— Про се я спокійний, — відповів коваль. — Що бог зо мною схоче зробити, те й зробить, щоб тілько я своє діло добре робив. А ви, не бійсь, мене судите і кленете, не пізнавши ані мого серця, ані моєї віри, а самі ховаєтеся за євангельські слова: "не судите, да не судимі будете". Добре, не судіть і ви! Та яка тоді буде ваша наука? Та й яка вона була досі? Кілько літ ви навчали, і катехізували, і ганьбили, і наклонювали людей на все добро, а нині що в селі? Пройдіться, загляньте під оті стріхи, що там найдете? Що біда, розпука, се ще нічого. Наш чоловік до біди привик. Але яке п'янство, яке злодійство, які свари та лайки, в громаді яка неправда та кривда, — чи ви маєте о тім поняття? Чи ви то чуєте, — здається, у вас сумління не заглушене? — що відповідь за всю оту погань, що так і кишить довкола вашого двора, спадає на вас?
— На мене? — з правдивим перестрахом зойкнув о. Нестор, мов важким обухом прибитий словами Гердера.
— Так, на вас, отче, і на подібних вам! Як же ви вчите людей?
— Адже й Христос говорив, що деяке сім'я мусить падати на камінь.
— Але Христос казав, що варт робітник своєї плати. А якої ж плати варт буде робітник, що все зерно розсіяв по камінню?
— Робимо, що можемо...
' — Скажіть виразно, що нічого не можете зробити. А я вам скажу, чому не можете.
— Цікаво знати.
— Не дуже вам цікаво буде, — з досадою промовив коваль. — Нема в вас того, що чуда творить, що дає життя, нема любові! Ваша мова, як кимвал, що бренькає, а ваша наука, як мідь, що гуркотить. Шуму багато, а добра нема.
О. Нестор чимраз більше подавався вниз при тих словах, немов ослабав, в'янув і горбився. Вони були мов острий ніж, що шпигонув його в серце. Перший раз сей єретик отак розговорився з ним, і перший раз він почув, що хтось безпощадно, різко загнув палець під його серце, заворушив у нім такі фібри, що, бачилось, зовсім уже були завмерли і заглухли. І справді, чим же було його звиш 30-літнє святе officium? Хоч він і не міг спіймати себе на невірстві та на єресях, то що ж з того? Хто зна, чи се не для того тільки, що ніколи о справах віри не думав глибше? Хоч він совісно читав служби божі, утрені і акафісти, не пропускаючи в них ані одного слова, хоч совісно говорив проповіді, держав катехізації і поучав людей при всякій нагоді, то все-таки — він з безмірною гіркістю чув се в тій хвилі — робив се з обов'язку, як урядник з обов'язку укладає позви та декрети в справах, що його зовсім не обходять. Ані в діла віри, ані в діла моралі, ані в справу освіти народу він не вносив того огню, того всепожираючого запалу, котрий дає правдива любов до ідеалу, до тих бідних, темних, труждающихся і обремененних, що не раз, ідучи до церкви, чекають почути справді сердечне слово потіхи та відради, а потім, заким дійде до півслужби, винаходять собі народний звичай і на час проповіді виходять із церкви, щоб провітритись, погрітися на сонечку та побалакати з сусідами про ту ж саму свою нужду та гризоту, котру надармо раді б були розсіяти в церкві.
— Та й що то говорити? — мовив далі Гердер, хвилю помовчавши і нахиляючися до о. Нестора. — От і ви, єгомость... Бог мене покарай, коли я хочу вас осудити, але правда правдою лишиться. Ну, скажіть по правді, о що ви на парафії більше дбали: чи о душі своїх парафіян, чи о те, щоб якнайбільше грошей придбати, щоб у пані графині ласки не стратити?
— Ковалю! Досить тої розмови! — болючо, мов з-під ножа, скрикнув о. Нестор.
— Хіба ж то я вам новину кажу? Хіба ваше сумління тисячу разів на добу не говорить вам того самого? Правда, громада шанує вас за те, що ви менше дерли від свого попередника і від свого наслідника, але чи ж се заслуга? Громада шанує вас, що ви влегшили їй тягаря, давши 5000 ринських на церков, але чи ж ви думаєте тим бога підкупити? Відплатити свій гріх, тяжкий гріх, той, що ви стілько літ занедбали робити те, до чого були зобов'язані, занедбали любити своє духове стадо? Без любові ніяка робота, ніяка жертва нічого не варта. А коли є любов, то всяка робота, всяка жертва зовсім інакше виглядає, ніж коли вона є пустою формою.
Гердер був нині ще натще. В таку пору голос його робився різкий, слова летіли швидко і попадали в ціль, мов дрібний шріт. Тоді він не знав ніяких зглядів, говорив що думав і що чув, не дивлячись, як се кому сподобається.
І тепер він виливав з душі те, що в ній давно вже було накипіло, зовсім не зважаючи, яке се вражіння робить на о. Нестора.
— Ей, ковалю! Іване! Чи ти не боїшся бога? — роздався нараз за його плечима лагідний докірливий голос. — І як ти можеш таке говорити? Ади!
