— Ну, то знаєш що? Я тобі раджу і прошу тебе, милим богом тебе заклинаю: іди заразісінько там і влізь до арешту, лязь і спи аж до самого рана. А рано я прийду до тебе, принесу тобі їсти, то щоб я тебе застала ще сплячого, розумієш?
Цвях подумав хвильку, а далі, зірвавшися з місця, сказав поспішно:
— Розумію! Добре ти мені радиш. Добраніч!
І, не кажучи нічого більше, він скулився вдвоє і побіг огородом оп'ять туди, відки перед хвилею прийшов. А жінка, посидівши ще хвилю на приспі і прошептавши молитву, пішла до хати і, не передягаючись, у мокрій сорочці лягла спати на дошках, застелених клаптем соломи і грубою веретою. Та вона довго не могла заснути, оберталася з боку на бік, раз у раз січучи зубами, важко зітхаючи та шепчучи молитви.
А стара чарівниця-ніч бачила все те, чула все те, бачила й чула ще далеко більше. Не новина їй людські злочини, людські терпіння, людська тривога, та проте вона любить такі сцени, розсипає всі свої багаті чари, щоб додати таким сценам якнайбільше дикої поезії, проймаючого жаху. Вона любить дразнити людей, підбуджувати їх фантазію і заповнювати її тисячними уроєними страхіттями, більшими і страшнішими від дійсної дійсності. Вона, як добрий режисер, дбає не тільки про зміст штуки, але також про декорації і костюми. І поки отут, в тім тихім темнім куточку землі, мовчазливі, перелякані, напівсвідомі актори відграють страшну кроваву драму і роблять усе що треба, щоб її зав'язкою підготовити незвісну їм розв'язку, чарівниця-ніч тисячами таємних очей слідить за кождим їх кроком, зазирає їм у очі, в руки, в пазуху, в саму глибину душі, шепче їм до уха таємничі шепти, незрозумілі а такі страшні, що їх кров від них ледом стинається, воля чується немічною, вся душа, мов тростина від вітру, хилиться за подувом таємного фаталізму. Пітьма довкола. Свічка меркоче, мов догасаюче життя. Глибокі стогнання проносяться мов десь із-під землі і потрясають не тільки душею людською, але, здається, й основами всеї природи. Гарячково бігають актори кровавої драми, нишпорять за чимось, носять щось, шепчуть щось, обдумують щось, міркують, радяться, а все без зв'язку, без плану, мов у помішанні, мов під обухом. А коли зирнуть нараз поза себе, в той бік, де би їм зовсім не треба глядіти, то бачать притулене до темного вікна бліде, перелякане, знайоме, огидне лице несподіваного, непожаданого свідка. Мертва хвиля мертвого перестраху. Тихі шепти. Ще один позирк — страшенного лиця нема при вікні. Надвір! Нема нікого, не чути нічого! Се був привид, була мара, був жарт, страшливий жарт старої чарівниці-ночі.
— Гі, гі, гі! Гу-у-у! — роздається нараз проразливий регіт тут же, над їх ухами. їх серця завмирають, кров збігається до серця, тіло холоне. Та по хвилі груди підносяться звільна, вертає притомність і застанова. Се сова, що має гніздо в дуплі старої липи. Се новий жарт старої чарівниці-ночі.
— Патиком, патиком, патиком! Там тріс, там тріс! Туррр! Ці, ці, ці, ці, куіть!
Се соловейко щебече-промовляє на вишеньці, під самим вікном комнати, з котрої від часу до часу доходить до нього глухе стогнання та харчання. Дрібна пташина не розуміє, що значать ті дикі тони, щебече-заливається, величає чудову літню ніч, і меркотячі зорі, і пахучі липи, і дрімаючі рожеві та білі квіти, і оті легенькі хмарки, що залетіли далеко-далеко на схід і там уже починають наливатися ледве замітним зеленкувато-пурпуровим відтінком, першим признаком неблизького ще сходу сонця. Від сеї хвилі всі чари ночі безсильні; сон найсильніше притулює до своїх грудей землю і її грішних та бідних дітей, наводить бодай хвилевий супокій на їх душу, поки ранок розбудить їх до нового життя, до нових турбот, до нової праці і нового страждання.
ЧАСТЬ ДРУГА
I
Велично сходило сонце над торецькою рівниною. Була якась така тиша, така врочиста повага на землі і в повітрі, щось таке невидиме, невловиме та чутке і могуче тремтіло в природі, мов німа тривога перед приходом грізного судді. Чулося щось мов глибоке, насилу здавлюване зітхання; тривога сірою мрякою повзла низом-низом, захапувала щораз більше простору, холодом віяла супроти пречистого, безхмарного неба, немов силкувалась і там здобути собі місце. А сонце звільна, велично і супокійно виринало в своїм маєстаті. Правда, перед ним розливалось пурпурове море, кроваве озеро; воно невдержимо котилося зі сходу чимраз вище, залило півнеба і виявляло тривожній, безсильній, грішній землі почервоніле від гніву лице грізного месника. Та ось східний край того кровавого сяйва почав наливатися золотом, жевріти розпаленою платиною, немов якесь величезне горнило. І нараз із сього горнила виринуло осліпляючо-ярке, грізне, нестерпиме для людського ока сонячне лице. Швидко і мітко воно зирнуло на землю. Для нього не було на ній тайни, воно знало її наскрізь, віддавна, — адже вона кість від кості і тіло від тіла його; воно знало її наскрізь ще відтоді, коли вона, підхоплена безумним світовим вируванням, ще ледве згустівши з космічних газів, розжарена, відірвалася від його величного тіла і, мов молоде нерозумне ягнятко, брикаючи та вируючи, покотилася в темний і холодний простір, щоби якусь хвилину — кількасот мільйонів літ — пожити на волі, віддільно від своєї могучої матері, хоч і в тісній залежності від неї.
