«Місія» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «Місія»

A- A+ A A1 A2 A3

— А здалека пан?

— Здалека.

— А звідки, коли вільно спитати? — допитувався жид з влазливістю, властивою його племені.

— Не вільно питати,— відбуркнув патер, котрого ціла та жидівська компанія і бридила, і боліла, немовби його обсіли воші.

— Як панська воля,— сказав покірливо жид і обернувся до своїх коней, так що патер не міг бачити фальшивого і злорадного усміху на його широкім, обгорілім, з рудою бородою лиці. Але мовчанка тривала тільки хвилю; швидко жид знов обернувся до патера.

— А до кого пан мають діло в тім селі?

— А тебе що се обходить? — офукнувся патер, чуючи, що се питання якось неприємно вразило його.

— Та я нічого, я тілько хочу знати, де маю заїхати?

— Заїжджай до дідича! — сказав патер.

— До дідича? Коли ж бо, прошу пана, в тім селі дідича нема.

— Дідича нема? Як то?

— А так, се село сконфісковане, під урядовою опікою, а бувший дідич вмер у Сибірі.

— Гм, то вези мене до сільського старости. Я маю тілько де про що розпитати.

— То, може, пан зараз і назад вернуть?

— Ні, за кілька день,— сказав патер далеко вже лагідніше, чуючи якось мимоволі, що дуже немудро запрезентував себе перед жидом і що сяк чи так находиться в його руках. Але жид, розвідавши, що йому було треба, більше вже не турбував патера, а, обернувшися до своїх коней, почав звільна підганяти їх, мурликаючи собі під ніс якусь пісеньку. Вечором заїхали до цілі.

VI

Не зовсім щасливо вибрався патер, велячи везти себе до старости. Староста хоч був, як і його співгромадяни, противником православ’я, але все-таки належав до тих заможніших та практичніших господарів, котрі вважали ліпшим бодай про око придержуватися православ’я, ходили до православної церкви, сповідалися і причащалися перед православним попом і ані дітей не носили хрестити, ані вінчатись не ходили до латинських ксьондзів. Те тільки й з’єднало йому довір’я у начальства, за те був він і постановлений старостою. При тім же недовірливий до крайності, змалечку привичний таїти в собі всяку свою думку, всяке бажання, староста, крім того, був строгий в тім, що називав своєю урядовою службою; не думаючи і не розбираючи, сповнював накази начальства так, як привик, і вимагав, щоби в його домі всі, не думаючи і не розбираючи, слухали його власних наказів. Коротко кажучи, староста був матеріал твердий до оброблення, мов те жилаве та суковате дерево, і дуже лихо надавався до єзуїтського апостольства.

Хата старости нічим не відрізнювалася від інших сільських хат тої сторони: та сама чорна солом’яна стріха без комина, ті самі низькі необліплені стіни з маленькими підсліпуватими віконцями, та сама обширна обора з великою купою гною насередині і з вигоном, повним бездонного болота. З вікон лився кровавий блиск від розпаленого в печі огню і миготів в широкій калюжі, що була перед вікнами. Не без труду дібрався патер на сухий, плитами виложений рундук перед порогом старостової хати, відтворив сінешні двері і, мацаючи руками в пітьмі, налапав клямку хатніх дверей. Та й клямка ж то була неабияка: гладкий дерев’яний кілок з прикріпленим до нього дерев’яним зазубцем; хотячи відтворити двері, треба було сильно пхнути тим кілком від себе, в тій самій хвилі покрутити його з правої до лівої руки і тоді аж тягти до себе скрипучі двері. Не знаючи сього, патер довгу хвилю термосив дверми, стоячи в темних сінях, повних диму, і не міг відчинити дверей, поки хтось із хати, чуючи, що якась жива душа добивається до дверей, не відчинив їх і не впустив патера до хати. Та й тут не обійшлось для нього без притичини. Двері були низенькі, а очі його від диму повні сліз. Побачивши вкінці світло і не розбираючи більше нічого, він пустився йти і щосили гримнувся чолом о дерев’яний одвірок.

— О, do stu diabłów!*— скрикнув патер, хапаючися руками за чоло і входячи з тим побожним привітанням до хати, де всіх очі в німій ожиданці і навіть тривозі звернулися на незнайомого пана, що в таку пізню пору і з таким незвичайним привітом входив у хату. А патер добру хвилю стояв коло порога, осмотрюючи рукою набіглу на чолі гулю, то знов обтираючи сльози з очей. Вкінці, побачивши, що всіх очі не перестають пильно дивитися на нього, він зняв капелюх і, ступаючи крок наперед, сказав:

— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!*

— Na wieki wieków, amen!*— відказав староста, котрий сидів на лаві конець стола, підперши ліктем голову, і ані не рушився з місця при вході незнайомого пана. Не чекаючи запросин, патер сів на лаві насупротив печі і почав розглядатися по хаті.

