Пан Ґустав Трацький, найстарший син пана Станіслава Трацького, дідича гірського села Н., був зовсім своєрідна і немаловажна фіґура в тій шляхотській родинї. Батько його посідав колись значні добра в Конґресівці, але вмішавши ся в повстанє 1863 року, мусів опісля еміґрувати і стратив усе. Тілько спадок, котрий по кількох роках дістала його жінка, виратував його від крайньої бідности і дав йому можність закупити отсе невеличке сільце в горах східної Галичини. Ґустав Трацький, уроджений кілька літ перед повстанєм, зазнав іще і заховав у памяти крихту того пишного та щасливого панського житя, яке йшло перед увільненєм мужиків із кріпацтва і перед тою руїною, яку на його батька навело повстанє. Контраст того безжурного а так достатного житя з пізнішим еміґраційним бідованєм та циганським кочованнєм з города в город глубоко врізав ся в його молоду душу і породив у ній вчасно незгладжену ненависть до всего того, що було причиною тої поганої переміни: до всяких повстань, революцій, бунтів не тілько в обрубі політики, але і в обрубі думки, чутя та дісціпліни, до волї хлопської і до самих хлопів. Гордий арістократізм та реліґійна біґотерія матери скріпляли сей напрям його думок, даючи йому дві віковічні і тверді підвалини: традіцію родову і традіцію реліґійну. Батько за вічними клопотами, біганиною, конспіраціями, а опісля в Галичині за господарськими гризотами при першім упорядкованю ново набутої посілости мало міг мати впливу на склад його думок.
Мало що доброго дала йому й школа. Вчасно заправлений отрутою заздрости та ненависти ум показував ся надзвичайно тупим та непонятливим до науки. Упімненя та кари, які накладали на нього вчителі за слабі поступи в науці та за погане поводженє зі співучениками, особливо з хлопськими та жидівськими синами, не поправляли, не лагодили але ще тілько гірше роздразнювали його. З тяжкою бідою, висиджуючи мало що не в кождій клясі по два роки, переходячи з ґімназії до ґімназії, прогонюваний то за пакости роблені учителям, то за прилюдні скандали в роді биття вікон Жидам, розвалювання жидівських кучок і и., Ґустав нарешті скінчив ґімназію, потративши на неї цілих чотирнацять літ. І на університеті з разу йому йшло не ліпше. Зараз першого року він наробив скандалу на якімось вечерку і за те видержав два поєдинки, з котрих сам вийшов ціло, розтявши одному противникови лице від рота до вуха, а другому відрубавши вухо. За те з екзаменами не так легка була справа, і от ледви по семи літах універсітетського житя, котре багато коштувало батька і значно підірвало його фінанси, Ґустав вернув до дому, поробивши всі державні екзамени і два ріґороза і виєднавши собі протекцію, через котру йому обіцяно з початком вересня приняти його до намісництва з платою на разі 500 ґульд. річно і з надією, що плата ся по році служби підвищена буде до 800 ґульд.
Аж тепер, по осягненню тої ціли, почув Ґустав, що змора заздрости, котра доси гнітила його, нараз, звалила ся з його грудий, — аж тепер, коли десятки і сотні далеко здібніших товаришів позавиділи йому. Многі з тих, що кількома роками випередили його в науках, summa cum laude видержали екзамени і поробили докторати, бідували тепер як безплатні практиканти судові, голодні кандідати адвокатські та нотаріяльні, або як практиканти при скарбовій дірекції, дожидаючи якої-такої плати, мов у моря погоди. А він, погорджений усіми "слабеуш", зненавиджений за гордість та нетовариське поступованє, таки всіх їх перегнав! Його амбіція, котра доси не мала куди розвернути ся і що крок дізнавала гірких принижень, тепер побачила перед собою рівне, відкрите поле карієри. За рік конціпіст намісництва, за пять літ комісар при старостві, а за десять літ староста — отсе перші кроки, котрі він назначив собі. А там, далі — обставини покажуть, куди прямувати. Коли тільки ті перші кроки зроблені будуть основно і певно, то ніщо сумніватися, будущина його забезпечена.
В почуваню тої блискучої будущини пан Ґустав і дома виступив зовсїм не так, як виступав доси. То звичайно понурий, забурмошений ходив по покоях, не любив ні з ким заходити в розмову, не говорив, а тільки немов огризав ся, і хоч глядів на всі господарські та. домашні забіги родичів з якимось гордим милосердєм, але не мішав ся ні в які діла, не накидувався нікому зі своєю волею. Мабуть чув, що в тім господарстві, підточуванім невянучим дефіцітом, мов біблійна диня червяком, його власна особа грає ролю трохи що не того самого червяка. Але тепер инше діло. Тепер він міг виступити як повноправний пан, як самостійна економічна сила, коли не висша батьківської, то певно нічим її не низша.
— Прошу тата, — сказав він до батька зараз кілька день по своїм приїзді, — я би хотів виробити собі понятє про стан наших інтересів. Знають тато, вступаю до намісництва, то може міг би я де — чим допомогти до їх поправи. А впрочім. добре впорядковані родинні інтереси там більше ніж де — перша підстава карієри.
