Аж ось дапся чути легенький свист під вікном. Тремтячою судорожно рукою виняв Прийдеволя Іцкові шмату з рота, певний, що в тій хвилі розляжеться страшенний крик і розбудить цілий Борислав, певний, що в тій хвилі впадуть товпи народа до сеї тихої хати, зловлять його, і зв'яжуть, і поб'ють, і поведуть вулицями, і вкинуть бог зна в яку підземну яму, і що се послідня хвиля його вольного життя. Але ні. Іцик і оком не змигнув. Він зачав дихати свобідніше, але й чимраз повільніше, та й тільки всього. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розуміючи, що се такого діється, і коли б не виразне голосне сапання, він був би думав, що Іцик неживий. Але коли почув другий свист під вікном, то покинув Іцка і тихо вийшов зо світлиці. "Та ні, — подумав собі, — треба погасити світло!" І ще раз вернувся, запер касу, з котрої Сень набрав грошей, підняв шмату, котрою був затканий Іцків рот, погасив світло і, виходячи, позапирав двері, защепив кухонне вікно, крізь котре виліз надвір, і свиснув стиха на Сеня.
— Ну, що? — спитав Сень.
— Нічо, — відказав Прийдеволя. — Сидить, не рушаєсь.
— Може, задусився?
— Ні, дихає.
— Гм, мусив так дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай му завтра відливають переполох! А нам пора йти спати! Тридцять пачок маємо, — се, чень, вистане! А лице зараз теплою водою і милом — ані знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Іцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побігне по шандарів!
Але Іцкові було не до шандарів. Чорна пітьма залягла його кабінет і мертва тиша. Він усе ще сидів на кріслі, з руками, опертими на біорі, з очима вибалушеними, але давно вже не чути було його важкого сапання. Так застало його й ранішнє сонце, коли визирнуло з-понад чорних бориславських дахів і крізь вікно заглянуло йому в мертві, скляні очі. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик, і другі знакомі, що на її крик позбігалися, і ніхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Іцка "шляк трафив", бо на тілі його не було ніяких найменших слідів насилля, одіж була в порядку і ніщо не свідчило о якім-небудь нападі. Служниця, правда, говорила ііро якийсь шелест, про якесь ступання вночі і чула, як пан відмикав двері, але все те говорила вона дуже непевно і неясно, не знаючи, чи се був сон, чи дійсна ява. Далі прийшов і уряд громадський, зревізовано весь дім і все доокола, але нічого підозреного не найдено. Отворено касу: в касі були гроші і цінні папери. Правда, коли зведено докупи рахунки, над котрими вчора ще сидів небіжчик, то показалося, що в касі не стає трьох тисяч ринських. Тільки ж і тут найшлися "сучки". Рахунки, очевидно, були нескінчені, послідня цифра написана була тільки до половини: може бути, іцо небіжчик сам іще куди-небудь видав ті гроші. А по-друге, коли б тут був рабунок, то рабівники, певно, забрали б були й решту готівки — ще звиш дві тисячі. Притім же годинник і пулярес з дрібними грішми — все було в кишенях небіжчика нетикане, так що годі було увірити в правдоподібність рабівннцького забійства. Тільки дві чи три плями з кип'ячки на лиці і білій сорочці небіжчика наводили всіх на якесь неясне підозріння, котрого, однако ж, ніхто не міг вияснити. Були голоси між жидами, що, може, в тім була рука ріпників, котрі дуже ненавиділи Іцка, і голоси ті, безперечно, не одного предприємця проймали таємною дрожею, але наголос усі сьому перечили, тим більше, що судова обдукція трупа й справді виказала, що Іцик умер від апоплексії, до котрої здавна мав органічний наклін. Похолонуло в серці у Бенедя і у других побратимів, коли на другий день почули о Іцковій наглій смерті. Вони й хвилі не сумнівалися о тім, що тота нагла смерть стоїть в безпосереднім зв'язку з учорашньою бесідою Сеня Басараба. А коли вечером знов зійшлися до Матієвої хати, то довгу хвилю всі сиділи мовчки і понуро, мов почуваючись до спілкної вини в якімось поганім ділі. Перший перервав мовчанку Сень Басараб.
— Ну, що ж ви так посідали та й сидите, мов води в роти набрали? — сказав він, гнівно сплюнувши. — Отченаші відмовляєте за Іцкову душу, чи що? Чи треба мені присягатися перед вами, що я нічого злого йому не зробив і що коли його шляк трафив, то з власної волі? А впрочім, хоч би й ні, то що з того? То, що я зробив, то зробив на власну руку, а ви беріть від мене вкладку і робіть своє діло. Ось вам три тисячі ринських! Що Іцка шляк трафив, се навіть ліпше для нас, бо не буде впоминатися, а другі не доглупаються, бо я навмисно решту грошей лишив і нічого, зрештою, не тикав! А впрочім, що великого, що одною п'явкою на світі менше! Де дрова рубають, там тріски летять! Адже ж не викинете ті гроші для того, що вони не дуже чистим способом нам дісталися! Не бійтеся, се не Іцкова праця, се наша праця, наша кров, і бог не покарає нас, коли нею покористуємося. А впрочім, чи ж то ми для себе їх потребуємо? Ні, а для громади! Беріть!
