Знов брязнула колодка, відхилилися двері і впустили Андрія з пальтом, перевішеним через руку.
— А що сказали? — спитало разом кілька голосів.
— Нічого, — відповів сумно Андрій. — Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. — Він умовк і почав ходити по казні. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кождий, ждуть уже так довго приходу своїх паперів і, може, декому з них попри власне горе заскиміло серце жалем і за сим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був, може, на таке ж довге чекання, як і вони, — що тим словом, так, як і вони, відірваний був від своєї праці, від знайомих, від усього вольного, хорошого світу і заточений тут, в сесь гидкий льох, на дно суспільної неволі!..
Перший перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і, підступивши до Митра з простягнутою рукою, сказав різко:
— Митре, дай хліба!
— А смоли єму горячої дай, не хліба! — сказав дорожівський.
Але Бовдур не слухав сеї любезної перестороги і, підводячи свою руку трохи не під ніс Митрові, сказав другий раз:
— Митре, дай хліба!
— Та коли-бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки принесуть свіжий. А мені би на роботу йти.
— Давай хліба! — налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.
— Та кажу тобі, що й у мене самого мало.
— Але-бо в мене й кришки нема, а я голоден!
— Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір! — сказав дід Панько.
— Мовчи, стара торбо! — відгаркнув Бовдур і знов до Митра: — Чуєш чи ні, давай хліба!
Але дід Панько сим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик, він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю дерев'янкою.
— Ти, гнилобока помано, — крикнув він до Бовдура, — ти що ту за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти, безпорткий голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тя черви дорешти не розточать!
І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився попід стіну.
— Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тя в гарячку!— воркотів крізь зуби Бовдур.
— Тебе самого най у зимницю трутить! — відрізав дід Панько. — Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб їсть? А він лізе та й тому свої лабищі під самий ніс: "Митре, хліба давай!"
— А так, так мені ся хоче, що мені зробиш! — упирався Бовдур.
— А я тобі що маю робити, сотоно! Най ти той робить, що по смереках дереся, не я!..
Андрієві страх прикро було слухати сю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кишені добрий кусень хліба і подав його Бовдуреві, кажучи: — Ну, на та повечеряй, коли-сь голоден. Се ще мені з дому лишилося, але де мені тепер їда в голові!
— Е, пане, — сказав дід Панько, — нащо ви роздаєте хліб? Не тепер, то за годину або й завтра рано схочете їсти, а принесуть не швидко.
— Ні, ні, не зголоднію, — відказав Андрій, — а хоть і зголоднію, то чень видержу, аж принесуть.
— А маєте хоть за що післати?
— Е, є. Маю з собою п'ятдесят ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого я їхав; прийдеся з тих грошей дещо троха минути, хоть вони, правду кажучи, не мої.
— Ну, та певно, в такій пригоді, то чоловік мусить ратуватися, як може, — сказав дід Панько.
А тим часом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці його хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов се Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене залізо в руку, — так скривилося ціле Бовдурове лице, такий якийсь дикий, неописаний вираз приняло воно. Чи біль, чи жадоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, — се годі було розміркувати, та й арештанти не звертали на те ніякої уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи його очима на всі боки і трібуючи його сили, стис у правій руці хліб, відкусив з нього за один раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, — тільки чути було глухе цямкання уст, жвякаючих сухий хліб.
— Господи, різні люди бувають на світі! — почав балакати дід Панько. — Оден би, як-то наш дорожівський, за кусник хліба брату око виймав, а інший, хоть сам голоден, а другому й останнє дасть. Та й то, видите, не лиш люди такі., але й цілі села. Декуди в селі, то нарід жреся, б'єся за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, — одним словом, пекло їсне. Ні там діда обдарують, ні подорожнього приймуть, нікого не поратують. І раз у раз усі запопадають: а се моє! а се моє! І так за тим "своїм" убиваються, а ту все тратять, усе тратять тото "своє", все їм якось тісніше стає на світі. А по других селах, то люди жиють, як браття, згідно, приязно… Сварок там, ані обмови нема, оден другого і в роботі підратує, і грішми, і худобою в потребі зазичить, і бідного не одпустить, і подорожнього прийме, нагодує, — ну, і якось, проте, не бідніють — жиють і мають, і дітям своїм лишають. То вже о тім, хто-як-хто, а я добре знаю, хоть небагато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди, по Підгір'ю, нарід далеко ліпший, ніж тамтуди по Долах.