— Чи тут я у старости сього села? — спитав вкінці, звертаючись до господаря.

— Тут,— відповів староста, не рушаючись з місця і не перестаючи пильно придивлятися незвичайному гостеві.

Діставши сю відповідь, гість замовк і почав знов розглядатися по хаті, очевидно, не знаючи, що дальше сказати.

— А чого пану від мене потрібно? — запитав староста.

— Мені від вас, добрий чоловіче, нічого не потрібно,— заговорив медовими словами патер,— я прийшов тілько для вашої потреби.

— Для моєї потреби? — здивувався староста. — Я вас не знаю, то що ж я можу від вас потребувати?

— Ну, так,— відказав патер,— але я не про вашу власну потребу говорю, а про загальну, про потребу цілої вашої громади, многих тутешніх громад.

Староста витріщив на нього очі і мовчав добру хвилю, а вкінці, не находячи нічого ліпшого сказати, запитав патера грізним урядовим тоном:

— Як ви називаєтесь?

— Шимон Цюра,— сказав патер, впору пригадавши собі своє колишнє ім’я і прізвище, на котре виставлений був його пашпорт.

— А маєте пашпорт? — питала дальше сердита власть.

Не відповідаючи нічого, патер видобув з кишені невеличку книжечку і подав її старості. Той оглянув її уважно, подержав одну картку против світла, похитав головою і, не випускаючи пашпорта з рук, допитував дальше;

— А відки ви?

— Там прецінь написано,— відмовив патер.

— То все одно, що написано, я вас питаю,— відповів староста. Бідний чоловік не вмів читати.

— З Козєй Волі.

— А який ваш уряд?

— Мій уряд? Я не маю жадного уряду.

— Ну, то яким ремеслом займаєтесь?

— Жадним ремеслом не займаюсь.

— Ну, то що ж ви таке? — питав староста, котрому зачинала чимраз більше не подобатись фізіономія його гостя.

— Адже ж в моїм пашпорті стоїть написано, що я торговельний комісант.

— Торговельний комісар? Се що за такий комісар? Я про такого комісаря ніколи не чував.

— Не комісар, але комісант,— відповів з ангельською терпеливістю патер. — Я розношу по світі товари.

— А, так, товари розносите! А які товари?

— Дорогі товари. Цінні товари. Найкращі над усе в світі, — захвалював дивний комісант, і захвалював так гаряче, що аж збудив недовірливість у старости.

— Гм, і чого ж ви з такими дорогими товарами по селах їздите? У нас народ бідний, ні за що навіть хліба купити, не то ваших дорогих товарів.

— О, не бійтеся про те! — скрикнув патер.— Мої товари, хоч найдорожчі над усе в світі, але рівно доступні для бідного, як і для багатого. А для бідного, угнетеного, обідраного і гоненого ще доступніші, ніж для багатого і спаношілого.

Староста стояв, витріщивши очі. Йому починало в голові мішатися від тої бесіди, котра йому видалась цілковитою загадкою.

— Гм,— заговорив він по хвилі,— бог його знає, що се за товар такий. Ану, покажіть, коли ласка ваша! Але ж бо я й коробки у вас ніякої не бачу.

— Мій товар в коробках не носиться. А показати вам його я можу тілько в чотири очі.

Підозріння старости щохвилі змагалося. Що за притичина така? Чи се припадково не злодій який, котрих багато по селах волочиться? І, недовго думаючи, він підійшов до одного свого хлопця і шепнув йому до уха, щоб побіг закликати присяжного і ще декого з села, а потім сказав до патера:

— В чотири очі? Гм, то хіба аж завтра? Бо нині ніч, надворі не побачу, а з хати всіх вигонювати не буду.

— Ні, побачите й надворі,— сказав патер. — Ходіть лишень! Ліпше нині, ніж завтра.

"Агій, се щось зовсім неспроста,— подумав собі староста. — Чи він мене зарізати хоче надворі, чи, може, там засідка яка?"

Виглянув крізь вікно,— темно, тихо, спокійно, пси під вікнами лежать, — ні, мабуть, безпечно. Глянув на патера: невеличкий, сухий, слабосильний, а сам він против нього велетень і силач.

— Ну, про мене, то ходім!

Вийшли на поріг, але патер потягнув старосту дальше, попід вікна, вузеньким сухим місцем аж за угло хати і, не випускаючи його руки з своєї, почав шептати швидко, озираючись і розслухуючи:

— Я не смів у вашій хаті при всіх говорити, щоб вам часом не наробити клопоту, але тут вам признаюся. Я католицький ксьондз, присланий до вас просто з Рима. Я бачився з вашими, що їздили до святого отця, бачився з Франковським, і він мені казав удатися до вас.

— Дурний його піп хрестив, коли так! — буркнув понуро староста.

— А то чому? А то чому? — сквапно запитав патер.

— А тому, що біда буде і вам, і мені.

(Продовження на наступній сторінці)