— Ні, ні, будьте безпечні! — поспішно мовив Деменюк і вийшов із покою. О. Нестор потюпав за ним. Гадина чув, як він двічі обернув ключ у замку, а опісля вернув назад до свого покою. Ще хвилю стояв Гадина під вікном і слухав, як о. Нестор, ще раз важко зітхнувши, почав роздягатися. У Гадини щось стисло за серце після тої підслуханої розмови. Щось немов важке разчарування і прочуття біди заворушилось у його душі. О. Нестора обкрадено! Хтось зручніший від нього поспішився, захарапчив усю готівку! Іменно — захарапчив! П'ять тисяч! Яка страшенна сума! І що найгірше, для нього нічого вже не лишилося! Завтра о. Нестор іде геть зо двора, значить, на будуще також нема надії! От тобі й на! От тобі ті блискучі вигляди, котрими він хвалився перед Параскою! Та се ще не все лихо. Отой проклятий Деменюк так собі, з доброго дива, кинув уже підозріння на нього. Ану ж не найдуть правдивого злодія, — готові справді його чіпитися! У Гадини не на жарти мурашки забігали поза плечима. Хоч невинний у нинішній крадежі, він все-таки чувся настільки винним супроти о. Нестора, що — чув се добре — в разі запитання не буде міг спокійно говорити. Вид жандарма відмалку наповняв його несказанною тривогою, а що ж доперва, коли такий жандарм підійде до нього, з блискучим пір'ям на чакові, з карабіном і багнетом, коли почне накладати йому кайдани на руки, коли захоче "побалакати з ним" сам на сам, то значить вцідити його пару раз поза вуха або прикрутити йому на руках кайдани так тісно, щоб аж кров з поза нігтів виступила. Гадина був дуже чутливий на біль, страшенно боявся бійки і знав наперед, що під Самою загрозою бійки виговорить усе, що знає і чого не Знає.
Серед таких важких та невеселих дум він виліз оп'ять із корчів у сад, добрався напомацки до фіртки і вийшов на подвір'я. Та тут оп'ять він майже лобом стукнувся о щось м'яке і трохи не скрикнув з переляку, коли те м'яке порушилось і обернулося до нього лицем. Була се пані Олімпія, котра, очевидно, стояла притулена до паркана, плечима до фіртки.
— Хто тут? — запитала пані неголосно, та з притиском.
— Я, — ледве вишептав Гадина.
— Що за я?
— Гадина.
— Чого волочишся? Чому спати не йдеш? — строго, але вп'ять таки не надто голосно говорила пані. — Не бійся, завтра до роботи годі тебе добудитися!
— Та йду вже, йду, — буркнув Гадина і направився до кухні.
— А пам'ятай собі, — мовила вслід йому пані, — завтра рано, скоро встанеш, викоси мені всі оті бур'яни тут перед вікном і довкола малинника! Кілько разів маю тобі се говорити?
Гадина мав охоту сказати їй, що вона ще ніколи досі не казала йому сього, але змовчав. Розказ пані в зв'язку з тими словами, які чув під вікном від о. Нестора, поразив його в саме серце. Що се нараз прийшло пані до голови? Пощо власне завтра викошувати той бур'ян? Коли задля малин, то, косивши бур'ян тепер, нічого малинам не поможеш, бо вони вже майже відійшли, а надто під вікном о. Нестора малин зовсім нема. Гадина довго перевертався на своїм тапчані в кухоннім присінку і не міг заснути. Він прислухувався пильно нічним шелестам, та, крім щебету соловіїв, крику сови та різкого, перериваного і незрозумілого балакання крізь сон Гапки, що спала в кухні під вікном, не міг нічого розібрати. Параска спала у пані.
В присінку було горячо, мов у парні. Гадина не міг заснути, перевертався з боку на бік. Він не думав ні о чім, не прислухувався вже, дрімав, а проте від часу до часу перевертався на своїй твердій постелі. Вражіння внішнього світу ще доходили до нього, але півсонний дух не міг уже прив'язувати їх до певного місця, держати в ладі. Границя між сном і дійсною правдою помалу-малу затиралася чимраз більше. Увага спала зовсім, а свідомість безучасно, механічно регіструвала ще новоприбуваючі вражіння. Ось брязнув стиха ключ, повертаючись у замку, скрипнули злегка двері — одні, другі, здається, й треті, і четверті. Ось чути тихі-тихі кроки, немов хтось дуже осторожно ходить босо або в тихолазах по підлозі. Шах-шах-шах — і тихо. Потім знов шах-шах-шах — і нема. Де се? Чи то над ним, чи під ним, чи обік? Щось немов мелькнуло в його голові: певно, гість якийсь ночує в гостиннім покою, що притикає до присінка, але думка безсильна була прослідити, чи се правда, чи ні. Шах-шах-шах — і тихо. Шу-шу-шу, гу-гу-гу... Якісь шепти, якийсь ледве чутний гомін. А потім десь глибоко під землею довге, протяжне, жалібне стогнання: о-о-ох! о-о-ох! о-о-ох! Знов тихо. Знов стогнання, потім глухий стук, немов хтось упав з поду на тік, але десь далеко-далеко. Потім знов шах-шах-шах. Знов тихо. Потім довгий різкий свист десь далеко-далеко. Фі-і-і-і! Чи то залізниця їде? Залізниця далеко, сюди не чути. Фі-і-і-і! Се було остатнє напівзамітне вражіння, котре опісля, по кількох днях, міг собі пригадати Гадина. При тім свисті, що тягнувся, як йому здавалось, страшенно довго, рівно, тонко, мов мідяний дріт — таке вражіння, вражіння блискучого, прямого, безконечно довгого мідяного дроту, завішеного в повітрі, у нього лишилося після того свисту — він заснув зовсім і не чув уже нічого більше.
