«Люба-згуба» Юрій Федькович

Читати онлайн повість Юрія Федьковича «Люба-згуба»

A- A+ A A1 A2 A3

I

Нічо так чоловікові віку вже не укоротає, як та люба´. [1] Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму...

У нашім селі, знаєте, чинять два храми в рік — один на зимні Николи, [2] а другий на весні.

Зимні Николи, як здорові знаєте, припадають серед Пилипівки: скрипку не можна навіть зачепити, а за танець і не говорім таки нічо; бо якби панотець узнали, то би й до церкви не пустили, не то що.

А парубкам та дівкам що за храм без музики? — Але нащо вам казати, коли самі здорові знаєте. От тому ж тото [3] сидять собі наші леґіні [4] та дівки на зимні Николи красненько дома та дозирають хати, а стариня сама собі здоровенька храмує. Як же зато дасть Бог дочекати весних [5] Николів, то вже стариня сидить дома, а молодіж пускають у храм.

От тому ж тото назвали у нас зимній храм чесний, а весняний красний. Та й недурно його так і прозвали, — хто хоче видіти охоту та красу, то най лиш приходить до нас у красний храм. Скучно йому чей не буде, бо цілі молоді гори тут вам зляжуть, як би їх вітер змів. Але що вам казати, коли навіть і з лядського боку [6] леґіні приходять. А хороші тоті галицькі леґіні, хороші! Лиш стань та дивися.

Від нас знов ходжують аж до шістьох сіл на храми — ходять до Сергіїв, у Плоску, до Тораків, до Киселиців, у Дестинець і у Довго-поле, — ба декотрі ходять аж у Шипіт або тяр [7] аж у Молдовицю. [8] Та й ніщо уже й казати, скрізь нас так красно та чесно приймають, що дай Боже лиш усім добрим людям так! Ми знов за то-то стараємось, аби й їх так повеличати, як вони до нас прийдуть, або ще й ліпше; бо Сторонець, [9] знаєте, перше село на всі буковинські гуцули, та ми не хотіли б сорому набратися, а ми — парубки — вже й тілько ні.

Тому тото мій брат, бувало, — він був старшим парубком у селі, — скоро прийде неділя перед красним храмом, скличе з церкви всіх леґіні в до себе та дає їм порядок: ти, Федоре, каже, підеш з тими против довгопільців, а ти, Андрію, знов з тими підеш мені встріть дехтинецьким, і так далі, — так вам уже розпаює красно, що другий і з письма так не удав би, поки світа. А сам уже старається про базар: базарисько в нас страх велике, то він як накаже підпарубочні, так його й обтичуть молодими смерічками [10] та всіляким бростом, [11] що аж любо дивитись, а стежечки вам починять, стежечки! — хоть най царівна проходжається, не сором.

Жидів з оковитими [12] горівками позаповідає вам аж з Вижниці, а музику заповість вам місяцем уже наперед аж зо самої Глиниці [13] або тяр аж із Сочави, що як вам потягнуть смиками, то серденько лиш як на ниточці дриґає.

От дасть Бог діждати й храму. Парубки вже знають свою служ-бу: ще до опівночі повстають, повибричуються, поприбираються, як лицарі, плоски [14] в дзьобні, [15] колачі в бесаги, [16] посідають собі на гарні сідлані коники та гайда зустрічати сторонське парубоцтво, як уже там від брата розказ мали.

А брат вам убереться в кармазин, кресаню [17] з полами насуне на чоло, порошниці, удвоє через плечі, так і сіяють: а пістолет аж четверо засадить за ремінь та й стане собі кінець суток, [18] як навертається д´ церкві, аби тут сторонських парубків ще раз та ще краще привітати.

Коло брата стоять чотири післанці для його нотріби, два знов післанці стоять кіньми з сього і з того боку села, аби дати знати, як буде надходити славне парубоцтво, а два післанці стоять на цвинтарних дверях з мальованими фляшками, аби частувати кождого та кождого парубка, котрий ступить через поріг. Така вже, бачите, у нас установа. А ще вам скажу, що тоті чотири післанці, що стоять з братом, називаються стрільці; бо вони мають таку службу, що скоро яка сторонська дівка надійде, так вони їй зараз на віват мають стріляти, відтак [19] відводять її два аж у цвинтар, а тут чекає вже моя старша сестра та веде у церкву святу, де знов середуща сестра жде, аби її красно де постановити.

Кінець села, чути, стріляють; се вже йдуть парубки. Музика там стоїть з одним післанцем, а друга з другим, — бо ми, бувало, усігди [20] по дві музиці кличемо, — зачинають відгравати на пригіст; [21] а жид, що стоїть з двома непочатими барилками при братові, то лиш усміхається, клятий, бо знає, що так і з порожніми бербеницями [22] верне домів! [23]

Приїдуть парубки. Брат їм клониться, вітає мальованими порційками та й провадить у Божий дім. Тут аж чи не сім попів а восьмий диякон соборну службу правлять. Господи! — а дяків таки й не рахуй, такого понасходилося, та як вам разом усіма заспівають, то аж якось страх слухати.

