Видана в 1893 році збірка віршів Лесі Українки п. з. "На крилах пісень" містить у собі все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не лишила на боці тих перших проб свого пера, що були написані ще перед 1887 роком і виглядають мов примітивно звіршовані дитячі враження:
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило,
І хатинку звеселило.
В тім самім дитинячо-наївнім тоні держаться віршики "Літо краснеє минуло", "Мамо, іде вже зима", "Тішся, дитино, поки ще маленька". Є тут, звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсерваційка, але визискання її, писательська техніка, мова — ще зовсім примітивні та конвенціональні2. Гострий критик, що признає тільки викінченим і вповні характерним творам право існування, мусив би протестувати проти помішування тих паперових квіток у букеті; історик літератури вдячний за се авторці, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого вийшла вона.
Наскрізь конвенціональна, не в народному стилі, як сказано в титулі, а в старому романтичному шаблоні зложена є поемка "Русалка", що була первісне надрукована в жіночому альманаху "Перший вінок"3. Козак любить дівчину Ксеню і хоче з нею одружитися, але під осінь забуває про неї і жениться з іншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня, замість на весілля, іде до річки і топиться. Вона зробилася русалкою, але і в воді не втопила свого горя. Ночами вона приманює до себе козака; сей зачинає тужити і сохнути, аж коли раз хотів зблизитися до любої русалки, вискакують інші русалки і залоскотують його на смерть. Поема кінчиться плачем русалки над трупом бувшого її коханця. Слабенький відгомін Шевченківських балад без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життєвої обсервації і соціальних контрастів, що надає тим романтичним баладам вагу і принаду вічно живих творів. У Лесиній "Русалці" події не мотивовані, соціальних контрастів нема, психологічні конфлікти ледве натякнені невмілою, ще дитячою рукою. Та є в тій поемці один уступ, де чути якісь нові, нешаблонові, хоч дуже ще несмілі тони; се пісня русалки (стор. 100—101), котрою вона приваблює до себе козака:
Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісню русалки!
Тож я для тебе співаю.
Вона пригадує йому себе, що його щиро кохала.
Як не забув ти, ходи до мене,
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила.
В мене палати кращі од царських
Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлів дрібних і коралю.
Хоч і тут ще нема ніякого особливого майстерства, та все ж таки в тій пісеньці видно перший розмах крил свіжого ліричного таланту.
Наскрізь конвенціональна і несамостійна є й друга поемка, помічена 1888 роком — "Самсон". В половині 80-х років у російському письменстві зайшла була мода на переспівування біблійних тем. Відгуком тої моди був також дуже слабий вірш Олени Пчілки "Дебора", написаний 1887 р. і надрукований в "Першому вінку". За прикладом матері взялася й Леся віршувати біблійне оповідання про Самсона. Порівняння тих двох творів між собою і з біблійними первовзорами було би дуже цікаве. Обі наші авторки поводяться з біблійним текстом дуже вільно, а властиво мовби й зовсім не дивляться на нього, а беруть тільки деякі мотиви, обскубані з тих міцних паростків, що в'яжуть їх із старожидівським життям і дають їм безсмертну силу. Пчілчина Дебора — се якась тінь, а не жива людина; Лесин Самсон — се шаблоновий вояка і патріот з чудесною силою, а зовсім не той напівгумористичний, а напівтрагічний герой, змальований у книзі Судіїв4. І в оповіданні про Дебору, і в оповіданні про Самсона біблійні первовзори безмірно поетичніші і живіші від того, що з них зробили наші авторки. Леся, нпр., силкується поглибити біблійне оповідання, аналізуючи психологію Самсона і Даліли, але сей аналіз відбирає оповіданню його героїчний характер. Самсон вертає з бою, в котрім він поборов філістимлян; його вітають "квітками та вінками", мов римського тріумфатора; серед інших жінок йому назустріч іде й його жінка Даліла, котру він силою взяв із краю філістимлян. Вона хвалить Єгову за побіду свого мужа, а на його питання, чи їй не жаль рідного люду, вона відповідає:
Чужа для мене мого люду доля,
Твої для мене стали рідні люде,
Твоя, Самсоне, лиш єдина воля
Для мене завжди наймиліша буде,
Для тебе відцуралась я родини.