XI
На фільварку у Адася панувало велике оживлення. В кухні горить огонь, варять і смажать, слуги та служниці бігають то за дровами, то за водою, то до шпихліру, то до пивниці. В панських покоях світло, гамір. Там сидять гості, дожидаючи вечері. Повернувши з підвечірку у пані графині, вони, ще поки було видно, оглядали фільварок, заходили до лісу, любувалися з горбка заходячим сонцем, а тепер власне вернули до покоїв, курили сигара і пили вино. Розмова йшла сим разом зовсім на інші теми, ніж у пані графині. В товаристві були самі кавалери, та й ще одної компанії, люди молоді, котрих справи публічні в грунті речі обходили дуже мало і для котрих вони були тільки вигідними щаблями, по котрих доходиться до гонорів, впливів, протекцій, значіння. Тож тут, в своїм тіснім кружку, вони не потребували ставати на котурни і драпуватися в тоги людових трибунів, — тут кождий виявляв без ніякої женади свої властиві чуття і погляди. Розуміється, пан Калясантий був героєм розмови. Ще під час проходу він висипав перед товариством цілі міхи своєї мудрості о расах коней, о штуці продавання лісу на зруб, о тім, як треба обходитися з хлопами, щоби удержати їх в послусі і залежності, і тепер власне кінчив свої глаголання на сю тему.
— Бо, властиво, о що ходить? Цивілізація — се квітник. Мужики — се гній, добрий тілько на те, щоби його соками кормилися, на його плечах виростили пишні квітки — ми, репрезентанти цивілізації. Коли вони спротивляться сьому призначенню, захочуть і собі ж бути квітками — о, pardon*, тоді не тілько для нас не стане грунту, але весь край станеться пустинею.
— Вони се самі знають, Кайцю, — мовив пан Еміль. — У них і приповідка така є: коли кождий схоче паном бути, то хто буде свині пас?
Тадзьо тим часом у другім покої, взявши під руку Адася, ходив з ним геть і назад і розмовляв притишеним голосом.
— Адась, тобі чогось не стає? Ти чогось маркітний?
— Я? — напівздивованим, напівтривожним голосом відмовив Адась. — Ані мені сниться.
— Не крути! Передо мною не скриєшся. Я ціле пополуднє обсервую тебе. Ну, скажи, забракло монети? Не бійся, се людська річ. У мене знайдеш в тім пункті повне співчуття.
— Співчуття?..
Адась знов видивився на Тадзя, хотів сказати, що він не потребує грошей, але далі поміркував щось і, силуючися на спокійний тон, додав:
— Е, що там, дрібниця! Моментально хибло мені, ну, та я... Сьогодні їду з вами до Львова, то вже там якось... А властиво, знаєш, не мені, а мамі потрібно.
— Ну, а довг в касині?
— Чорт би їх побрав з касином! Заплачу, що маю робити.
— Ну, а кілько ж тобі треба? Знаєш, я тепер троха при грошах, що у мене не є звичайна річ. Та боюсь, що як будуть у мене, то швидко їх не стане, то міг би я на короткий час тобі вигодити.
— О, спасибі тобі! — горячо промовив Адась, стискаючи його руку. — Мені так двісті гульденів вистарчило б наразі вповні. А за тиждень або два — на коли тобі треба буде?
— Думаю, що не швидше, як за два тижні.
— От і гарно. За два тижні служу тобі.
Тадзьо виняв із портмонетки 200 гульденів десятками і дав Адасеві, по чім вернув до товариства. Адась тим часом вийшов до сіней, заглянув до кухні і крикнув, щоби квапилися з вечерею, потім обійшов подвір'я, де, крім одного львівського фіакра, стояла злагоджена до дороги його-таки бричка. Коні ще стояли в стайні і хрупали прив'ялу конюшину.
Адась вернув до своїх гостей. Вони починали нудитись. Пан Калясантий силувався забавляти їх, показуючи, як робиться вольти з картами, та оповідаючи різні картярські пригоди, але його оповідання не дуже займали товариство, Тадзьо насупившись ходив по покою, пан Альфонс сидів у фотелі і курив сигаро за сигаром, а пан Еміль оглядав Адасеві стрільби і пістолети.
Подали вкінці вечерю, і гумор молодих людей зараз піднявся о цілу октаву. Розмова оживилася, почались жарти і сміхи, навіть Адась повеселів, хоч щохвиля якось боязко позирав довкола, немов дожидаючи от-от якоїсь неприємної вісті. Після вечері внесли цілу батерію бутельок, і Адась, попросивши Тадзя, щоби на кілька хвиль заступив місце господаря, перепросив гостей, що на хвилечку вийде, бо має одно пильне діло. Гості навіть не дуже звернули увагу на його вихід.
(Продовження на наступній сторінці)