— А ти ж коли скінчиш своє попрятуванє? — запитав Іван, сідаючи за стіл і беручи ложку до руки. Гутачка також відіп’яла стирку і положила її у закутець, присунула собі стілець перед стіл і засіла до їди, готова однако ж кождої пори встати і піти заладити що-небудь на хаті. Гутак їв пильно і мовчки гарячий покріпляючий росіл, приперчивши і присоливши його належито, а Гутачка сьорбала з тої самої мищини, однак повільно, щохвиля поглядаючи на чоловіка. Цікавість її зглядом нинішніх виборів малювалася лиш в очах. Не хотіла, небога, перебивати чоловікові в їдженні. Доперва, коли найбільший дотисок голоду уступив, коли гарячий товстий плин розігрів нутро Гутака, а краплистий піт виступив на його лице, тогди й уста його розв’язалися, надійшла більша бесідливість. Він зачав, спочатку уривано, мов знехотя, а відтак щораз із більшим жаром, розповідати жінці про вибори. Особливо коли зганув про свої перепалки з Хохлачиком, гнів його вибухав видною червінню на його лиці. Тут він уже не усміхався, не говорив стиха і солодко, як при людях. Голос його плив твердий і гучний, мов каміння, що котиться долі стрімким берегом, а велика голова то опускалася додолу, то знов підносилася, потрясаючи чорними кучерями.
— Ну, ци видиш-но ти,— кінчив Гутак свою бесіду,— що то може торбій поганий! — Тут зупинився на хвильку,— чи щоби дати жінці подумати над тим, що сказав, чи, може, щоби об’їсти з м’яса посліднє стегно покійниці курки, що ще лежало на тарілці. Коли стегно було голе і не представляло більше роботи для зубів, Гутак, облизуючись і прицмокуючи, тягнув дальше: — Ну, ци приповів же би хто таке? Та й мій хліб жре, та й якби не я, то вже б го давно з цілим його накоренком чорти пірвали, а ту мені от якої кавзи перед громадою наробив! Погди ж ти, зміннику поганий! Не діждеш ти від мене більше кусника хліба! Я ти покажу, з ким ти си зайшов!
Гутачка під час тої бесіди встала зі свого стільчика, пішла до печі і відсунула затканницю, щоби дістати пироги. Відтак зняла із полиці тарілку зі сметаною і поставила все то на столі. Коли Гутак закінчив свою бесіду такою погрозою, вона поважно похитала своєю невеличкою головою, що на її худих плечах стриміла, мов сушене, поморщене яблуко на шишці.
— Ото-о! — сказала вона. — І запомагай же ту такого дідовода! Він ти, скоро зможе, каменьом у голову фудит! Ех, розсадив би вас той хлібець, що-сьте від мене вибрали! А вна ще нині,— ноги би їй покулило,— до мене за хлібом приходила. "Позичте хлібеня! У мене вчора вийшов хліб, а нині при святі ніяко було печи!" Ото ми ту кметиця надійшла!
— А ти що? Позичила-сь? — запитав грізно Гутак.
— Не дурна! Також! — відказала поквапно Гутачка, боячися бодай тіні гніву свого чоловіка. — Ще лиш троха хибло, що-м їй ожогом дверей не вказала. Хіба-м ся до так не досить нашастала? І яка вдяка за того? Не треба ми й їх роботи, ані їх ласки! — Гутачка говорила ще довше в той спосіб, а Гутак за тот час із цілої сили працював над пирогами, котрі один за другим впадали "во преисподняя" його нутра. Вкінці остановився і, обтираючи затовщені пальці об обрус та облизуючи губи від сметани, сказав важно та спроволока до жінки:
— Чуєш, Анно, що ти кажу! Віднині не важ ми ся давати їм нічогісінько! А скоро би-м що спостеріг, аби й найменшу крихтиночку, то уважай, що твоє безголов’є! Погди, я їм вистрою! З голоду згинут! По жебрах підут, — най знают, хто я!
Хто би був в тій хвилі уважав на Гутака, був би немало зачудувався над дивним контрастом його слів з його зверхньої подоби і виразу його лиця. На вид зівсім спокійний, навіть маленька усмішка, мов тінь перемчала по його губах, а слова його падали такі грізні, такі тверді, а заразом спокійні, мов удари обуха о дерев’яну колоду. Відтак, безпосередньо по висказаній погрозі, Гутак подякував богу за його ласку і дари, встав від стола і оперся мовчки о варцаби вікна. Жінка, не говорячи й слова, зачала запрятувати зі стола.