Від тої хвилі минув спорий шмат часу; тодішня невинна бриклива овечка вспіла вже значно охолоти та підтоптатися, розвела собі чимало всякого "дробу", що нишпорить по ній, чогось шукає, щось собі думає, до чогось квапиться, б'ється та товчеться між собою, родиться і гине, мов рясні бульки на воді в дощову днину. Велично і маєстатично дивиться сонце на сю дивовижу, котру воно ж і помогло виплодити. Воно любить її, інтересується нею, як дитина забавкою, і приглядається тим день в день новим і вічно старим перемінам з таким зацікавленням, як ми часом змінам дивоглядних фігур у калейдоскопі.
Але нині сонце вставало в недобрім гуморі. Воно чуло, що щось недобре скоїлось на землі, і скоро тільки раз зирнуло на землю, на торецький двір, у вікно офіцини, то в тій же хвилі мало охоту відвернутися і з докором люблячої та строгої матері буркнуло до дочки-землі:
— Ага! Ти вже знов!
Земля мовчала понуро, силкуючись покрити своє лице холодною паморокою, але се їй не вдавалося. Сонце, побачивши її змагання, наморщило променясті брови і крикнуло:
— Гей, мої золоті промені! Далі наперед! Січіть отсю мглу! Коліть її! Прошибайте наскрізь! Не дайте їй своїм серпанком заслонювати правду! Не дайте їй допомагати до заховання злого діла! Все виясняйте, все виводіть на світ божий! Нехай недармо люди звуть мене праведним сонцем! Хочу бути праведним і не дати неправді з укриття панувати над світом!
І вже холодна мряка почала рватися, шматкуватися на лиці землі, мов старий пошарпаний серпанок. Глибоке зітхання встиду і болю підняло грудь землі, затремтіло в цілій природі, стрепенуло всякою живою душею. Потягло чимсь прикрим, душним, мов запах теплої крові. На сонних налягли важкі змори, діти заплакали в колисках, а хто прокинувся, той з тривогою озирався довкола, не знаючи, що сталося на світі, далі хрестився і шептав:
— Дух святий при нас і при хаті!
В торецькім дворі всі ще спали. Хоч починався робочий день, та тут ніхто не спішився ні до якої роботи. Навіть пахтяр, прокинувшися на хвилину і підвівши голову, хоч бачив, що сонце сходить, в знесиллі опустив оп'ять голову на тверду, сіном напхану подушку і в одній хвилі заснув, мов камінь у воді потонув. Пастух спав також мов забитий; не його діло було самому будитися; він знав і привик уже до того, що його господар-пахтяр мусить уперед сам збудитися і подоїти корів, а тоді, певно, і його збудить, а для нього кожда проспана хвилина була дорожчою золота. А дворакам нікуди було спішитися, вони могли спати, доки їх пані не закликала.
Та проте важка душна атмосфера, що засіла над торецьким двором сього рана, швидко уділилася й людям. Насамперед захопила звірів. Пес садівника, що спав коло буди, нараз зачав жалібно вити. Голос його мов тупим заржавілим ножем різав сонну, поранкову тишину, просвердлював слух тих, що спали в дворі по різних закамарках, і всюди будив якесь прочуття лиха. Садівник, почувши те виття, зірвався на рівні ноги і, вихиливши голову з буди, закликав пса:
— Цу, цу, Босий! На ту, на!
Пес сумно якось зирнув на свого хазяїна і, знов піднявши морду догори, обернений до офіцини, завив з цілого могучого горла, та так страшно, що садівника щось аж за серце стисло. Він піднявся зі свого леговища і вийшов зовсім з буди.
— Цу, цу, Босий! — промовляв він до пса. — А тобі що такого? Чого ти виєш?
Розумний звір підбіг до свого господаря і почав лащитися до нього. Він замовк, але кілька разів поглянув на двірську офіцину, шерсть на його хребті починала їжитися, і він, видимо, силувався, щоб оп'ять не розняти морди і не завити з цілої переляканої душі.
— Диво якесь! Що йому таке? — воркотів сам до себе садівник. — Чи не сталося тут що-небудь нечисте, борони господи!
І він, вийшовши на стежку, почав роззиратися по саду, та, не бачачи нічого незвичайного і продрогши від раннього холоду та рясної роси, закликав пса з собою і подався оп'ять до своєї буди.
— Ну, ну, Босий! — мовив він до пса, гладячи його по голові та стараючись успокоїти його, — не бійся нічого! Лежи тихо, не полохай людей зі сну!
Босий глядів своїми вірними очима хазяїнові в лице, немов старався порозуміти його бесіду. А бачачи, що хазяїн його лізе під мішок, що служив йому за покривало, і лягає ще спати, він і собі ж, найшовши вигідне місце в кутику на соломі, звинувся в каблук і, обкрутившися так зо два рази, ляг, положивши голову на задніх лабах, і заснув.
(Продовження на наступній сторінці)