Чим далі йшов Володя на північ, тим виразніше мінялася місцевість. Вона ставала нерівна, горбкувата, сопки здіймалися за сопками. Юнак опинився в справжній гірській країні — дикій, безлюдній, укритій тайгою. В долинах між горами, в лісах були справжні хащі — зарості величезної двометрової папороті. Листя легко погойдувалось, як чудові химерні віяла. Між стовбурами величних смерек і модрин з'явились раптом перед Володею пишні лопухи вище людського зросту, з листям, яке нагадувало вуха гігантських слонів. Поряд темніли зарості височезної кропиви, серед якої міг би сховатися загін вершників.
Того дня Володя дуже стомився. Він вибрав собі на ночівлю затишну місцину під кручею, в річній долинці, глибокій і вузькій, стиснутій двома високими сопками. Тут, біля невеличкої річки, захищені од вітру, розрослися густі хащі верболозу. Серед нього де-не-де здіймалися велетні-тополі в три-чотири обіймища і заввишки до тридцяти метрів. Таких тополь юнак ніколи досі не бачив. Хащі півтораметрового сахалінського бамбука тяглися на протилежному боці річки.
Стомлений Володя вирішив не розкладати вогню. Наламавши добрий оберемок верболозу, юнак помостив собі постіль і незабаром заснув. Крізь сон він чув, як знялася буря. Загули верховіття тополь, зашумів глухо верболіз. Швидко налетіла гроза. Ударив такий грім, що Володя схопився.
Линув дощ. Але під кручею, яка нависала над головою, юнак не боявся промокнути.
Незабаром дощ перетворився в страшну зливу. Блискавка раз у раз прорізала чорну запону ночі, роздирала синіми сліпучими вогнями важку навалу зловісних хмар.
З завмиранням серця Володя спостерігав цю грізну й феєричну картину. Грім розкотистим гуркотом потрясав сопки. Враз блискавка запалила височезну тополю, яка спалахнула, мов факел, синім тріпотливим вогнем. Але за кілька хвилин злива вже погасила пожежу. Здавалося, що з неба з страшним шумом сунули води перекинутого догори дном океану.
При світлі блискавки Володя побачив, що річка вийшла з берегів, заповнила вузьку долину і з ревом котить вируючі буруни. З кожною хвилиною вода все ближче підступала до юнака.
Видертись на сопку було неможливо, кручі її спадали майже сторч. Володя спробував був спуститися трохи вниз, щоб вийти з долини, пробираючись край ревучого потоку. Але тільки-но зробив крок уперед, як опинився по коліна у воді.
Володя хотів кинутися назад, але щось ударило його в ноги, звалило й понесло. Юнак міцно схопився руками за щось слизьке й тверде.
"Дерево!" майнула думка.
Це справді було вирване з корінням дерево, до стовбура якого міцно притиснувся Володя. Блискавка прорізала темряву, і хлопець побачив, що він пливе серединою долини на бурхливих пінявих гребенях.
Кілька разів дерево з розгону налітало на якісь перепони, щось тріщало, ухкало, але юнак тримався міцно, і стовбур, мабуть, добре обкарнаний, знову стрімголов нісся серединою могутнього потоку.
Руки в юнака заніміли, проте він знав, що випустити стовбур — значить загинути. Вир закрутив би й викинув десь на землю вже мертве тіло.
Володя спробував улаштуватися трохи краще. Він перекинув ногу через дерево і таким чином опинився на ньому верхи. Але довго пливти не довелося. Потік з страшною силою шпурнув дерево з Володею на якісь кущі.
Гроза вщухала. Наскрізь мокрий юнак трусився, як у пропасниці. Цокотіли зуби.
"Коли б мене зараз побачила мати, — подумав він, — вона сказала б, що мені вже не минути грипу".
— Грип — дурниці, — сказав він уголос. Але в нього вийшло: грррибббурриці…
До самого ранку Володя стрибав і робив фізкультурні вправи, щоб нагрітися. Вранці, коли зійшло сонце, юнак, висушивши одяг, міцно заснув. Спав він довго, прокинувся вже опівдні, коли сонце стояло високо над головою.
Дика конопля хитала стрункими стеблинами. Невеличка тайгова річечка дзюрчала кам'янистим руслом.
Володя вирішив іти проти її течії просто на північ.
Іти було дуже важко. Часто доводилось обминати болота, в яких губилася річечка, перебиратися через купи каміння, яке сповзло з сусідніх сопок. Нарешті Володя потрапив у такий вітролом, що після кожних кількох кроків повинен був відпочивати.
Дві доби йшов Володя вздовж цієї річки, часом гублячи її і знову натрапляючи на неї, завжди дзюркотливу, з прозорою холодною водою.
Почався підйом на узгір'я. Дедалі річечка все вужчала, і тепер вона скидалася вже на невеличкий струмок.
Нарешті у вузькій ущелині в горах Володя побачив її початок. Тут, на узгір'ї сопки, витікало з-під землі кілька струмочків, утворюючи невеличке болото. З того болота і починалась річечка.
Ущелина простяглася з півдня на північ. Володя незабаром вийшов у долину, густо порослу березами, осиками, тополями та хвойним лісом.