Сонце вже геть було нахилилося до заходу. Чорні хмари вкрили його, заповідаючи на ніч уливний дощ. Крайчики їх світилися бурим, червоно-жовтим світлом, котре в нутро чоловіка вводить якийсь неприємний розлад, якийсь непокій і недовільність. І Гутак досвідив того на собі. Він недовго стояв при вікні, хоть то було його любиме місце. Обернувся на хату, де жінка ще припрятувала, з великою довільністю спостеріг, що постіль уже приладжена, і своїм звичаєм він сей же час ляг передріматися пообіднім здоровим сном. Правда, образи і вражіння нинішнього дня якийсь час ще снувалися йому поперед затулені очі, но небавом все перейшло в темну неподвижну масу, з котрої виходив легкий усипляючий шепіт, мов журчання потічка по круглих камінцях межи зеленими цвітистими берегами. Тінь Хохлачика перемкнулася, мов хмарка по чистім небосклоні, по півсонній уяві Гутака, но він посліднім напруженням засипляючих мускулів грізно стиснув кулак супротив неї. Тінь розвіялась парою, щезла цілком. Гутак заснув.
Гутачка на пальцях перейшла півперек хату і сіла під вікном на лаві, зложивши руки на коліна. "Ну, господи тобі слава, що хоть раз си чоловік спічне!" — прошептала. Відтак сиділа тихо, блудно водячи очима по мутних віконних шибах, о котрі товклися, бреньчачи якось тужно, хатні мухи. Загальна тишина не усипляла її, но навівала на ум розличні споминки і гадки. Довгим рядом переходили тепер поперед її очима літа її замужжя, сірі, мутні, одностайні. Радість матері ніколи не зашевелила її душею, не розживила її утле, засохле серце. Люди завидували її щастю, що-ді жиє в достатках, ні про що не дбає, но вона сама дармо шукала по всіх закутинах серця хотя й би одної живої, щастям і розкішшю трепечущої згадки. Все той сам сірий будень, тота сама закрутенина коло печі, коло горшків, слуг і телят, все той сам напівспокійний, напівгрізний погляд чоловіка,— а кілько межи тим сліз, грижі, прокльонів та побоїв?.. І мимохіть наплила їй на гадку її бідніша молодша сусідка Хохлачка, її чоловік, хоть немаючий, та чесний (як се й сама у глибині серця мусила йому признати), їх хороша, чепурна дочка, що вже тепер, мов пишна польова квітка, розцвітала під оком батька й матері, розцвітала гарна, та здорова, та весела, дарма, що день-денний у праці та недостатку. І заздрість, люта, пекуча заздрість зашевелилася в Гутаччиній душі. Як вона ще колись, давно, давно, у своїх снах дівочих, виділа себе щасливою матір’ю, окруженою підростаючими синками, розцвітаючими, мов мак у городі, донечками, а тепер усе вже пропало! "Боже мій, боже! — прошептала стиха. — За що їм тілько щастя, а мені ані краплинки?.." Гутачка сягнула ще дальше, в темну, тайну глибінь своєї душі, де крилася давно погасла, прибита, замучена — перша сердечна любов. Її предметом був молодший від неї, хороший парубок, найкращий свого часу на всі Нагуєвичі. Парубок той тепер був жонатим, був вітцем, був убогим газдою, був її сусід Хохлачик. Ніколи в житті вона нікому не звірилася з тою своєю наклінністю, що сталася її прокляттям, червом, котрий підточив всі найкращі сили і надії її молодості. Хохлачик — бідний зарібник, а її родичі — одна з найбагатших родин у Нагуєвичах, ані згадати б собі не дали про такого жениха. Сам Хохлачик не знав о тій любові. А під час, коли Анна тихими літніми вечорами прислухувалася у своїм саді пісням та веселим, дзвінким жартам дівочим на вигоні, прислухувалася звучним парубоцьким розговорам, межи котрими найзвучніший і найкращий був його голос, найрозумніша була його бесіда,— під час, коли нещаслива ловила ухом тоту чаруючу гармонію літнього, погідного вечора та заливалася гіркими сльозами, сльозами жалю та зависті, — під час, коли її серце металося в розпуці, бажаючи й собі хоть хвилинки такого щастя, яке другим плине рікою,— родичі, горді та багаті, шукали їй жениха, такого ж гордого та такого ж багатого, як і вони. Прудко зійшлися з Гутаковими родичами, угода стала, по руках ударили і зв’язали два молоді серця, раді із свого рахунку, незважаючи, чи згодяться дві спряжені сили, коли прийде їм поруч ступати у тяжкім ярмі життя.
Гутак був багатого батька син, та й ще одинак. Отець був понурий, твердий і неговіркий чоловік. Оповідали, що се панщина таким його зробила. Служив він у унятицького пана, так той бив його і усіляко над ним збиткувався. За таким поступуванням він стався скритний у собі і почав складати, як то кажуть, крейцар до крейцара, відки лиш міг що тоді запопасти. Оженився по панському наказу з панською-таки покоївкою і взяв за нею в посазі невеличку хатину і кусень поля в Унятичах. Тут почав ґаздувати, все однако ж придержуючися більше двора. Його жінку пан увільнив від панщини. Люди немало о тім нашепталися, посуджуючи Гутакову жінку о тайні зношення з панами. Підозріння їх ще збільшалося, коли батько Івана Гутака не старався ближче досліджувати справи і мовчки слухав усяких бесід. Зато годі було заперечити, що ґаздівство молодого подружжя щораз побільшається, в чім знов сусідські їдкі язики виділи панську причинку.
(Продовження на наступній сторінці)