Але я тут плету загальні сентенції, а забув о тім, що я мав оце занотувати в своїх записках. Чисто для підмоги моїй пам’яті. Може бути, що се станеться ниткою Аріадни, котра виведе мене з темного лабіринту забуття. Цікаве явище! Простий факт, просте вражіння смислове викликало в моїй душі споминку попереднього такого ж вражіння і, що найважніше, викликало й масу других вражінь і фактів, зв’язаних з тамтим зв’язком простого наступства в часі.
Ось в чім діло. Нині на обід подають ракову зупу. Я великий любитель ракової зупи. Раптом, коли я її смакую, прийшло мені на тямку, що так само смакувала мені ракова зупа, котру я їв в товаристві моєї коханої Олі в домі її братів. Се був послідній мій обід в їх домі. Я давав їй лекції німецької літератури, при тій нагоді ми пізналися, порозумілися і полюбилися. Ах, яка вона пречудно хороша, яка добра, щира, як любить людей, а особливо бідних, унижених і оскорблених долею! Як палало її лице, коли ми читали в переводі Діккенсові "Тяжкі часи" та "Різдвяні оповідання", — з якою бистротою духу й ясністю погляду вона вміла в тих оповіданнях відрізнити геніальне підхоплення фактів з життя робітницького від плиткого, англійсько-ліберального погляду самого автора на те, як зарадити подібним фактам і чим помогти бідному народові! Як ясно, як світло і чимраз світліше стає перед моєю уявою послідня лекція перед обідом з раковою зупою!
Я прийшов, як звичайно, о одинадцятій годині і, як звичайно, в золотім гуморі, в високім, урочистім настрої, з яким, певно, перші християни мусили входити до своїх катакомб. Бо й справді, тота лекція була святинею для мене, була зцілющою і живущою водою на всі мої терпіння, була найкращою відрадою для мойого духа. В салоні застав я обох її братів — звичайні великопанські фігури: надуті, горді, холодні, з лицями передчасом постарілими, зруйнованими розпустою, без виразу, без думки, без життя. Я вклонився їм, — вони кивнули мені головами і знов заглибилися півголосом в якусь розмову. Переходячи через салон, я ще раз збоку зирнув на них, і мені здавалося, що їх очі якось зловіщо слідять за мною. "Чорт побери, — думаю собі. — Старий середньовічний звичай — при вході до святині поставляти камінні дракони, ящірки та костомахи!"
До Олиного кабінету, де відбувалися наші лекції, треба переходити ще через кілька величезних, як маштарні, світлиць. На ходу долетів до мойого уха звук фортеп’яна, — вона грала. Я взагалі не великий любитель музики, але деякі штуки роблять на мене протрясаюче вражіння. До таких штук належить увертюра до "Вільгельма Телля" Россіні, котру вона тоді грала. Вона по-майстерськи владає фортеп’яном, і я, мов причарований, став перед дверми і слухав. Втім, в самім розгарі страшної бурі, котру так живо і геніально малює музика, саме там, де з-посеред грізних переливів грому і реву та стогнання битого о скали озера видирається проймаючий свист вітру між скальними щілинами, — саме на тім місці гра перервалася. Я слухав ще хвилю — нічого. Тоді я ввійшов — вона плакала, але, побачивши мене, швидко обтерла очі.
— Вам що такого, пані, — ви плачете? — спитав я.
— Нічого, нічого, — відповіла вона, відвертаючись, — то так… музика…
По хвилі вона зовсім прийшла до себе і, щоб уникнути моїх запитань, сказала:
— Ну, до діла, до діла. Я дуже цікава, до чого добореся Лео.
Ми тоді читали роман Шпільгагена "In Reih’ und Glied".
— А до чого добореся, — сказав я. — До того, до чого звичайно доборюються споконвіку подібні борці: до передчасної могили.
Вона нічого на те не сказала, і ми сіли до читання. Кінчили другий том. Всі нещастя і смерть Сільвії хоч і зрушили її глибоко, але не здивували ні крихти.
— Воно й зовсім природно, — сказала вона. — Сільвія занадто любила Леона-чоловіка, а замало любила єго ідею, єго думки, і коли показалося, що чоловік не належить до неї, вона мусила згинути. От якби вона була любила більш думки, ніж Леона, то вона була б уміла витолкувати єго хиби, була би стала йому підпорою в послідній хвилі, була б відвернула потужного борця від пустого поєдинку і смерті.
Я поглядів на неї — ніколи ще вона не видалась мені такою гарною, як в тій хвилі.
— На такий спосіб, — сказав я, — пані готові зовсім усправедливити Леона? А мені здаєся, що й він далеко не без хиби.
— Признаю се, — сказала вона, — та тілько єго хиба зовсім другого роду: се — теоретична помилка, невдалий досвід. Справді, для твердого поставлення теорії треба було, щоб хтось зробив експеримент: ану-ко, чи не вдасться перевести революцію суспільну при помочі короля. Ну, Лео взявся до того, випробував — і показалося, що не можна, так, як не можна поставити піраміду з болота. Се помилка, але з тої помилки величезний хосен для загалу, для будущини, бо другі борці вже не будуть потребувати кидатися на тоту дорогу, а підуть прямо — до люду і з людом. А признайте самі, що іменно в тім лежить і вся хиба Леона, що задля неї він робив усі не дуже гарні і не дуже чисті події, котрі каже йому робити Шпільгаген!