Останні дні довелося дуже голодувати, харчуючись самими ягодами та пуголовками, які траплялись у невеликих болотах, і Володя ледве волочив ноги.
Увечері юнак почув глухий шум. Незабаром він побачив водопад. Пінисті буруни, падаючи з триметрової висоти, стрибали далі по камінню.
Володя спинився, вражений могутньою і дикою красою природи. Сонне сідало за сопку, верховіття велетенських смерек повдягали вогняні, палахкотливі шапки. Величну тишу цього глухого тайгового закутка порушував тільки шум водопаду. З ущелини вже виповзав чорний морок, по вінця, як чашу, наповнюючи долину. Згасали верхівки смерек. Десь далеко пролунав чи то стогін, чи то крик невідомого звіра і завмер.
Це була незаймана глушина, тайгові нетрі. Ні доріг, ні стежок. Тайга й тайга, сопки, кручі, гірські струмки, тайгові озера з пряною водою, міцно настояною на духмяних болотяних травах.
Нічна пітьма швидко огортала кручі високих сопок… Володя думав про ті скарби, які ховають у своїх надрах ці тайгові гори. Думав про батька…
"Ех, тату, коли б ти сюди прийшов!" Тут, біля водопаду, юнак і заснув. Одноманітний шум заколисував, і коли Володя прокинувся, було нерано. Сонце підбилося вже височенько.
Вранці місцевість була ще кращою, ніж увечері. Водопад вигравав на сонні райдугою. Могутні скелясті сопки стовпилися над долиною.
Проте довго милуватися цією красою Володі заважав голод. Треба було роздобути чогось їстівного.
Юнак пішов далі, намагаючися весь час триматися вірного напрямку — на північ. Він був певний, що не помилився. Сонце правило йому за найвірніший дороговказ.
ХАЛУПА В ТАЙЗІ
Дедалі ліс рідшав. Замість велетнів-дерев, пішов невисокий молодий березняк. Нога вгрузала в піщаний намул. Молоді сосни та ялини збігали на стрімке узгір'я сопки.
Незабаром Володя знайшов кущики брусниці і попоїв ягід. Але голоду цим не вгамував.
Юнак зупинився і з тугою озирнувся. Тайга! Тайга! І ніде, на сотні кілометрів навколо, ніде жодного людського житла! Де ж кордон? Чи далеко ще до п'ятдесятої паралелі? Скільки ж іще йти вперед і вперед, голодному, напівбосому, в лахмітті?..
Страшно. Мовчить тайга. Глушина.
"Головне, щоб не впасти в розпач, — подумав Володя. — Батько чекає… Він тримається до останку. І він думає про мене, надіється".
І Володя знову пішов уперед, тамуючи відчай і зневіру, намагаючись не прислухатися до підлого, голодного черв'ячка, що ворушився під серцем.
Десь опівдні юнак присів спочити під березою. І щось таке йому вздрілося… не розібрати: наче лежать якісь заступи, одежа… Лежать зовсім недалеко, за кілька кроків.
Протер Володя очі. Омана зору, напевно. Від знесилля й голоду. І ще протер очі. Ні, це не омана…
Поривчасто скочив, кинувся вперед. Лежать біля піщаного горбочка два новенькі блискучі заступи, цебро, синій піджак з тканини, яку носять китайці, а на ньому… пачка цигарок.
Узяв цигарки, обережно покрутив у руках. Повна пачка, не почата. Злякано озирнувся. Думка про небезпеку пронизала мозок. "Так, так "Гордон-Бат"[14] Японські цигарки!"
Кожної хвилини можна було чекати, що з'явиться власник цього майна. Зустріч з ним у тайзі не віщувала для Володі нічого доброго. Юнак хутко покинув цигарки й подався вбік. Сосни й молодий березняк розступилися, і перед Володею відкрилася невелика галявина, по якій протікав у піщаному намулі струмок. Двоє японців, зігнувшись, копали заступами пісок, зсипаючи його в ящик. Ще двоє сиділи навпочіпки над струмком, бовтаючи руками у воді.
Володя інстинктивно присів за ялинкою, потім, задкуючи, подався в той бік, де можна було сховатися в густій зарості молодого березняка, ялинок та кущів бузини.
Японці не помітили його. Вони були дуже захоплені своєю роботою. Володя відразу догадався, що японці копали й промивали золотоносний пісок. Очевидно, це була артіль старателів, які, можлива річ, мили золото потай від свого уряду. Краще бути подалі від таких старателів. Вони не люблять свідків, а тайга вміє мовчати.
Володя вирішив обминути шукачів золота. Він пішов убік, забираючися в глушину.
Йшов довго. Поїв сирого коріння й брусниці. Але від цієї вбогої страви голод зробився ще дошкульнішим. Як же зрадів юнак, коли побачив на узгір'ї сопки невеличку халупу, фанзу, заховану в тайговій хащі. Вона, мабуть, служила притулком відлюдкові-мисливцеві, який на довгі місяці заглиблюється в тайгу, полюючи на білок та соболів.
Володя подався до халупи. Але дедалі його кроки ставали все тихішими, обережнішими. Невідомо, що могло спіткати юнака в цій низенькій, похилій будівлі з земляним дахом.
(Продовження на наступній сторінці)