Се був Деменюк, котрий, почувши в саду розмову о. Нестора з ковалем, наблизився помалу і мимоволі підслухав остатню промову Гердера. Зимний жах проняв старого церковника, і він ледве осмілився поглянути на о. Нестора. Той сидів на лавці зовсім згорблений, похнюплений, немов прибитий. Капелюх і палиця давно випали йому з рук, у котрих тепер він судорожно м'яв кратковану перкалеву хустку від носа. Уста його раз у раз порушувалися, зморшки на лиці і під очима зробилися якісь глибші, попідбігали синцями, а зі старечих очей котилися гіркі, грубі сльози і, пробігши по крутих заломах зморшків, падали на коліна. З грудей його від часу до часу роздавалося важке, мов дитяче, хлипання, перериване сухим кашлем.
— Єгомость? Господи боже мій! — скрикнув Деменюк, кидаючися до о. Нестора. — Що вам такого? Ви щось недужі? А я, дурний, там забалакався!..
— Нічого, нічого, Юрку, — ледве чутно прошептав о. Нестор, хусткою поспішно обтираючи сльози з лиця. — Слухайте, ковалю! Подайте мені руку! — додав він, силуючись устати з лавки.
Гердер був трохи змішаний тим несподіваним вибухом чуття у старого панотця. Він ніколи ще не видав його таким і навіть здумати собі не міг, щоб се було можливим. Та проте, бачачи тривогу Деменюка, він і сам було трохи перепудився і почав уже докоряти собі, що надто остро обійшовся зі старим, що не змовчав дечого. От тим-то він урадувався, почувши, що панотець на нього не сердиться. Він живо подав йому руку і промовив лагідно:
— Нехай єгомость не сердяться за мої слова! Може, я й недобре міркую, але що міркую, того не люблю скривати.
— Добре, добре, ковалю! — ледве дишучи, промовляв о. Нестор. — Бог тобі за се заплатить... Я не серджусь... я вдячний тобі... хоч серце... серце в мене болить, коли чую... яка вдяка... за мої...
Голос його трясся і уривався щохвилі. Деменюк узяв його під руку і випровадив із саду.
— Бувайте здорові, ковалю! — сказав Деменюк. — Та перепрашаємо...
— Нема за що! — відмовив коваль, дивлячись за відходячими. — То я би повинен...
— Ні, ні, ні! Я тобі вдячний! Я тобі!.. — силувався голосніше скрикнути о. Нестор, та не докінчив, закашлявся.
Коваль важко зітхнув услід за ним, запер браму своєї фортеції і повільним кроком пішов до хати, де вже жінка і син давно ждали на нього з обідом.
V
— Отче Нестор! Отче Нестор! — закликала пані Олімпія, стоячи в порозі свого помешкання. О. Нестор, що власне з улиці попри руїну панського двора входив на подвір'я, стрепенувся і, не кажучи нічого, підійшов до неї.
— А я тут уже турбуюся. Обідати пора, а вас нема.
— Та... та... так... троха в селі був, між людьми.
— Та що, може, ввійдете до мене, то пообідаємо разом. У мене нині троха приспішено, — бачите, гостей надіюся на підвечірок.
— Та куди мені... разом з вельможною панею! — почав було о. Нестор, та пані Олімпія зупинила його енергічним жестом, узяла під руку і попровадила до своєї їдальні, толкуючи йому, що так буде ліпше, що тут не потребує стіснятися, що Параска йому услужить ліпше, ніж Деменюк, що, впрочім, сьогодні у них обід короткий.
Пані, бачилось, була в добрім успособленні, говорила, оповідала, навіть жартувала, — очевидно, їй бажалось ввести й о. Нестора в таке саме успособлення. Та він мовчав понуро, ікаючись і путаючись за кождим разом, коли йому прийшлось сказати яке слово. Вкінці пані Олімпія зауважила се.
— Ta-бо я також! — сказала вона жартовливо, сідаючи коло нього, коли вже пообідали і зі стола поспрятувано. — Говорю вам се й те, що вас, може, й зовсім не обходить, а навіть не звертаю уваги на те, що ви якісь сумні та немов прибиті. Ну, панотче, скажіть, що вам таке?
— Мені! Але ж я... хіба ж я... Та мені, богу дякувати, нічого!
— Ні, не говоріть! По вас видно, що щось там є. Гризоту якусь маєте.
— Е, гризоту! — неохітно мовив о. Нестор, махнувши рукою. — Чи то о гризоту так тяжко? Чи то вона у нас, старих, така рідкість? Не стоїть і говорити!..
— Все-таки скажіть! — налягала пані Олімпія, рада, що найшла тему розмови, котра, очевидно, порушувала о. Нестора.
— Що ж, вельможна пані, — сказав о. Нестор, нараз випростовуючись і приймаючи певніший, майже врочистий тон. — Одна в мене гризота: смерть моя близька. Чую се, а нині, відправляючи святе officium, почув се так ясно, так виразно, немовби якийсь голос із-за плеча шепнув мені. Що ж, божа воля. Та от інша річ підійшла. Розмовляв я тут із одним чоловіком і дійшов до того, що я дуже недбало сповнював свій обов'язок, що на моїй душі буде багато несповненого, занедбаного. От що мене гризе.
(Продовження на наступній сторінці)