— Телеграма! — скрикнула Анеля, трохи зачудувана, і поспішно розвинула пом'яту картку. — 3 Філіпополя! Від Штернберга! А він у Філіпополі що робить?
А потім звільна, майже напошепки, прочитала оцих кілька слів, що містилися в телеграмі:
"Komme mit Orient-Expresszug. Schicke weiteres Telegramm aus Budapest. David"*.
Анеля поблідла. Сиділа недвижна, і пальці її, в котрих держала телеграму, затремтіли судорожно, і телеграма випала з її руки на коліна. Погляд її напружився, зіньки очей розширилися. Гляділа перед себе, не бачачи нічого, гляділа в нутро своєї душі, шукаючи чогось, що помогло б їй розв'язати загадку, заключену в тій скупій на слова, та, очевидно, грізній телеграмі. Вкінці, не находячи нічого, звільна обернулася до Юльці.
— Що ж се значить? — запитала.
— Хіба ж я знаю? Чую тілько...
— Покинь ти ті свої чуття! — майже гнівно перебила їй Анеля. — Чому він виїхав з Константинополя?
— Отсе ж то, власне, питання!
— Пощо їде орієнт-експресом? Видкося, що дуже йому пильно.
— Отсе ж то, власне, мене тривожить!
— Пощо їде на Будапешт? Чого йому там треба?
— Загадка цілковита.
— Чому не телеграфує виразно, що сталося?
— Видко, що не чується безпечним.
— Так що ж там могло статися?
— Отсе саме головне.
— Ні, не се головне. Коли сталося що-небудь неприємне, то важно також знати, де саме сталося: чи в Константинополі, чи, може... А!
В тій хвилі сталося щось зовсім незвичайне, несподіване, щось таке, що з елементарною силою вірвалося до сього тихого салоника, з лускотом розтворивши його двері, впало досередини серед бовдурів холодного повітря, сильно піддуло огонь в коминку, так що палаючі поліна затріщали і горючі вуглі повискакували геть насеред покою, мов метеори, сполошило обох дам, попхнуло Анелю насередину і вхопило її в якийсь скажений вир, в котрім нічого не було видно з-поза сивого морозового облака, тільки чути було огнисті поцілуї, оклики: "Антось!", "Анеля!" і вкінці довге, сердечне хлипання, перериване спазматичним реготом.
II
— Антось! Недобрий хлопчик! Як же ти міг зо мною так поступити! Пишеш, що вночі приїдеш...
— Я вирвавсь у них! Вирвався швидше, ніж надіявся. І ось я тут! тут! тут!
І Антось покривав поцілуями руки, груди і уста своєї жінки.
— Та коли ж ти приїхав?
— О дев'ятій.
— І тілько тепер приходиш?
— Служба, Анелечко, служба! Треба було людей запровадити до касарні і здати рапорт у генеральній коменді. Добре, що й так швидко я упорався.
— Недобрий хлопчисько! Недобрий хлопчисько! — віддувши губки, повторяла Анеля, б'ючи його по руках, що ними Антось обнімав її гнучкий стан, притискав до своєї груді.
Той "Антось", або "хлопчисько" — се був високий, крепко збудований мужчина літ около сорока, з рідким уже, злегка шпакуватим волоссям, з рудавими вусами і такими ж баками, при шаблі, в зимовім військовім плащі і в мундирі капітана австрійської піхоти. Лице його, невважаючи на признаки великої втоми і тільки що відбутої далекої подорожі, дихало здоров'ям. В сивих очах виднілася доброта і лагідність, хоч бистрі і певні рухи свідчили про військову дисципліну, що ввійшла, так сказати, в кров і нерви.
Капітан Антін Ангарович вертав власне з Боснії, де пробув цілих п'ять літ у військовій службі. Відкомандирований туди з одним із перших відділів окупаційного війська, він мав участь у всіх бійках і перестрілках, серед яких доконано окупації і пацифікації того краю, відзначився при здобуванні Сараєва і пізніше кілька разів у боях з бандами "гайдуків", що волочилися по краю, авансував з поручника на капітана, лишився добровільно ще три роки в військовій службі в Боснії з огляду на вищу плату і обіцяний йому дальший аванс, і, власне, по п'ятилітній неприсутності вертав назад до Львова, на лоно своєї сім'ї. Його приділено до львівського гарнізону, при найближчім маєвім авансі його мали іменувати майором, а се значило пенсію, що сяк-так забезпечить прожиток і будущину його сім'ї. Найсміліші, найгарячіші його бажання близькі були до здійснення.
— Так ось ти мені! ось ти мені! мій найдорожчий скарбе! моє золото! життя моє! По тільких літах, по тільких трудах, по тільких небезпеках! — приговорював капітан голосом, уриваним зі зворушення, все ще тулячи в своїх обіймах жінку, що раз хлипала з плачу, то знов вибухала сміхом. — Тепер я твій, тепер ніщо нас не розлучить.
І обоє, сплетені раменами, сіли на софі.
Тільки тепер капітанів зір побачив Юлію, що, стурбована і збентежена, стояла, не знаючи, що їй почати, і, очевидно, бажала б була нечутно і незримо вифуркнути з сього щасливого гнізда.