— Бо, може, там бідніший? — сказав Андрій.
— Та воно господь знає як, — відповів дід. — Воно то, видите, ніби так, а ніби й не так. Бо по Долах і ґрунти ліпші, і ґазди є багатші, а тілько якась така згрижа межи народом, таке ворогування, що крий боже. А ту прийди й до найбіднішого, то й той не відправить чоловіка голіруч, а все хоть що то, а уткне в руку.
Тим часом надворі вечоріло. Сонечко зайшло, а в казні стало вже й зовсім темно. Дід Панько встав, а за ним також Митро, і поклякали до молитви.
— Ну, час нам лягати спати, — сказав по молитві дід. Тілько не знаю, де би ту вас, паночку, примістити. Відступив би я вам своє місце, але я старий, каліка…
— Ні, ні, не треба, — перебив його Андрій. — Ото би було красно! Я й так не хочу спати, ноги в мене молоді і здорові, перебуду сю ніч на ногах, а відтак побачимо, що бог дасть.
— Е, говоріть ви своє! Добре то так казати, але так не йде, — відказав дід. — От би ви, дорожівський, відступили своє місце паничеві!
— У нас нема для паничів місця, — відворкнув дорожівський. — Най паничі панують, а не до арешту лізуть. А як їх мара й сюди нанесе, то най лежить під ліжком. Там безпечніше, є де розвернутися, та й уже чоловік не впаде нікуди!
Прикро вразили Андрія ті жорстокі слова, але він змовчав і ще раз просив діда Панька не клопотатися ним, він уже собі якось порадить…
Аж тут Митро сіпнув його за полу і прошептав:
— Ви, пане, тепер ще троха ходіть, а я засну, а як змучитеся і схочете спати, то збудіть мене, то я встану, а вас пущу на своє місце.
— Добре, братчику, біг заплать тобі, — сказав Андрій. — На, маєш тут моє пальто, накрийся, бо вночі холодно, а мені воно, хоть легке, а вже зачинає важити на руці.
Всі полягали, хто роздягаючись, а хто й ні, — лиш Андрій, широко витріщаючи очі, щоби не завадити о що-небудь серед густої пітьми, почав звільна, мов заклята душа, ходити по казні, мірно стукаючи черевиками о мокрий асфальтовий поміст.
VII.
Мислі його, придавлені ваготою всіх нинішніх вражінь, зразу рвалися і путались. Йому мерещилися беззв'язні обривки тих картин, що він нинішнього дня бачив і чув, і палили його мозок своєю кричучою неправдою, морозили кров своєю безграничною поганню. Але поволі, поволі, коли темнота чимраз густіше заліплювала його тілесні очі, думка вспокоювалась, міцніла, порядкувалася, пам'ять запановувала над картинами уяви, дух його з трудом, але живо немов вигарбувався з сеї темної западні на ясні зорі, на чисті води, на вольний веселий світ, котрий він покинув нині рано, ах, не знати, на як довго!..
А світ той ніколи ще не видавався йому таким хорошим, таким веселим, таким вольним, як саме послідніми днями, як саме нинішнього поранку! Ніколи душа його не чулась такою сильною і смілою, як нині, саме перед страшним глибоким упадком. Ніколи тільки блискучих надій на будуще не роїлося в його голові, як саме нині, за кілька хвиль перед ударом, що мав їх усі в зароді розбити. Ніколи ще зоря любові не сяла для нього так ярко, так чудово, так принадно, як саме нині, перед тою хвилею, коли мала для нього загаснути — може й навіки!..
Ціле його життя пройшло в бідності й недостатку, в важкій боротьбі за прокормлення, за науку. Він кінчив школи круглим сиротою, без вітця, без матері, вдержуючися власною працею. Відмалку ще він привик до праці, полюбив науку і чим вищі класи проходив, тим з більшим запалом прикладався до науки. Найбільшою втіхою для нього було натрафити на хороших професорів, котрі вміли б зацікавити, давали би поле ученикові до власного мислення, заохочували би до власної праці. Поза науку, поза читання книжок шкільних і не шкільних він не знав світу, пройшов гімназію дитиною, аскетом і ще перед матурою почав слабувати на груди й на очі.
(Продовження на наступній сторінці)