Ніхто не відповідав на тоту Сеневу бесіду, тільки Бенедьо, мов під тиском якоїсь важкої руки, простогнав:
— Чисте діло чистих рук потребує!
— Певно, певно, — відказав живо Андрусь Басараб, — але будь ту мудрий зробити що-небудь чистими руками, коли, крім рук, треба ще й підойми, міцної підойми! А по-мойому, коли хочеш трам підняти, то бери підойму, яка е, — чи чиста, чи нечиста, — щоби тілько міцна!
— Гній же не шовком вимітують, а гнойовими вилами! — докинув з кута Прийдеволя.
І прийшлось Бенедьові хотя-не-хотя податися. Впрочім, і виходу другого не було!
По тій важкій переправі побратимство значно оживилося. Всім немов полегшало, немов камінь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Звісна річ, загального робітницького збору скликати ніколи — се знов би розбудило увагу жидів, — війна мусить вибухнути раптово, несподівано, мусить приголомшити, і тілько в такім разі можна надіятися побіди. Треба затим передавати загалові робітників усякі вісті без шуму, без гвалту, найліпше через окремих висланців та через касієрів часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженням живності до Борислава на час війни і над тим, котрих робітників на той час треба і можна буде видалити з Борислава. Видалювання, звісна річ, мусило бути добровільне: кождому, хто відходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, і виходити мали вони звільна, день поза день, малими громадками і буцімто з різних поводів. На склад живності ураджено винаймати шпихліри в сусідніх селах: в Попелях, Бані, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робітницька варта. Тут же ураджено вислати зараз двадцять хлопа в різні боки, щоби йшли по селах і голосили людям — не йти через пару неділь до Борислава, поки тамошні робітники не виборють собі і всім взагалі ліпшої плати. Якнайскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали вибратися Матій і Сень Басараб до Дрогобича для закуплення хліба. Матій мав там знакомого пекаря і надіявся, що через нього можна буде без шуму і без підозріння замовити таку велику многоту муки і хліба, а перевезти бодай більшу половину замовлених запасів можна буде ще перед вибухом, в протягу тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великі ладунки воску і нафти. Таким способом усі приготування могли б зробитися швидко і неспостережено, а іменно в тім лежала би найбільша порука вдачі для робітників, бо жиди переконались би о їх силі і о добрій організації цілого замислу, а й самі робітники, видячися забезпеченими від голоду і нужди, набрали б смілості і певності. Так само мав Андрусь Басараб з Деркачем піти по сусідніх селах і у знайомих газдів (брати Басараби були родом з Бані, в найближчім сусідстві Борислава, і знали багато газдів по дооколичних селах) позамовляти відповідні будинки для своїх складів. Прочі побратими мали остатися в Бориславі і надглядати, щоб усе йшло в порядку і щоб жиди завчасно не дізналися о тім, що таке загадали зробити робітники,
Позаяк того дня була неділя і нарада скінчилася досить завчасу, то побратими розбіглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касієрів і обговорити з ними, як стоїть діло. Довго в ніч живо було в Матіевій хатині; старі й молоді, пожовклі і рум'яні лиця мелькали в слабо освітлених вікнах, поки вкінці, геть уже по півночі, не порозходилися всі по домах. Борислав під покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тільки десь далеко на Новім Світі з одного шинку доносився хриплий спів якоїсь підпитої кумпанії робітницької:
Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю,
Тогди будеш жалувати, як я вмру!
XIV
Ще тиждень тривала тиша в Бориславі. Ще тиждень безжурно шниряли жиди вулицями, ходили за своїми гешефтами, торгували, шахрували, брали і видавали гроші, заняті тільки біжучою хвилею і біжучими рахунками. Робітники також ходили по-давньому нужденні, похилені, обмазані кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, їли сухий хліб і цибулю, рідко. колії куштуючи теплої страви, а зато більше вживаючи горілки. Правда, голосних, гучних, безумних пиятик тепер не видно було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарі, котрі звичайно заразом були і властивцями ям, не дуже ііа те бідкались: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усіх боків ішли замовлення на віск, а з тверезим робітником все-таки більше можна було зробити, ніж з п'яним. Життя текло, мов річка, плитка і намулиста, і бачилось, що так воно буде плисти довіку. А між тим се був послідній тиждень!
(Продовження на наступній сторінці)