А здалека, від Борислава, доносив вітер глухі помішані крики і співи. Се кричали і співали ріпники, вертаючи з гостиниці Кирницького. Межи ними всіма голосніший і веселіший був спів Івана.
Ранок настав холодний, спокійний а хмарний і прогнав любовні сни Фрузі. Вона умилася швиденько і, не слухаючи гамору решти жіноцтва, побігла на роботу. По дорозі постановила собі уважати пильно на Івана. У її серці зачалася з новою силою ворушити недовірчивість. Щось мов зумисна шептало їй, що Іван брехав, що забуває про ню.
— Ні, треба підстерігати го. Побачу, переконаюся, — а тогди!..
Не докінчила. Вир спішачих на роботу ріпників поглотив її.
Нічого сумнішого в світі, як товпа ріпників, спішачих на роботу до ям. Улиці вузенькі, на котрих болото ніколи не всихає, талабоване тисячами ніг. Край улиць ями та горбки глини, — немов глибоченні гроби, отверті для тисячів живих жертов. Сіре небо над тими сірими могилами, — чорні ріпники, — стирчачі корби та звільна бродячі по западні вози з дривами, — ось усе, що зустріне твоє око, крім брудних, обшарпаних магазинів та ще брудніших помешкань жидівських.
Фрузя, спішачи ід своїй ямі, наткнулась у глоті на круглолицю Ганку. Була се товста, червонолиця, пульката дівка зі здоровими руками. Вона недавно надійшла в Борислав і найнялася у Кирницького, єдиного бориславського гостиника, за прислужницю.
— Добрий день, Ганко! — сказала Фрузя тремтячим голосом.
Ганка зміряла очима бідолашну дівчину і покрутила носом.
— Та дай боже здоровлє, — відказала спроволока і запишнила свої товсті червоні губи.
— А довго там Іван сеї ночі у вас гостився?
— Ні довго, ні коротко, самий добрий час! — відрізала Ганка і другий раз поглянула на Фрузю. Но тепер в її погляді вже світилася й погорда, і ненависть противниці, і щось ніби тріумф.
Фрузя порозуміла той погляд і, не мовлячи й слова, пішла дальше.
— Ні, ні, то щось недоброго! — говорила сама собі. — Мушу пильнувати го вечорами, — побачу, ци правду він сказав!
Довгі, тяжкі дні, а ще довші і тяжчі ночі проживала Фрузя, — повні несказанної муки, повні сердечного болю. Вона доконалася сумної правди. Іван, правда, не любив Ганки, — але й то знала певно, що ще менше любив її. Незважаючи на утому і на здоров'я своє, вона не раз по роботі вечорами довго бродила по улицях, заким відшукала Івана дегоді в якім шинку.
— Чого ти волочишся за мною? Чому спати не йдеш? — питав Іван понураво.
— Нічого, Іванчику, нічого! — відповідала вона дрижачим голосом.
— Як-то нічого? Будеш пити що?
— Ні, не хочу!
— Ну, то чого ж стоїш?
— От так. Прийшла-м подивитися на тебе. Від учора-м тя не бачила.
— Ігій на тебе. Хіба я який звір дикий, ци що, що біжиш ся на мене дивити? От волиш іти додому. Диви, яка-сь обталапана !
Но Фрузя мов не чула таких слів. Вона пильно вдивлялася в лице Іванові. Він відвертався від неї, реготався з товаришами, но видно було, що присутність Фрузі стіснює го, в'яже якось.
Часами заставала Фрузя Івана у Кирницького. Там звичайно сходилося найбільше дівчат, молодиць, — там і Ганка неусипна увивалася по хаті. Такі вечори були для Фрузі правдивою мукою. Її Іван говорив найбільше, жартував найбільше, сміявся найголосніше. Всіх дівчат зачіпав, всіх молодиць обіймав, з Ганкою цілувався щохвиля, — лиш її не примічав ніколи, лиш до неї ні усміху, ні погляду, ні слова щирого. В таких годинах Фрузя чула, як її серце холоне, — вона не зводила очей з того, котрого кожде слово, кождий усміх, кождий рух ранив її серце, палив його і шарпав.
— Чого так дивишся на мене, — ци з'їсти мя хочеш? — говорив Іван, морщачи брови.
— Нічого, от так, — хіба не вільно дивитися на тебе?
Фрузя хотіла не раз зайти з ним у бесіду, но він відвертався від неї. Но коли би був хоть раз пильніше поглянув їй в лице, в тоті очі чорні, запалі, блискучі колись щастям і любов'ю, а нині мутні від сліз і болі глибокої, був би певно постеріг рум'янець гарячки на її блідім лиці, був би покмітив, що часами її очі розгоряються дивним огнем — розпуки і помішання Но Іван не спостеріг того, — бо і що ж то його обходило?
