— Адже ж нарікаєш на мою впертість! Ой, Гаво, Гаво, хоч який ти розумний, але бачу, що тобі ще багато треба вчитися! Де ж ти бачив, щоби хто на світі довершив якого, хоч би й найменшого, діла без упертості, без заїлості? Моя вдача така, що як уже в що вдамся, то зажмурю очі, зціплю зуби і пру та й пру, доки сили стає! А як почнеш під час роботи роздумувати, та міркувати, та навгад угадувати, що буде, то попросту страх тебе проймає і руки опадають.
— Не про те, не про те я говорю, Вовкуне! — болісно якось закричав Гава.— І не в докір тобі! Адже ж я не забув, що коли б не ти, то я, певно, не жив би вже на світі. Ти вирятував мене з тої проклятої ями, в котрій ми, замість кип’ячки, докопалися такого жерела води, що мало нас на місці не позатоплювала. Ой, Вовкуне! Тоді, в тій страшній хвилі, коли вода бухнула нам з-під ніг, коли рівночасно береги нашої ями почали усуватися, цімбриння тріщати І валитися, коли мені бачилось, що весь світ валиться над нашими головами і що нема для нас рятунку, тоді, пригадую собі, серед натовпу смертельної тривоги мені раптом у голові блиснув той тихий потічок, схований між лозами та вербами, в котрім я ще малим хлопцем любив ловити раки. Ті раки були початком мого зарібку, і ось тому-то, коли ми вирятувалися з ями і стали над нею та почали ревти, та кричати, та плакати, та руки ламати,— У моїй голові мимоволі одно дзвонило та гомоніло: "Геть відси, Гаво! Ту не твоє поле! Що ти маєш боротися з землею, коли теоя натура тягне тебе до того, щоб боротися з людьми!"
— От то, то, то, то! — радісно підхопив Вовкун, схапуючися зі свого лежання.— А я хіба що ж тобі кажу? Хіба куди тебе веду?
— Почекай, Вовкуне,— сумовито сказав Гава.— Рибак що хоче рибу зловити, закидає сіть в вир, де тої риби багато, де вона юрбами ходить. Отак і мені здається, що мені ;би в місті своє діло робити, де багато всякого народу, де з тисячних боків можна скористати, а не в селі. Я вже привик у місті рушатися, чую себе там свобідним, веселим і охочим, щохвиля роззираюся довкола, де би можна скористати. А ту я боюся, що знов буде те саме, що в Бориславі: запряжемося до чогось одного і самі собі наложимо пута на руки й на ноги. Ну, і згинемо так, як раки на мілкім узбережжі!
Вовкун, слухаючи тих слів, замість попадати в задуму та засумування, тільки прояснювався, підіймався, немов ріс цілий, діткнувшися чародійної гірської землі. Він став на рівні ноги і випростувався перед сидячим та похнюпленим Гавою у весь свій величний ріст. Він оживився, очі його горіли і з уст щез вираз тупої заїлості.
— Так же й говори! Так же й говори! — кричав він, розмахуючи руками.— Ось тепер тілько висковзнулася правда з твоїх уст. Я так і знав, що тебе тягне до міста, до того бруду, до тої духоти, до шматок, латок, шерстини, кожушини! Тьфу, Гаво, стидайся! Ти не раз передо мною сміявся із сього першого вчителя, старого Файвеля, що есє було говорить: "А gut Geschäft! Добре йде!" — а по шістдесяти роках такого "gut Geschäft" тілько всього й доробився, що по його смерті знайдено у нього три десятки, зашиті в старім капелюсі, та й то знайшла не його родина, а той жид, що купив той капелюх на "шматки" за 10 крейцарів! Тьфу, Гаво! Хіба ж се життя, хіба се заробок? А я бачу з усього, що й тебе до того тягне!
Гава під впливом тих слів, мов кропивою попечений, і собі ж схопився на рівні ноги і замахав руками, але Вовкун не дав йому прийти до слова.
— Ага, бачиш, що мої слова попали тобі в живе місце!— кричав він, сміючись.— Треплеш руками як підстрілений. Але я ще раз кажу: чого ти в місті доробишся?
Кидаєшся на тисячу боків, усюди щось урвеш, але те щось не раз не варте й торби січки. Ну, скажи, ти прожив досі в місті цілих п'ятнадцять літ — і багато ти заробив? Дві тисячі! Овва, то мені сума! Ні з того жити, ні вмерти!
— Але ти й стілько не заробив, живучи в горах! — їдко замітив Гава.
— Бо дурень був, Гаво, дурень був! Не знав, до чого взятися.
— А тепер знаєш?
— Певно, що знаю! Хіба ж інакше я би провадив тебе сюди? І не тілько знаю, до чого взятися, але маю певність, що все добре піде!
— Ов! Навіть певність маєш? — з насмішкою спитав Гава.
— Так, Гаво, навіть певність маю! —кричав, усе більше розпалюючися, Вовкун.— Ти не смійся, а послухай, що я тобі скажу. Сам я, може би, і не брався до того гешефту, а бодай не мав би певності, але з тобою, Гаво, з твоєю головою, я сміло йду. Ми оба мусимо сього доконати!
— Чого такого? — запитав Гава, витріщивши на Вовкуна зацікавлені очі.
