Я люб'ю..,
Ч о р а
(перебиває му річ)
Тож бери
Собі сей хрест, коли тобі на нім
Так дуже лежно!
(Пхає му хрест за черес.)
А умре мій батько...
То ти мені ся лишиш!..
Довбуш
Я!? О, чорна
Ти душеловице,—— ніколи в світі!!!
Бо я княгиню люб'ю і для неї
Сей хрест принести обіцяв; а що
Я обіцяв — то мушу, бо я мушу!
Для того ж мя прости, єсли се можеш,—
Єсли єс мя любила — так любила,
Як присягалася, що любиш мя!
А не —
То моя совість за се діло чиста!
Бо сватать має муж, а не невіста!
(Іде. Але перед ватраком зупиняєсь, виймає з тобівки скрипочку з клейнодами і кладе ю на землю (або на який примурок — так, аби без трудності на очі впадала), а сам відходить.)
ВОСЬМА СЦЕНА
Т і, що лишилися.
Чора
(прийшовши по хвилі тяжкої замороки до себе)
Се де я? Й що казав він?.. Батьку! Батьку!!
Вставай та умирай!!!
Морган
(заспаний)
...в огні і в кривіх
Ме Тіфон світ...
(Пробуджаєсь, смотрить за хрестом — і схоплюєсь на ноги.)
Мій хрест!!? Де, де мій хрест!??
Чора
Я за любу го проміняла! Як?
Чи, може, ти лиш сам, о гордий старче,
Хотів щасливим бути? Ба і я!..
Морган
(бере книгу і бичик і мацаесь аж до ватрака)
О Тіфоне!
Ти не відводиш діло!.. Але ти,
О доню, чадо моє нещасливе,
Ти ся пімстиш за мя во время оно!
А не забудь,
що ми є з роду славних фараонів!!!
(Мечесь у поломінь, котра жасно бухає і палає і аж до останку іскрами сипле.)
ДЕВ'ЯТА СЦЕНА
Чора сама.
Чора
(біжить до ватрака)
Пімстюся! і пімстюся! і пімстюся!
Се присягаюсь ти всіма богами,
Котрі огнем орудують! А то
Пімстюся так, як ще дитина батька
Не мстила, відколи та мста кровава
Урвалася з пекольного ланца
І світ сей кровйов людськов закрасила! О!
О ви, гарпії — Тіфона дочки,
Прийміть мене у свій жасний союз
Яко владичицю ножа і барди —
Різничого ножа і барди ката!
Бо доти не спочину — і не хочу
Спочити, доки аж та чорна кров
Усіх-усіх пекольних Добушів
До Сірія вгору аж, а відтак
Від Сірія у найтемніший ад
Не ме шуміти чорним каблуком,
Як той гірський потік, що розбивавсь
По чорних гранітових скалах!!
(Уздрівши скрипочку, здоймає ю і отворяв.)
Що!?
Ти золото лишив!? То душі нині ——
За золото і ніжні діаманти
На продаж, а вітці — за перла і
За крам дівочий?
(Мече скрипочку у поломінь.)
В пекло — і з тобов!1
А за сей глум чортівське твоє серце
Насип'ю топленим я золотом,
Що аж сипітиме, сипіти, як
Гадя та местна в моїх тут грудях!,.
(Притискає руку до грудей і діставсь за монество, котре в сей час з шиї собі, зриває і, далеко від себе тримаючи, обзирає.)
А ти що тут, пуста мамоно, робиш?
У пекло — і з тобов!!
(Мече монество в огонь.)
Та ж я не Чора,
Не того Моргана багатого
Дочка уже, що він корони, скіптри,
Держави роздаровувати думав,
Як ту дрібну монету прошакам!
О, нє вже!
Я жриця мсти віднині називаюсь!
До олтаря ж!! Там жертва дожидає!!!
(Обертаєсь до відходу.)
Заслона
ТРЕТЄ ДІЛО
Та сама, що у першім ділі.
ПЕРША СЦЕНА
Секретар з пергамеитовим сувоєм.
Секретар
Отак, мабуть, воєначальнику
Рішучого походу на душі,
Як нині се мені. Але чого
Мені боятись з збройов сев в руці —
З сим дневником покойної княгині,
А сеї знов княгині матері?
Бо як мені учитель мій писав,
Так і найшов тайник я у архіві,
А в тайнику тім — ніж і сей сувій,
Покойної —княгині дневник сей.
Архімайстерське, премайстерське діло
У своїм способі! І так усе
Документарно і з доводами,
Що моя красна, моя горда жертва
Чи сяк, чи так — у моїх вже руках;
І то в руках — що всі пекольні сили
Мені не в стані вирвати ю з рук!,.
І так похід я мій розпочинаю!
Не мудрий, а відважний щастє має?
(Плеще в долоні.)
Маршалку!
ДРУГА СЦЕНА
Маршалок. Той, що перше.
Маршалок
Чую!
Секретар
Думаєш, що всі
Ся зійдуть?
Маршалок
Десять тисяч — якнайменше.
Сей замок буде наокола ними
Обступлений.
Секретар
Але аби ворота
Не загаєні булиі
Маршалок
Розумівсь.
