Команді й рибалкам було суворо наказано не розмовляти, додержувати повної тиші і навіть не палити. "Нікка-мару" спинилася. Сотні метрів нової міцної сіті пішли на глибину моря. За роботою стежив Торадзо. Мабуть, через туман і мжичку він одягнув плащ — круглу пелерину з вирізом для голови, і був схожий тепер на присадкуватий гриб. Але й він усі накази давав пошепки або на митах.
У Володі від нервового збудження тремтіли руки. Він намагався приховати свій стан від рибалок, але вони помітили його хвилювання, хоч і не зрозуміли, в чому річ.
— Тебе трусить, — сказав старик-кореєць із замотаними в ганчір'я ногами.
— Пропасниця, — відповів Володя, прикусуючи нижню губу.
Усі рибалки знали, що шхуна знаходиться в забороненій радянській зоні. Густий туман ховав шхуну від сторожових катерів радянських прикордонників. З цього і скористався японський капітан, щоб повести "Нікка-мару" на хижацький лов риби.
Володя озирався на всі боки, напружено вдивляючись у туман. З'явися в цю хвилину сторожове судно, і кінець усім поневірянням! Він знову опиниться серед своїх рідних радянських людей, його нога ступить на землю батьківщини, яку він покинув, здавалося, безліч років тому. Тим часом минуло всього півтора місяця відтоді, як загинув "Сибіряк".
— Чого озираєшся? — спитав старик-кореєць. — Не бійся. Катер далеко. Капітан знає. Туман густий-густий, рибу впіймаємо тихо-тихо…
Перша сіть дала великий улов. Кета й горбуша, сплескуючи хвостами, срібним потоком потекли в трюм.
Спустили другу сіть. Рибалкам дали гарячого рису й по чашці саке. Велика хвиля гойдала "Нікка-мару". Зовсім недалеко зупинилась і друга шхуна, яка теж, немов справжній злодій, прийшла сюди, в радянські води, під прикриттям густого туману. Шхуна була величезна, майже вдвоє більша від "Нікка-мару". Володя чув, як Торадзо сказав капітанові:
— Це "Нінтака". Щоб її втопив злий дух, вона нам розполохає всю рибу!
Рис у мисочках апетитно парував. Але Володя не міг їсти, його напружений стан змінився майже переконанням, що ось-ось наскоче радянський сторожовий корабель, і тоді кришка цим японським хижакам!
Але навколо все було тихо. Здавалося, що тут не злодійські шхуни, а мирні рибалки спокійно ловлять плескату камбалу.
Коли ж усе трапилось, так, як Володя собі уявляв, юнак скам'янів. Світло-сірий гострий ніс сторожового катера виринув раптом з туману. Він то падав, то знову підіймався на високій хвилі. Рибалки з "Нінтаки" помітили його тільки тоді, коли катер різко повернувся носом до борту шхуни і на її палубу сміливо стрибнув з наганом у руці моряк. Може, це був матрос, може — боцман. Володя бачив, як маяли на вітрі стрічки його безкозирки…
Радянський військовий катер з зеленим вимпелом помітили і на "Нікка-мару". В ту хвилину, коли на палубі "Нінтаки" команда підняла руки і з рубки назустріч радянським морякам вийшов, улесливо зігнувшись і потираючи руки, японський капітан, Торадзо, не розгубившись, наказав перерізати канати. Сіть пішла на дно. Слідом за нею за борт полетіли перемети й інше рибальське знаряддя. Але Володя знав, що це не врятує шхуни.
В трюмі "Нікка-мару" лежало багато свіжої риби, і це був найкращий доказ злочинства в радянських водах.
Тим часом за першим прикордонником на палубу "Нінтаки" стрибнуло ще кілька озброєних моряків. Рибалки й команда застигли на місці з піднятими вгору руками.
Капітан "Нінтаки" вклонявся, тер руки, але на нього зараз не звертали ніякої уваги. Володя бачив, як з катера кинули на палубу шхуни канат. Його кінець на льоту впіймав радянський моряк і закріпив. Тепер "Нінтака" була взята на буксир.
Зненацька Володя відчув, як "Нікка-мару" здригнулась, затремтіла і рушила з місця. Поки радянські прикордонники арештовували команду "Нінтаки", капітан "Нікка-мару" оговтався і вирішив утекти, сховавшись за густою запоною туману.
Ще кілька хвилин, і шхуна встигне сховатись. Володя зірвався з місця. Що робити? Який знак дати? Гукнути? Ні, не почують зараз, бо лунає команда на катері і зняли гармидер арештовані японці. А "Нікка-мару" вже зробила поворот, і запінилась за кормою вода…
Блукаючий погляд Володі впав на дзвін біля капітанської рубки. Юнак підскочив до нього і зірвав ковпачок з металевого бовкала. Смикнув за вірьовку…
Дзвін задзвонив пронизливо, аж у вухах залящало. Володя встиг побачити, як дула двох кулеметів націлилися з катера на "Нікка-мару", просто на рубку, де за склом стояв, ворушачи губами, капітан. Тікати було неможливо, "Нікка-мару" зупинилась. І саме в цю мить хтось із страшною силою вдарив Володю по голові. На секунду все закрутилося перед очима, застрибало, майнули зовсім близько гребені бурунів, і юнак звалився в море.