Іван був багатих родичів син, — єдинак. Отець-мати жалували його, не силували до ніякої роботи. Коли підріс, він більше для забави, як для зарібку, почав з другими ходити до Борислава. Та лихо, що ті забави дуже небезпечні, особливо для молодого, незіпсутого, недосвідченого серця. Іван небавом, як то кажуть, з зажмуреними очима, кинувся в вир тих шумних пиятик, легкодушних бесід та розличних оргій, якими не одну щиру душу селянську заразила бориславська цивілізація. Він став небавом перший межи першими. Пияк такий, забіяка і пустошак, якого пошукати. Тут ще він запізнався з арештом і переконався, що в нім нема нічого страшного. Коли часом, по тижнях, вернув додому, — розуміється, без крайцера заробленини, — не покидав і тут свого життя легкого, розгульного. Родичі-бідолахи аж тепер постереглися, куди воно зайшло, — хотіли взяти Івана остріше в руки, пригнути на свою волю, відвести від тої дороги, — та вже було запізно. Іван слухав їх наук і лайки, — а своє робив. Аж раз, коли пізно вночі п'яний вернув домів і, не хотячи будити сплячих та слухати ганьби, положився спати в стодолі на соломі, — забув, що в зубах у нього люлька закурена, і заснув твердо. Прохопився аж тоді, коли його протверезив біль, — і побачив, що солома, на котрій спав, палає ярким огнем, — що навіть сорочка на нім протліла. Вихопився неборак із стодоли і почав кликати: "Горить, горить!" Но заким сплячі збудилися, заким поміч яка-така вспіла надійти, вже стодола, стайня, хата і хліви (будинки були близько, — а вітер, як на нещастя, зірвався сильний) стояли в огні.
Будинки, шмаття, худоба — все погоріло. Неподовзі померли й родичі з гризоти. На Івановій голові остало газдівство, — а властиво, голе поле без усього, що потрібне для його оброблення. Треба було продати частку, щоб закупити дерева на хату і потрібні наряди. Іван продав частку, давнє життя почалося, — дерево закуплене лежало на згарищі, але хати й не гадав ніхто будувати. Ба, — чують сусіди, — Іван продає другу і третю частку, продає сад, і погорілище, і закуплене дерево, — все за півдаром. Почали люди уговорювати Івана. "Що ти робиш, — сам себе на жебри виганяєш!". Но такі перестороги лютили Івана, — і густо-часто не одна щира душа понесла від нього синці за свою добру раду.
Вкінець Іван спродав послідні частки батьківщини і забрався з села. Ніхто не жалував за ним, ніхто не відізвався о нім красним словом, хіба "пустий вітер", — а не один говорив: "От негідник! Слід би му пропав так, як він свою земленьку рідну запропастив! Не варт, поганець, щоби й єго кості земля свята приняла!"
Та найшлася одна душенька, що не поминала лихом, не кляла злим словом Івана. Се була Фрузя. З бідного роду, та хороша, робуча і щира душа — вона, може, й ніколи не була би призналася світу, що в її серці зародилася нещаслива любов до Івана. Але Іван сам, що знав її від дитинства, визнав їй перший, що її любить. Від того часу Фрузя присягла собі спрягти свою долю з долею Івана. Не знала, бідолашна, які страшні досвіди ждали її на тій дорозі, на котру мав її Іван втягнути.
Може бути, що Іван спочатку щиро любив її. Та не таке ж то бориславське життя, щоби лишило в молодім серці чисту, щиру любов, щоб не закаламутило всякого, хотя й би й найчистішого чувства. А ще до того Іван був дуже гордий. Вихований у вигоді, без дотиску, він не міг і не задавав собі труду поняти терпіння других, а мірою всіх його поступків сталася власна приятність і розкіш.
Не треба й згадувати, як глибоко болів Фрузю упадок Івана. Вона з терпливістю і витривалістю, властивою лиш люб'ячій женщині, не переставала уговорювати Івана покинути погану дорогу.
— Іванчику, що ти робиш? — говорила вона. — Уважай сам на себе! До чого оно доведе?
— Ци ще й ти ми доїдаєш? — воркотав Іван, котрого лютили часті нещастя, а ще частіші догани.
І від того часу почалося Фрузине горе.
Іван покинув рідне село, — пішов у Борислав, не казавши нікому "бувай здоров". Фрузя довго ждала на нього, плакала, тайком перевідувала межи ріпниками, що з ним діється.
— А що ж, — кажуть, — гуляє собі, розщибає собов по Бориславі від жида до жида, водиться з послідними п'яницями і нехарницями. Аж недавно ось занедужав, лежить хорий, — ще й досі му не полегшало зівсім.
— А де лежить? — питала Фрузя тремтячим голосом.
— У Кирницького — на такій лавці нужденній, що похитнися, то й упадеш, — сам лежав, водиці пищав, та не було кому подати. Але вже му троха ліпше тепер.
Фрузя слухала тої бесіди та мовчала. Але на думці у неї було: піти до нього, подивитися, допильнувати його в недузі. І, не мовлячи й слова батькові ні матері, вона сейчас, слідуючого поранку, покинула й собі ж рідне село і пішла до Борислава. Знала небога, що батько й мати, знаючи про її намір, заперли б її на замок, а не пустили. Знала також, що, провідавши про її поступок, вони не простять їй тої ганьби. Та що ж мала діяти? Серце тягло її до нього — вона серця й послухала.
(Продовження на наступній сторінці)