Актори мусять мати свій простор.
А у хороми сі самі ізбранні
Лиш сміють приступити.
Секретар
Будуть всі
При зброї?
Маршалок
Нині в них Варфоломія,
Де всі у зброї ходя.
Секретар
(показує на чоло)
Ну, а тут?
Маршалок
Вина і меду в кождому шинку,
Ба навіть наокола сего замку
Я тільки накопошив, що би стало
Й на тисяч капуцинів.
Секретар
Браво! А
До маскаради все мені готове?
Маршалок
І борода, і ризи — все що треба.
За чверть години буде архімандрит
Такий з вас, що такого пошукати!
Секретар
Ходи ж та ми поможеш перебратись,
Бо нарід вже ся сходить.
(Показує поза подрю.)
Хто тамті?
Маршалок
Той звесь Іван — брат рідний Довбуша,
А з ним его товариш — Лагадин.
Секретар
Понурі два вірли!.. Івана ж того
Нам нині дуже треба буде... Хто ж
Той дідуган там, у медвежій кучмі?
Маршалок
Се — хроніка живуща гуцулів>
Та ще і в філософію свій ніс
Не згірше тикає.
Секретар
А той там фулес,
І до попліч з ним іде?
Маршалок
Сорока, що
Дві слові лиш напам'ять ся навчила:
Лиш "Довбуш" і "княгиня".
Секретар
Ха-ха-ха!..
Але вступімся чорним рицарям.
Оба —пріч у замок.
ТРЕТЯ СЦЕНА
Іван і Лагадин.
Л а г а д и н
Такого би, о друже мій Іване,
І у казках ніхто не розповів.
Іван
А претці сему так, як я ти кажу,
Мій вірний Лагадине: двадцять рік
І п'ять, як мій отець, Василь се Довбуш,
Пропав без вісті — як під землю впав.
О, отче мій ти, отче!..
Лагадин
Бідний друже!
Ти ж не допитував? не слідив?
Іван
Хто!?
Я не допитував!? Всю Лядщину,
Волощину, всі Угри перемірив
Уздовж і упоперек: даром все!..
Л а г а д и н
Гм! Щоб і Марта, рідна твоя мати,
Нічо не знала в сему ділі?..
Іван
(з погордов)
Мати!..
Л а г а д и н
Ти, може, не питав?
Іван
Я не питав?
Просив, молив на милість бога! Ба!..
Л а г а д и н
Що ж предці каже?
Іван
Ти ж хіба не знаєш
Єї ту пісню безконечну, що
Лиш він, лиш їй Олексик, варт є знати
Тоту жасну, несамовиту тайну?
Все він лиш! все лиш він! О, круча чорна —
Ти, матір, ти!
Л а г а д и н
(грізно)
Іване!!
Іван
Бо нехай
І так се буде, що у світі навіть
І рідна мати так любить не може,
Як по законах би природи й серця
Годилось. Кажуть люди-бо і піють,
Що навісна якась там доля тов
Любов орудує. Нехай і так!
Але щоб долю свого народа —
Щоб волю питомого народа
Продати!?
Л а г а д и н
Як? Се мала б твоя мати
Зробити!?
Іван
Не!? То, може, не завдала
Той пресвятий наш громовий топір
Она єму — Олексі свому, що
У него тільки і на думці, як
Гулять та женихатись? І такому —
Наш громовий топір!..
Л а г а д и н
Ти й справді віриш
У той святий топір?
Іван
(ловить за ніж)
Заріжу тя,
Єсли не меш у него вірити!!
Єго подарувало божество
Святого сонечка прадавньому
Одному королеві гуцулів.
Але король нещасний сей завдав
То своїй хабалиці, за що він
Не тільки що і сам свій вік утратив,
Але і нарід гуцульський до впадку
Привів! О друже! ще б і нині ми
На поберіжжю моря Чорного —
Великим та всеславним народом,
Коли б не князь — гільтяй той — та не нешта!
Л а г а д и н
Я чув ту сторію від Германа —
Старого того, що старі казки
Ті гуцульські він споконвіку знає.
А сей знов каже — каже і твердить,
Що ми ще будем, чим давно ми були,
Аби лиш хто найшовся той топір
Провадить гідно.
Іван
То ж бо і щось: го гідно
Провадити!
Лагадин
А він ся вже й найшов —
Бо хто гідніший може того бути,
Як не твій брат Олекса!?
Іван
(як устеклий)
То й тебе?..
Й тебе він обманив!? Руш!! Заберися!
Не треба мені другів вже!.. О боже!..
(Іде потич, сідає на лавичку і закриває собі очі полов від сардака. Лагадин відходить на кілька кроків, але зараз вертавсь і сідає коло Івана.)
ЧЕТВЕРТА СЦЕНА
Старий і молодий гуцул. На дворі чути трабантів, як нарід опирають і лиш декотрих у хороми пускають.
Ті, що перше.
Молодий гуцул
Се в мене свято раз — Варфоломія!
Голоси знадвір'я
Олекса Довбуш! Слава! І... І-гу!!!
Стріли.
(Продовження на наступній сторінці)