«Хлопська комісія» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «Хлопська комісія»

A- A+ A A1 A2 A3

І він знов ухопив мене за ланцюг, підняв з лавки і гримнув мною до землі. Тоді, ставши чоботом на груди, скрутив ланцюг докупи, так що я скулився в каблук, аж крижі затріщали. В очах мені потемніло. Я ще тілько побачив, як він замахнувся чоботом до мойого лиця. Відтак почув я біль у груді, в крижах, у боці, а відтак нічого не стало…

 

V

Я знов очуняв. В печі погасала грань, зрештою в хаті темно й тихо. Я під лавою, скручений удвоє, як слимак. Рушаюся — біль страшенний. Кожда кісточка, кожде місце… В горлі пересохло, палить. Я застогнав. Темна тінь майнула по хаті, дилькотячи невиразно. Бачу, жовте поморщене лице нахилилось наді мною; дрижача холодна рука пересувається по моїм лиці.

— Ти ще живий, синочку, а?

— Живий!.. Води!.. — простогнав я.

Бабуся подала мені води.

— Живо пий, бо готов прийти, то біда моя! Нелюд якийсь! — шептала баба. — Бідний ти, небоже, бідний, але що ж я тобі пораджу?

— Біг заплать вам! — прошептав я.

Двері скрипнули. Стара щезла, як тінь, а коли ввійшов газда, вона вже кахикала на печі.

— А що, не обзивався злодій? — запитав він.

— Ні, синочку.

— Тьфу до дідька! Ще як мара крепне, то готова й направду біда бути.

В мене аж трохи дух уступив. "От, — гадаю собі, — чень змилуєся та полегшить, попустить ланцюга". Та де там! Поворкотів, поворкотів, погасив огонь у печі та й ляг спати.

— Все одно, — ще лиш тото чую, — як живий, то буде живий і до завтра, а як ні, то нехай його чорт бере!..

Цілу ту ніч я ані ока не зажмурив. Що я витерпів за тих кілька годин, того, певно, було б мені потроха стало й на десять літ. Уже гадав, що, може, кров мене заллє, і просив бога, щоб післав мені смерть. Але де там! Іншому би, щасливійшому, може, було б і сповнилося те, але не мені. Та вже чи сяк, чи так, а тота ніч була, може, найтяжча і найдовша в моїм життю. Ще якби баба не була мені дала води напитися, то я би був, певно, не витримав. Та, відай, на те воно вже йшло, щоб я витримав!..

 

VI

Розвиднілося. В хаті повставали. Мій ґазда перш усього до мене. Надслухує — дихаю. Аж відсапнув.

— А, ти ще жиєш? — крикнув. — Ну, проси бога, що тебе ще довше лишив у моїх руках! Але того вже, певно, не відпросиш, що ще тебе чекає. Коби лише до міста живого відставити, а там нехай за тобою й заклекоче!

Дурень! Він собі своє рахував, а я своє, та й таки на моїм стало!

Витягнув мене з-під лави, розкрутив ланцюг — а! Господи, тобі слава! В крижах полегшало, світ якийсь мов не той зробився. Але на ноги стати ані гадки нема. Таки він мене ногами викопав надвір, на обору, а жінці казав позачищувати кров у хаті.

Сиджу я знов на приспі. Поранок зимний. Усе тіло одубіло, так що болю не чути, тільки в голові шумить та в грудях коле, як дихаю. Далі в хаті затопили, дим пішов клубами попід стріху, мені в очі. Заплакався я, закашлявся, — мовчу. Газда тим часом пішов до худоби, волам дати, до води вигнати, а йдучи попри мене, не видержав, щоб не парнути мене через голову воловодом. Ба, чую, збирається в поле з плугом, покладати під жито. Вже я трохи втішився. "Не буде, — гадаю, — мойого ката хоть через день".

Аж ту чую — гомін. Дивлюся, війт з присяжним на перелазі. Підходить, оглядає мене і всміхається.

— А що, рибонько, добре тебе ту заходили?

Я ледво дишу, а весь у крові.

— Що ж не говориш, серденько? Кажи, не бійся, я тобі нічого не скажу.

— Пане… війте, — простогнав я, — другу… таку ніч… не витримаю.

— Не витримаєш, душенько? — всміхався війт. — Ні, не бійся, витримаєш. Такі, як ти, вміють тримати. Ну, а тепер, небоже, ти знаєш, що тобі у мене належиться?

Я видивився на нього.

— Ов, непам’ятущий же ти, голубчику! Ану-ко, встань та прострися! Я маю право дати тобі на сніданнє п’ять буків, не більше. Пане присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку, та добре його!

— А ви, куме, — сказав війт до мойого ґазди, що саме надійшов, — будете мусили таки завтра з полудня вибратися з ним до міста. Поїдете ви, ось кум присяжний, я, ну, та й арештант.

Значить, завтра! Мій ґазда зирнув на мене так дико і люто, мов який смертельний ворог вириваєся йому з рук, а він не може його відразу задушити. А я знов одебелів цілий, коли погадав собі, що ще треба буде одну ніч ночувати у того чоловіка без серця. Та й за що стілько муки? От, по правді сказати, може, ми були забрали з на сто ринських, та й з того більша часть йому повернулася. А хлоп був багатий! У нього в коморі аби руки добрі, то можна було й не так попастися!..