— Е, чого такого! — відказав Вовкун, махнувши рукою.— Ходи лишень сюди! — І Вовкун силою потяг Гаву на самий найвищий шпиль, на високий копець із каміння, що означував границю села Н.— Гляди вниз! Бачиш ті ліси чудові, не тикані ще вирубом, ті полонини, ті стада волів і овець, що по них пасуться, мов плавають у зелені? Все се мусить бути наше! Не віриш? Вір або не вір, а я тобі кажу, що так воно буде, і не за десять ані за п’ятнадцять літ, а за рік або за два!
— Н-ну, се вже... трохи...— пробовкнув недовірливо Гава, але Вовкун не дав йому скінчити.
— Думаєш, що з таким капіталом, який у нас тепер до спілки є в кишені, з тими тридцятьма ринськими не ялося починати такого гешефту? То пуста думка, Гаво! Се гешефт такий, до котрого не потрібно нічого, тілько добрих рук і проворної голови! А до того якраз ми оба й є. У мене руки добрі,— і Вовкун розмахнув своїми медведячими лапами, а далі, щоб стрібувати їх силу, вхопив смерековий стовп граничний, що сторчав на вершку кіпця, вирвав його, замахнув ним, мов паличкою, і шпурнув далеко вниз,— руки в мене, як бачиш, хвалити бога! А в тебе голова мудра та проворна,— і нічого нам більше не треба! Ну, поглянь лишень, поглянь добре довкола і скажи сам, чи для такої красоти, для такого гешефту не варто запрягтися на рік, на два?
Гава мовчав. Вовкунів огонь, бачилось, звільна переходив і в його душу. Він став на кіпці і очима пожирав чудову гірську околицю, що стелилася перед ним.
— Ага! — радісно скрикнув Вовкун.— Бачиш, починаєш смакувати! Чекай лише, ще ти не те скажеш, коли зійдемо в долину, коли побачиш село, розбалакаєшся з хлопами, пізнаєш двір, дідича! Попросту Гаво, пальці оближеш,;-ще й меду не коштувавши!
— Ну, ну,— напівнедовірливо, а напівпохопливо сказав Гава.
— Кажу тобі: хлопи, як діти, а багаті, як чорти! Ту з одними волами які гешефти можна робити! Ну, та сього не я тебе стану вчити! Але головна річ — двір. Двір має оті ліси, найбільшу часть полонин. Усе, що ту бачиш,— двірське! Тож до двора мусимо взятися з цілою силою, руками й ногами. І кажу тобі, Гаво, ніде на світі ти, може, не знайдеш другого двора, другого дідича, з котрим би так легко можна було дійти до кінця, як із тутешнім! Я вже маю уложено в голові, як під нього підійти, але то така річ, що перед часом нема що з нею вихапуватися. Роздивимося, то й порадимося. Тілько я певний, що все буде добре.
Гава слухав тих слів без тіні недовірливості. Одна згадка про гешефти з волами, кинена Вовкуном, може, й зовсім припадково, розбудила в його голові цілий ряд давно леліяних думок і мрій. Адже ж він не раз думав про гешефти з волами і укладав їх собі в голові, навіть бариші багаті рахував! Адже ж перед стрічею з Вовкуном він думав уже при нагоді сам узятися до того гешефту. Та ба, проклятий Борислав клином вбився в його голову, в ціле його життя і запаморочив усі давні замисли. Але тепер годі! Тепер Гава почув у тій самій хвилі, коли стояв на найвищім шпилі гори, на кам’янім кіпці граничнім, що та бориславська болячка починає швидко сходити з його душі і гоїтися, що в його нутрі прокидається давній Гава, сільський хлопець і сільський гендляр. Погляд його в якійсь нетямі завис на протилежній полонині, де паслися стада волів і овець, а далі піднявся і зустрів серед блакитного моря невеличку темну плямку, що звільна, широкими плавними кругами колесила понад цілим крайобразом. То був здоровий гірський орел. Він довго кружляв, шукаючи добичі, плавав у повітрі з широко розпростертими крилами, Зовсім не порушаючи ними, спускався вниз, немов сковзався по похиленій площі, а потому нараз, махнувши сильно крильми, знов схапувався вгору і тонув у лазуровім тумані. Якась невимовна любість обняла Гаву, коли придивлявся тому гарному сильному птахові. Він і сам чув себе легким та сильним і готов був летіти та кружляти понад сею благословенною долиною та кидатися з недосяглої височини на добичу.
— Ну, що, Гаво,— сказав Вовкун, зіскочивши з кіпця і збираючи своє манаття, розкидане по траві,— готов ти йти зі мною, щоб здобувати отсі гори?
— Готов! — сказав твердо Гава.
— То ходімо ж! До села ще не близько.
Але в тій хвилі з гущави поблизького ліса почувся вистріл, і Гава, скрикнувши з болю, скрутився обарінком і покотився з кіпця вниз.
— Боже! —скрикнув Вовкун, прискакуючи до нього.— Гаво, а тобі що таке?
— Ой! Ой! Ой! —стогнав Гава, держачися за литку правої ноги і в’ючися по землі.— Ой, болить!
— Де, де болить? — допитував Вовкун, приклякнувши коло нього і стараючися відкленути від литки Гавині руки, з котрих крізь пальці почала виступати кров, капаючи на зелену траву.
Рівночасно внизу, на поляні, показалися два молоді паничі; один із них мав стрільбу на плечі; другий, що був без стрільби, біг передом просто до жидів.
(Продовження на наступній сторінці)