Хвиля підхопила його і, перш ніж він отямився, віднесла від шхуни. Володя знав, що минуло не більш як дві-три хвилини і радянський катер десь тут, зовсім недалеко. Треба тільки напружити сили й попливти. Але куди? В який бік?
Навколо було густе молоко туману, яке ховало і катер, і японські шхуни.
Володя прислухався, і йому здалося, що він чує далекі людські голоси й стукіт мотора. Нестерпно боліла голова. "Мабуть, Торадзо вдарив, — майнула думка, — безумовно, він!" Юнак зціпив зуби й поплив у той бік, звідки долинули голоси.
Він плив довго, але навколо, як і раніше, здіймалися тільки сиві пасма густого туману.
З кожною хвилиною ставало все важче боротися з бурунами. Володя відчував, що довго не витримає, бо сили швидко танули.
"А все ж таки "Нікка-мару" не втекла! — подумав він. — Яка ж голова важка… Ні, вона зовсім легка, вона легка, як скляний шар, і дзвенить, дзвенить… І крутиться, крутиться, крут…"
Думка урвалась. Стало зовсім легко й спокійно. Потім усе зникло.
У РЕВУЧОМУ ПОТОЦІ
"Де це я? — подумав Володя. — Що це за дошки? Канати? "Нікка-мару"?
Пригадав з усіма подробицями все, що з ним трапилося. Підвівся на лікті і здивовано розглядав незнайому обстановку. Ні, це не "Нікка-мару". Це звичайний великий човен. Легко крутилась голова. Брязнув ланцюг — човен гойдається біля берега. На березі спить рибалка-японець. А вдалині лісова смуга тайги.
"Я поплив у протилежний від катера бік, — подумав Володя, — і мене, напівпритомного, помітили японські рибалки з човна".
Володя підвівся. Навколо — нікого. Тільки рибалка спить біля купи кети, вкритої брезентом. Далеко в морі повільно сунувся рефрижератор[13]. "Японський", подумав юнак.
Здіймався зюйдовий шквалистий вітер, туману вже не було, море ставало дибки, загрожуючи малим суднам. Сонце світило яскраво, але було холодно, вітер свистів, хвилі кидалися на човен, і якірний ланцюг раз у раз сумно бряжчав.
"Треба тікати звідси, — подумав Володя, — і чим швидше, тим краще".
У всякому разі, юнак не хотів би зустрітися з Торадзо або з капітаном "Нікка-мару", які могли повернутися, сплативши, звичайно, великий штраф за хазяйнування в радянських водах.
Володя виліз з човна і ступив на берег. Витяг з-під брезенту рибину і, тихо обминаючи сплячого рибалку, пішов туди, де маячила вдалині тайга.
За годину він уже пробирався крізь тайговий вітролом. Юнакові здавалося, що тайга зустріла його, як давнього приятеля, глухим шумом вічнозелених хвойних верховин, і цей шум звучав, як привіт старого друга.
Надвечір буря стихла і в тайзі настала глибока тиша. Володя надрав кори з сухої берези, знайшов трохи висохлого моху та два кремені і після великих зусиль розпалив-таки в затишному місці вогнище. Спік рибу і смачно попоїв.
Переночувавши під високою ялиною, Володя знову вирушив у путь. Він ішов тепер просто на північ, до п'ятдесятої паралелі, уважно перевіряючи напрямок. Два дні харчувався печеною рибою, а третього дня на болоті натрапив на голубицю і вдосталь наївся чорних ягід із зеленкуватим м'якушем. Часто траплялась і брусниця. Її соковиті ягоди вгамовували спрагу.
Володя йшов, вимазавши руки й обличчя глиною або болотяним глеєм. Це рятувало від мошкари, яка іноді хмарами нападала на юнака Кілька разів Володя провалювався в болото і рятувався тільки з допомогою товстої ломаки, якої не кидав.
Одного разу, опівдні, коли юнак запалив під ялиною вогнище, він почув, що десь ледве чутно шелеснуло в нього над головою Володя глянув угору і побачив круглі кошачі очі. Придивившись, він розглядів і саму кішку — величезну, з китичками на вухах. Це була рись. Вона простяглася вздовж товстої гілки і скам'яніла, не зводячи з юнака зелених очей. Володя схопив палаючу головешку і пошпурив її на звіра. Рись зробила велетенський стрибок, опинилася на сусідній ялині і зникла.
Після цього випадку Володя вже не ночував під деревами, а вибирав собі відкриту місцину десь на схилі сопки або на березі річки.
Юнак сидів біля вогнища, пік гриби й коріння, і йому дуже захотілося скласти вірша. Прийшов і перший рядок:
"В тайзі над вогнищем самітно…"
Але далі нічого не виходило. А хотілося сказати багато-багато: про Інгу, про тайгу, про батька, який залишився в японській контррозвідці…
(Продовження на наступній сторінці)