 

VII

— А ту кум присяжний лишиться через день пильнувати арештанта, — сказав відходячи війт.

Присяжний осмотрив на мні ланцюг та колодку, а відтак сів собі на порозі, балакаючи то з господарем, то з господинею, то з бабою. Господар з-під шопи витяг плуг, виніс ярмо, далі пішов до волів подивитися. За той час уже жінка й обід зварила. Кличе його до хати.

А ту я такий ослаблений, такий болющий, такий голоден, що господи! А ще на приспі, в тіні, то й холодно якось, хоч сонічко вже геть-геть високо. Виповз я на сонце, сів собі на плиту та й дивлюся до сіней. Чую, ложками калатають, говорять, присяжного просять до обіду.

— З богом святим, най бог благословить! — відповідає присяжний (сидить на сінешнім порозі, обернений до мене плечима). — Я, — каже, — дещо поснідав, а незадовго жінка принесе мені свій обід.

А про мене й гадки не мають. А ту мені борщик підбиваний так запах, так запах!.. Господи, здається, рік життя дав би я за мисочку!

Пообідали. Газда пішов по воли. Аж ту, дивлюся, стара крадькома несе мищину борщу.

— А що, — каже, — небожечку, за тебе всі забули? На, сирото, та хлепни, занесися! Але живо, аби той ірод не побачив!

— Най вам бог, бабусю, стокротне надгородить! — пробубонів я і взяв мищину. Руки в мене тряслися, а й під старою коліна тряслися зо страху. Але де там! Іно я троха напився, вже "ірод" надходить. Як побачив, то мов іскра спалахнув.

— Що, — крикнув, — ви ще ту моєю працею злодія годуєте? О, смоли йому гарячої!

І за тим словом вихопив від мене миску і шпурнув за старою; щастя, що не трафив. Миска розбилася о камінь на дрібні черепочки. Стара втеки, а він до мене.

— Хоть би ти мені ту мав згинути з голоду, то певно би я тобі не дав і покуштувати нічого. Рука би мені всохла, і бог би мене не благословив!

— Але ж, куме, вважайте! — промовив присяжний.

— Що? Мені війт казав стерегти його, але годувати злодюгу ніхто мене не всилує. На те нема ніякого права.

І він пішов до волів. Але, переходячи попри мене, ще раз зо всеї сили чоботом копнув в мене оттут у саму ямку під грудьми. Я, як сидів на плиті, так і перевернувся горілиць і не стямився, що далі зо мною було. Тільки чув, що раптом дух мені захопило, немовби хто горло мотузком перев’язав. А коли я пропам’ятався, то вже був на іншім місці, змочений водою, а коло мене поралися стара й присяжний. За кождим віддихом у груді кололо страшенно. Бачите, кістка переламалася, так що ще й досі холітаєся.

 

VIII

Сонце стояло серед полудня і пражило, мов огнем. Присяжний пішов під шопу і, з’ївши обід, що принесла йому жінка, сів собі на колоді і по дрібочці дрімав. Господиня поралася в хаті, а стара, мов та квочка, ходила сюди й туди. Мала стара милість наді мною, але боялася.

— Ей, бабусю, — кажу до неї, — бог би вам віку продовжив, дайте дечим занестися!

— Коли ж бо я, синочку, боюся.

— Не бійтеся! Присяжний не заборонить, а він поїхав.

Стара подумала, а далі пішла до хати, поторгувалася троха з господинею і винесла мені другу мищину борщу, байдицю хліба, каші з молоком, так що я, богу дякувати, троха підкріпився. "Господи, — гадаю собі, — коби-то деяк на вольний світ! Ще би я, може, тепер знайшов настілько сили, щоб утекти".

Стара винесла собі кужіль на приспу, сіла і пряде. Присяжний зачав з нею дещо говорити, але ліниво. Спека стояла надворі.

— Ей, пане присяжний! — стогну я. — Згляньтеся на мене, такого побитого та замученого! Адіть, як ту сонце пече! Позвольте мені припочити троха он ту у стодолі. І так, як господар приїде, то мені вночі спання не буде.

— Ой, так, так! — докинула стара. — Вже що той його сеї ночі накатувався, то нехай бог боронить! Я не знаю, як, сирота, витримав.

Присяжний вагувався.

— Ба, не втечеш ти, паничу?

— Бійтеся бога, та як мені втікати? Я й кроку ступити не можу! Коби живий до міста доїхав та до шпиталю дістався. А ще й ланцюг на мені такий тяженький. Коби лиш троха припочити на тоці на соломі.

— Позвольте йому, позвольте, пане присяжний, — сказала стара. — Там є солома ще від позавчора, і верета, і кожух, що ним газда накривався, ночуючи на тоці. А як двері отворяться, то відси буде його зовсім видно. Та й куди би там йому втікати?

— Ну, про мене, йди та пролежся, — сказав присяжний і підкотив свою колоду під шопою так, аби міг, сидячи, в кождій хвилі бачити мене.

(Продовження на наступній сторінці)