Церква в нас красна дуже та убрана: образи святі всі під золо-том та під сріблом, лиш затілько хіба, що тісно, — таки тісно, що в храму лиш стариня та дівчата входяться всередину, а парубки хі-ба що світло постановлять та служби віддадуть, відтак мусять виходити надвір та чекати водосвятія; але леґіні, коби здорові, не конче й журяться про се, — де б вже мав правду дівати! — вони зроблять вам дорогу від церкви аж на гостинець [24] та чатують, як яка дівка приходить. Господи! — то ж то вже єї обзирають з усіх боків! — от так лиш нас тут єнорал [25] на муйштрунку [26] обзирає.

Приїхали парубки перед церкву. Зараз скочили підпарубочі, що вже напоготові так і стояли, та повідбирали парубкам коні; бо у нас, знаєте, така вже поведінка, що в яку-небудь оруду — най буде храм, най буде старощення, [27] най буде весілля, най буде таки і простий танець, — так мусять підпарубочі ватажним парубкам ко-ней пазити. [28] Якби який флекев [29] сього не пантрував, [30] то й приймили б його парубки ніколи в парубки. Чи скажете, може, що се діло не добре? Ой ні, се таки так має бути!

Віддавши парубки коні та скінчивши діло в церкві, стали собі по цвинтарі проходжатись, а цвинтар у нас великий! — вітаються одні з одними, пізнаються, сміються, жартують, розказують одні другим, як там в них діється, що там чувати, хто до кого залишив ходити, хто посватався, хто побрав, — от звичайно, як бурлакам заряд; чим би й журилися, а чоловік, кажуть, мусить чимось журитися на сім світі — от так і наші парубки.

А й я журився страх: одно — що вус той дідьчий не хотів рости, а друге — Корочукова Аксенія казала, що прийде на храм, та й не прийшла. І брат мій не був конче при волі, — знати, що також очі-кував когось, та нема. Аж тут, дивлюся, їдуть сутками два парубки, один рижим, а другий карим, а самі поубирані, що краще й не може бути на світі, — пави, та й тілько.

— Бадіко, [31] — кажу я та й справляю на гостинець, — адіть! [32]

— Гей! — крикнув мій брат та аж стрепенувся. — Де ж, варе, [33] так приварилися? — А сам кинувся до свого коня, що з другими кіньми парубоцькими стояв у пастівниці сідланий готовий. Другі парубки то ж само собі до коней, але вони ще й не посідали, а брат уже летить узаводи тих двох гостей зустрічати.

Позлітали з коней, як соколи, поцілувалися коли не більше як десять раз, пообзиралися, сплакнули трохи, — якби мій фудульний [34] брат знав, що я вам отеє оповідаю, то, бігме, [35] ще б в лице мені дав, — а віддавши колачі, ведуться поза шию до церкви; а тим часом поприлітали й другі леґіні, що з братом у ватазі були, і по-клонилися гостям, віддавши колачі. Але доки що куди, доки під-парубочі знов коні повідбирали, минуло вже й водосвятіє, а люди зачали помалу з церкви виходити.

Парубки зараз і цуп! — зробили дорогу, куда будуть дівки йти, а самі так і тішаться, що собі з ними поморгають, — що тото, бачите, парубоцький накорінок [36] може!

Брат посадився з тим парубком, що його так щиро дожидав, коло самих дверей: аби вже вам ні однісіньку не перепустити, але обіздрівши єї з усіх боків, і спереду, і ззаду, — Боже мене прости. А Ілаш (так звався братів товариш) уже такий рад! — а я вже таки аж не можу устояти, так мене, бачите, кортить на дівочі жарти надивитись.

Вийшла одна — не ступає вам здрібна, ні! — хтось гадав би, що не знати що; вийшла друга — так вам і надюндюжилася, ніби хтось такого діла уже не видів; вийшла третя — упхала лице в рукав, ніби вона соромиться, а тут так нищечком і дивиться на нас; ви-йшла четверта — та вам на парубків моргає, аж таки проситься, — що тут мати-збоку її товкмачить, щоби сором у лиці мала, — але де ж там! За нею вийшла п'ята: як зарегочеться! — а тітка йде ззаду та як її упече палицею по спині! Парубки в сміх-такого реготу на-робили, що аж панотець петропопа [37] мусили з вівтаря крізь віконце пальцем намахувати, щоби ми тихо були, — а нам і ні в тот бік. Лиш Ілаш не любив ніколи з дівок сміятися. Скоро ми в регіт, а він до брата: — А то, — каже, — не йдемо, Іванчику?

Лишень що брат кинув на його, аби мовчав, аж тут виходить із церкви — дівка? — ні, не дівка, але хтось гадав би, що се якась царівочка до нас на храм прийшла, така собі пишна та убрана: чоботи червоні, сорочка рантухова, [38] опинка [39] волочкова на ній, пояси крамські, а коралів та монества на шиї! — може, на яких кількасот левів [40] срібних. Але все тото фрашки, — подивіться-ко ви їй лиш у лице; най і Добошева Дзвінка [41] сховається, а більше не маю вам що й казати.

Скоро ступила через поріг, глипнула ніби трошки, гей зненароку, по парубках, а відтак чим борше обернулася до дверей та й махнула ручкою: — Ходіть-бо, ходіть же! — а рученька в її, мов лелієнька. Ілашко аж нестямився.

— А чия се? — питає.

— Та се моя нерва сестра, — каже брат, се моєї яблоницької [42] тітки донька.

(Продовження на наступній сторінці)