Самсон хоче їй віддячити за таке безмежне кохання, і вона випитує його, відки у нього така сила, що міг колись роздерти льва і побити багато ворогів ослячими щелепами. Самсон не хоче сказати їй сеї тайни, вона благає, далі плаче, і ось Самсон виявляє їй усю правду: він назорей, його волос має велику силу, а якби хтось обтяв його, він був би слабий, як мала дитина. Даліла в сні обтинає йому волосся і кличе філістимлян. Ті в'яжуть його — а Даліла кличе:
Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива:
— Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні. Ти гинеш,— дяка се правдива
Від мене за погибель мого люду.
Значить, Даліла не менша, а навіть більша патріотка від Самсона. Оригінал нічого про се не знає. Там Самсон зовсім не воєвода єврейський, він б'ється з філістимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах "поляница удалая". На честь його ніхто не справляє тріумфу. Даліла не є його жінка, а припадкова коханка, правдоподібно не філістимлянка, а єврейка. Знаючи, що Самсон буває у неї, філістимські воєводи підкуплюють її великою сумою грошей, щоб випитала, в чім лежить його сила. Самсон три рази дурить її, а тільки четвертий раз говорить їй правду. Як бачимо, ані герой, ані обставини, виведені в біблійному оповіданні, не надавалися до патріотичної поеми в нашім сучаснім стилі; замість поглибляти ті факти, які дає первовзір, авторка мусила обкроювати, перемінювати, ослаблювати їх і замість живого змісту наповнювати свої вірші досить ріденькою фразеологією. Конець поемки ще слабший. Сцена смерті Самсонової в книзі Судіїв описана ось як: "Та ось князі філістимські зібралися, щоби принести велику жертву своєму богу Дагонові, серед забав, мовлячи: "Наш бог дав нам у руки нашого ворога Самсона". А коли се побачили люди з їх народу, вони величали свого бога, мовлячи:
Наш бог дав нам у руки
Нашого ворога,
Що нівечив наш край
І вбив так много люду.
А коли були навеселі, мовили: "Покличте Самсона, нехай забавляє нас!" І покликано Самсона з тюрми, і він мусив танцювати перед ними. Отож його поставили між стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за руку: "Постав мене так, щоб я міг доторкатися до стовпів, на котрих опирається дім, і щоб я оперся об них". А дім був повний чоловіків і жінок, тут були й усі князі філістимлян, а на плоскому дасі було коло 3000 чоловік і жінок, що дивилися, як танцював Самсон. А Самсон покликав Ягве і мовив : "Господи Ягве! Згадай про мене і дай мені силу лиш сей раз, о боже, щоб я помстився на філістимлянах хоч за одне своє око"! Тоді Самсон обняв два середні стовпи, на котрих держався будинок, один правою рукою, а другий лівою, і оперся на них. І скрикнув Самсон: "Нехай згину я сам з філістимлянами!" І силою він похилив ті стовпи, і дім завалився на князів і на всю купу народу, що була там, і, вмираючи, він побив більше народу, ніж побив у своєму життю.
Нема сумніву, що се безмірно трудно — перероблювати стару поезію на нову; переробка дуже легко виходить водяниста і замазує характерні деталі оригіналу. Так сталось і тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на воєнний час — буцімто філістимляни знов напали на Палестіну; в біблії катастрофа діється в Газі, однім із головних філістимських міст. Далі ослабила авторка сцену наруги над Самсоном; у поемі він тільки стоїть і своїм понурим видом тішить ворогів. Власністю нашої авторки є також наруга Даліли, наруга млява, так як і всі філістимські промови, звернені в поемі до Самсона.
Хоч і як невисоко ми ставимо сього Самсона, то все ж таки мусимо сказати, що, порівнюючи його з Деборою Олени Пчілки, видно вже тут перевагу таланту дочки над талантом матері. Дія в "Самсоні" розвивається досить драматично, а ліричні місця (Самсон у тюрмі) декуди виявляють силу і пластику виразу.
У тім самім 1888 році написаний також цикл ліричних і описових віршів п. з. "Подоріж до моря". Талант авторки очевидячки дужчає, піднімається, вона попадає в свій природний тон, менше в'яжеться чужими взірцями, і ми стрічаємо в тім циклі перші проблиски сильного, самостійного таланту, перші такі картини і поетичні звороти, що виявляють руку майстра. Зразу йдуть легесенько начеркнені краєвиди, ще трохи конвенціональні і бліді (І, III, IV), та між ними прориваються нові, незвичайні риси.
Далі, все далі! Он латані ниви,
Наче плахти навкруги розляглись,
Потім укрили все хмари ті сиві
Густого диму, з очей скрився ліс,
Гори веселі й зелені долини
Згинули раптом як любії сни.
Ще за годину і ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!
(Продовження на наступній сторінці)