«Boa constriktor» Іван Франко

Читати онлайн повість Івана Франка «Boa constriktor»

A- A+ A A1 A2 A3

"А певно, вже десь їде, ми єго ще лишили в місті", — відповів селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить і тріскотить в печі, — він добув гороху і почав пражити його в грані, а для Іцка зварив кількоро яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовими, дивними квітами. Далі зірвався і вітер, почав бити снігом о шиби, свистіти серед крутих берегів, термосити і виривати китиці в стрісі. Огонь погасав, — Германові ставало лячно, він докладав полін і раз в раз притулював лице до вікна, чи не почує теленькання Іцкового коня. Не чути нічого. Крізь шпари в стінах потягає знадвору холодом. Германові здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на голові, думка про пожар пролітає в нього. Він прислухується, — ні, не чути нічого. Ось засвистів, заревів, завив вітер дужче, ніж вперед, — немов стадо скажених вовків летить до села, виючи з голоду та копотячи серед сніговійниці. Від селянських дітей Герман наслухався повістей про злодіїв, що в бурливі ночі добуваються до хат, і ось йому причулося, що хтось скрипнув сінешніми дверми і легенько ступає-чалапкає по сінях, мацає руками по стінах — виразно чути шолопання — чим раз, то ближче хатніх дверей... Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлі: він, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний тісний кут за піччю, — холодний піт виступив йому на чолі, все тіло дрижить, він щохвилі жде, що ось-ось двері створяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія з огромною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, — не чути нічого, окрім проразливого завивання бурі. В Германа поволі дух вступає, але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повісті про "страчуків", що робляться з нехрещених дітей, закопаних де-небудь під плотом, під вербою. Йому здається, що щось чупкає по поду, — він тривожно підніс очі вгору, де було в підвалі старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі! Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний, глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, — бачилося, що в нім самім, всередині, ворушаться якісь дикі, тривожні голоси, піднімається крик, замішання без його волі. Нещасний хлопець безумів зо страху і ожиданки. Але голоси не унімаються, стають щораз різчі, голосніші, — якесь уриване теленькання пробивається крізь змішаний гамір. Герман хвилю ще сидів мов мертвий, не знаючи, чи дійсно сесь гамір піднявся в його нутрі, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилі застанови було досить. Він зірвався, немов в якійсь розпуці, і дним скоком був коло вікна. Гамір роздавався вже на їх оборі,-— видно якісь все чорніші тіні, чутно теленькання кінської упряжі, — ах, Іцик, Іцик приїхав!..

Гамір під хатою... Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти і ще швидше влетів до хати, — так лячно, темно, холодно було в сінях. Чи се знов йому причулося, чи то направду він чув глибоке, тяжке стогнання десь під землею? Він, дрижачи судорожно, докинув дров до огню і, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто вийде. Двері створилися, і повільно, важким поступом увійшло чотирьох селян, несучи кровавого, ледве живого Іцка, з котрого груді видобувався часом глибокий, роздираючий стон болю. Герман застив на місці з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Він притисся до печі і не смів кроку зробити.

— Поводи, Максиме, поволи! — приговорював один селянин другому. — Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?..

— Тож-то бідний Іцко мусит десь болечку терпіти, — відізвався Максим.

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германові волосся згору підвелося на голові. Селяни, положивши його опікуна на постелі, взялися перев'язувати його рани, як самі уміли (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, нешвидко надійде в таку негоду!), а Максим, гріючи заморожені, кров'ю обтеклі руки надогнем, почав шептом розповідати Германові, що за нещастя постигло Дцка.

— Ну, видиш, небоже, — почав Максим, хитаючи головою, — як то нещастє не раз чоловіка здибле на гладкій дорозі! Та й то ще от яке! Най бог кождого боронит та й заступит від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де оно: он там, за селом, над рікою той берег крутий та високий, — їдемо собі, віз за возом, — а ту вітер у споду реве так, що господи!.. Сніг так і жбухає межи очі, коні ледве лізут, — страх! Аж ось кум Стефан, що передом їхав, кричит: "Гов!" Ми всі: "Що таке?" А Стефан повідає: "Слухайте! Ту щось страшного, якесь нещастє! Слухаємо, — дійсно, у споду, у берега, щось стогне, та так страшно, болісно, що нам аж кров застила в тілі. "E, — говорит Панько, — може, — дух святий при нас, — поганець який нас манит в западню?.." — "Що ви, куме, — відказує Стефан, — ту, видно, якийсь чоловік ішов або їхав, не спостерігся добре та й упав з кручі. Ходіт, панове, треба рятувати живу душу!" Панько каже: "Та бо я боюся! Мене ляк зносит!" А ту стогнанє раз в раз зі споду чути, ніби грішна душа в пеклі пити просит. Ми всі зійшлися вкуну, — що ту робити?.. "Ходім, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коней". Пішли ми. Ну, а знаєш, який кусень треба обходити, щоби дійти на сам берег ріки. Заки ми туди дібралися, заки що, то, може, з півгодини минуло. Вітер аж землю рве з-під ніг, аж лід на ріці тріщит, а снігом б'є в очі, ніби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, погано... Ми побралися за руки і йдем напомацки туди, де стогнанє чути. Дивимось, — лежит щось чорне на леду і не рушаєся. Ми підійшли — кінь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся долі бережищем. Оглянули коня, — неживий. Ідемо далі, а твій бідний Іцко лежит на леду і вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловіка!

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав скоса на постіль. Йому страшно було перед тим покаліченим, кровавим, стогнучим тілом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишитися з ним через ніч коло слабого, але ґазди всі обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу додому. Іцик лежав без пам'яті, говорити не міг і, бачилось, не пізнавав нікого. Герман раз лишень поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана хустками, крізь котрі повиступали огромні плями крові. На бороді і волоссі скріпла кров, бекеша і сорочка кроваві, уста посинілі, очі бездушні, вираз лиця страшний!

Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича і почав сварити та лютитися на селян, що бралися самі до перев'язки ран, а не знають тому ладу.

— Але ж, пане, — відповів Стефан, — таж доси був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кров затамували.

— Мовчи, стара торбо! — гаркнув гнівно цирулик. — Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани і, запевно, мусив признати в душі, що перев'язка зовсім не була так плоха, як думав зразу. При помочі селян, котрі почали увиватися, немов тут ішло о рятунок їх наймилішого свояка, перемито рани, і тоді аж можна було розглянути, що таке покалічено у Іцка. Здається, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лівий бік о острий вистаючий камінь, бо ліва рука була зломлена понижче ліктя, а, крім того, в самім рамені була глибока рана. Відтак тіло переважилося направо, при чім Іцик о другий камінь покалічився. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, котрих зійшлася повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, він стає плечима і сказав, що велике би диво було, якби дожив до завтра..

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши і хвилю до пам'яті. Герман не плакав на його похоронах, його тіло все ще дрижало зо страху від тої ночі, страх витискав всяке друге чуття. Він ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опіку над Іцковим маєтком, щоб ніби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що діється з тим маєтком. Аж коли громада упімнулася о те діло, — орендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квити, — хату і огород Іцків спродано, а по сплаченні довгів лишилося для Германа 92 гульдени, котрі орендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пішов в світ щастя шукати, — і тота сума була першою підвалиною його мільйонів.

(Продовження на наступній сторінці)