— Halt, Regiment!* — весело скрикнув капітан. — А се хто? — запитав, обертаючися до жінки.
— Ах, я й забула представити тобі — Юльця Шаблінська, моя товаришка ще з пансіону. Юлечко, сей нечемний хлопчисько, — бачиш його? — з тими поганими вусищами, се є той Антось, про котрого я тобі наторохтіла повні вуха.
Юлія злегка відклонилася і зачала пришпилювати до волосся капелюх.
— Herstellt* — крикнув капітан. — Положити капелюх! Сюди, на стіл! Сідати! Приятелька моєї жінки мусить бути й моя приятелька. Приятеля я, мабуть, визвав би на шаблі, але приятельку взиваю, щоби лишилася з нами на обід.
Юлія, очевидно, ще дужче заклопотана, держала капелюх у руці і не знала, на яку ступити.
— Пане капітане,— промовила нарешті,— дякую за ласкаві запросини, але сьогодні у панства такий день, що моя присутність буде зовсім не на місці. Справді...
— Gilt nichts!* — відрубав капітан жартовливо грізним голосом. — Сьогодні я в такім настрої, що міг би обняти і цілувати весь світ, і оту стару жидівку, що на Зарваниці продає варений біб.
— Fi donc!* Антосю! — перервала Анеля, даючи йому кляпса по рамені.
— А нехай мене твоя приятелька не визиває на одвертість! — відмовив капітан. — Скажи їй, витолкуй, що у мене нема ніяких викрутів, що опозиції не терплю. Слово сказалося, і клямка запала. Панна Юлія лишається з нами на обід і по всьому.
— Ха, ха, ха! Але ж вона не панна! Бачиш, і висмикнулася тобі з-під-твойого слова.
— Не панна? А що ж вона таке?
— Чудесно б ти їй прислужився, якби вона для твоєї вподоби мала лишитися старою панною.
— Не люблю старих паннів. Значить, вона замужня. Тим ліпше. Задержимо її тут, поки нам її муж екзекуції не надішле.
— Але ж ти знов зловився на полову, старий воробію! Пані Юлія вдова.
Лице капітана виявило велике комічне розчарування.
— Вдова? Ненавиджу вдів. Вдови — сови, се птахи, що ворожать лихо. Чи хоче вдова йти додому? — запитав, обертаючися до Юлії.
— Думаю, що пан капітан... — почала Юлія, все ще вагаючися, чи має пришпилити капелюх до голови, чи покласти його на столі.
— Але ж з паном богом! з паном богом! — перервав їй капітан, а потім, зірвавшися з софи, чемно поміг їй надіти плащ, взути калоші, віднайшов її парасольку і, стискаючи в своїх могучих долонях її дрібну ручку, мовив поважно:
— Даруйте, пані, отсе жартливе привітання. Дуже жалую, що пані не були ласкаві лишитися, але таки бачу, що ваша правда. Сьогодні я справді був би неможливим у чужім товаристві. Чи ви, пані, не гніваєтеся на мене?
— Але ж, пане капітане! — протестувала пані Юлія.
— І відвідаєте нас, пані?
— З найбільшою охотою.
— Але незабаром! Завтра!
— Коли мені тілько час позволить.
— Ніяких "коли"! Ніяких "коли"! Коли, пані, завтра не прийдете, то буду се вважав знаком, що гніваєтеся на нас.
— Але ж, пане капітане! Відки така думка?.. Прощаючися з панею Анелею, Юлія шепнула їй до вуха:
— Якби що-небудь було, то забіжу ще сьогодні вечором.
Анеля поцілувала її і випровадила за двері.
Капітан тільки тепер скинув плащ, відіп'яв шаблю і силкувався вспокоїтися після могучого вибуху чуття. Та се не було так легко. Сів на фотелі, трібував розглянутися по салоні, та предмети скакали йому поперед очима, зливалися в якусь сіру масу, покривалися рожевим туманом, видавали якийсь чудовий гук, що сильно дуднів у його серці, живіше поганяв кров у жилах. По кількох секундах капітан схопився з фотелю, пройшовся кілька разів по салонику, а коли Анеля вернула з коридора, він в тій хвилині вхопив її в обійми і почав покривати поцілуями її уста, очі, чоло і волосся.
— Але ж, дитино, задусиш мене! — пестотливо кричала Анеля. — Ну, так і видно, що з гарячішого клімату вертаєш. Давніше ти не був такий огнистий.
— Гніваєшся? — шепнув капітан, щасливий, з запаленілим лицем, держачи її за рамена і зблизька заглядаючи в її чудові огнисті очі.
— Певно! — відповіла жартливо Анеля, закручуючи його вуси, а потім, легесенько сіпнувши, посадила його на м'якій софі і, сівши на його колінах і обнявши його за шию і опираючи свою голову на його рамені, мовила: — Ну, але розповідай же мені, як тобі там поводилося? Як ти там жив? Як бідував? Адже ж ти й бідував, правда?
— О, не раз! Бували дні... Ну, та що там тепер про се згадувати, коли я тут, при тобі, при дітях...
(Продовження на наступній сторінці)