Старий Трацький видивив ся на нього з під своїх насуплених бров і випустив із рота такий клуб тютюнового диму, що з цілої його голови тільки й всего стало видно, що шпаковатий, гребенем у гору настобурчений чуб.
— Про стан наших інтересів?—сказав він,—Що ж, виробляй собі, як хочеш!
— Але може б тато були ласкаві показати мені книжки, рахунки?
— Книжки? Рахунки? Ніяких книжок ані рахунків у мене нема, хиба тілько рахунки тих гроший, що посилав тобі та братам твоїм.
— І то треба переглянути,, — сказав з незрушеним спокоєм Ґустав, — але я думав про книжки та рахунки з ведення господарства.
— Ніяких таких книжок ані рахунків у мене нема.
— Нема? А як же тато господарство ведуть?
— Так веду, як умію. Що зробимо, те й зроблене; що кому треба заплатити, плачу; що продати, продаю сам, не оциганить мене ніхто. Ну, а видатків крім на вас та на сплату процентів у мене, як знаєш, дуже мало. Ніщо й рахувати.
— Але ж татку, то половина руїни — не вести рахунків. От татко кажуть щось про довги. Що се за довги? У кого затягнені ? На який процент ? Як стоять сплати? Адже се все доконечно треба знати і наперед з кождим крейцаром обчислити ся, коли тато не хочуть піти з торбами, заки ще ми будемо могли вам допомогти.
— Спасибі тобі за добру волю, — сказав гнівно пан Трацький, — але я маю в Бозі надію, що твоєї помочи потребувути не буду. Проживу й без неї, як і доси жив! Колиб тілько ти перестав підсисати мене, то вже я сам дав би собі раду.
— Прошу тата, най тато не гнівають ся, — сказав з високим, крихіточку навіть згірдним спокоєм Ґустав. — Прошу тямити, що тут діло йде не лиш о татову особу, але також о маму і о сестру. Нехай тато не забувають, що вона ще панна, що її треба видати замуж, по змозі добре видати! А чень же тато признають, що я, як найстарший син, а тепер уже не тілько повнолітний, але й повноправний (Ґуставови як раз минуло 29 літ), маю право вглянути в наші родині дїла, поінтересувати ся ними і заняти ся по змозі їх направою. Я не перечу, що доси я був татови тягаром, великим тягаром, і не забуду ніколи, як багато я татови винен подяки за те, що ви так терпливо і з таким самовідреченєм несли той тягар (при тім він поцілував батька в руку), але від нині все мусить піти инакше!
Пан Трацький дивував ся, слухаючи сеї рації. Він нїколи не надїяв ся по Ґуставі такої енерґії і такої холодної видержки. Як чоловік слабого характеру, склонний радше до хвилевих поривів енерґії під впливом розбудженого чуття, ніж до видержаної, сістематичної з гори обдуманої роботи, він легко улягав усякому проявови енерґічної волї. То й тепер не змагав ся, віддав синови ключі до бюрка, що було заразом і касою, і сказав:
— Ну, що ж, я не бороню! На ключі; там у верхній шуфляді бюрка маєш усі папери, контракти, квіти, рецепіси, інвентарі, — роздивляй ся в них. кільки хочеш. А в низу готівка, книжочки податкові і банкові. Побачимо, що ти з усего того зробиш.;
Ґустав узяв ключі, не зважаючи на той виразний докір, який тремтів у батьковім голосі, пішов до кабінету і заперся в нім. Старий довгий час сидів на ґанку, пакаючи люльку та дивлячи ся на противлежачі двері кабінету, що заперли ся за Ґуставом. Він думав з разу, чи не домагає ся син від нього таким аллєґоричним способом гроший і майже надіявся, що Ґустав переконавшися, що в бюрку всеї каси є тільки 150 ґульденів, зараз же вийде назад із кабінету. Але він помилив ся. Минула година, ба й друга, — Ґустав не виходив. У кабінеті було тихо. Покликали до кави. Трацький тихо вийшов до кабінету. Ґустав сидів при столику і писав. Батько підійшов до нього і заглянув через плечі; перед Ґуставом лежав цілий аркуш покритий цифрами, — обік поскладані в купки і упорядковані лежали ріжні свистки, квіти, помяті й пошарпані контракти, рецепіси і довжні записи, банкові упімненя і податкові аркушики. Щось немов стид, а немов острах переняло пана Трацького на вид тих паперів, німих а незбитих свідків його хаотичного та безладного господарювання.
— Ну, що сину? — спитав батько.
Ґустав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав.
— Виходить лад? — ще раз спитав батько.
— Прошу тата не перешкаджати, — коротко відказав Ґустав і муркотів дальше.
— Але до кави кличуть, покинь! — сказав батько. — Опісля дорахуєш.
Густав не від разу покинув, але попереду звів якусь чималу суму.
(Продовження на наступній сторінці)