— Нехай і так, значиться, ви, пані, коли б вам лучилося так, як тій Сільвії…
— Не кінчіть, не кінчіть, — скрикнула вона живо, — я знаю, що ви хочете сказати. Се зовсім інше питання, зовсім інше питання. Читаймо далі.
Ми скінчили роман. По довгій мовчанці вона положила палець на однім уступі на послідній стороні. Се була бесіда надгробна д-ра Павлюса, де той говорить: "Niemand kann euch erretten: kein Held, kein Heiliger und kein Gott! Ihr könnt euch nur selbst erretten". Я прочитав ті слова і глянув на її лице: воно було бліде, як крейда.
— Що вам, пані, ви хорі! — скрикнув я.
— Ні! Але вдумайтеся в ті слова, приложіть їх не до робітників, а до нас, до шляхти, до панів. Знаєте, як мені представлявся тоді послідня фраза. А ось які "Ihr könnt euch auch selbst nicht erretten". Ні герой, ні святий, ні бог не спасе нас, ані ми самі не спасемо себе, — бо в нас нема того, без чого неможливе ніяке спасіння, нема сили духу, нема внутрішньої опори, бо ми споконвіку привикли до чужоїдного життя, привикли полягати на чужій праці, а коли праця побідить, то нас не стане.
— Воно певно, що так, — сказав я, — але ж і між вами найдуться люди з силою духа і силою мускулів, найдуться такі, котрі гідні будуть стати горожанами робітницького світу.
— І в болоті найдеться камінчик, але піраміди з болота не виставиш.
При тих словах вона зачала дрижати, і я видів, як сльози готові були бризнути з її очей.
— Олю, серце моє, — шепнув я, присуваючись ближче до неї і беручи її за руку, — ти щось сама не своя, скажи мені, що тобі такого?
За моїм дотиком довго здержувані сльози бризнули і градом покотилися з її очей. Вона похилила голову на моє плече і тихо тяжко ридала.
— Олю, Олю, що тобі такого? — говорив я, страсно цілуючи її руки, уста, очі, але вона ридала, не можучи й слова промовити. Вкінці схаменулася.
— Покинь мене! Нас, може, підслухують!
— Нехай підслухують, — сказав я голосно, — але що тобі такого, голубко моя?
— Жити мені не дають… за другого силують… дізналися про нашу любов! — прошептала вона уриваними словами, і далі: — Се нині ми послідній раз бачимось, вони хотять відправити тебе.
— Се байка, — сказав я, — ми, проте, можемо видатися.
— Ох, ти не знаєш їх, не знаєш їх гордості і завзяття. Стережися, серце, — вони будуть старатися шкодити тобі!
— Вони? Мені? — сказав я. — А що ж вони мені можуть зробити?
— Я не знаю, але стережися! І будь певний… Ти любиш мене? — перервала раптом свою бесіду.
— Ох, чи ж можеш, ще й питати?
— Будь певний, що й я тебе люблю і не покину ніколи, ніколи! Твоя буду або нічия, чуєш. Твоя або нічия!
В тій хвилі отворилися двері, льокай в пишній ліберії ввійшов і сказав:
— Прошу до обіду!
Проклята ракова зупа, котру подали до того обіду! Не знаю, що мені було несмачніше: чи їсти її, чи сидіти при однім столі з тими панами, в котрих я тепер бачив своїх ворогів не тільки суспільних, але й особистих!
По обіді кличе мене старший пан до свойого кабінету. Я вже знаю чого і йду мов на заріз.
— Дуже мені приємно (їм усе приємно шпигнути другого в серце) подякувати вам за вашу щиру працю з моєю сестрою. Ми з братом переконалися, що їй досить уже тих студій, а пора розпочати інший, важніший курс, при котрім ваша поміч буде нам злишньою. — Тут він усміхнувся гадючим сміхом і хитнув головою. — Прошу приняти отсе в нагороду за вашу працю, і нашу подяку, розумієся!
Знов хитнув головою. Я встав, поклонився німо і пішов. При виході з тих ненависних мурів здавалося мені, що хтось вирвав мені серце з груді і по нім не осталося нічого, тільки один безмірний біль.
Мутиться перед очима, шумить в голові, перо випадає з руки…
3 година
Полежав трохи. Зажив ліків. Вікно отворено — як пречудно надворі! Тихо-тихо, тільки цвітучі липи та акації під вікном шелепотять та зазирають своїми запахущими гілками до кімнати. А гадки між тим працювали, рилися в минувшості пильно, ненастанно. І ось вирили все. Я все знаю! Ціла трагікомедія! Ціла гумористична Одіссея, котра закінчилася нервовою гарячкою і шпиталем!
(Продовження на наступній сторінці)