За останній місяць Володя багато бачив і багато пережив, але він навіть не уявляв собі, до якого тваринного стану може призвести людину жах. На очах у юнака в одну мить змінився горбатий кореєць. Він сполотнів, побілів, як крейда. Підборіддя затремтіло, рот розкрився, не в силі вимовити жодного слова, крім безглуздого тваринного мукання. Кореєць упав навколішки і, простягаючи до червоноармійців руки, безтямно мукав і заникувався, просячи пощади. Тільки японець із шрамом залишився зовні спокійний і навіть вимовив:
— Хлопець сказав правду. Я помилився. Він був не сам.
Останні диверсанти скам'яніли з підведеними вгору руками. Прикордонник з нашивками молодшого лейтенанта забрав у арештованих два револьвери і наказав зв'язати ворогам руки.
Молодший лейтенант підійшов, не ховаючи гранати, до Володі.
— А ти хто? — спитав. — За віщо тебе хотіли вбити? Не помирився з приятелями?
Володя з сльозами радості сказав, хто він і як опинився в тайзі.
— Ви — Дорошук? — недовірливо спитав прикордонник. — Гаразд. З'ясуємо. Але поки що я вважатиму вас теж арештованим. Підемо до прикордонної застави.
Володя помилився, коли думав, що непомітно перейшов кордон.
Чотири доби йшли крізь тайгу троє бійців Н-ського прикордонного загону, поспішаючи за невідомим, який, скористувавшись з темної ночі, під зливу й грозу перейшов кордон.
Невідомий навіть не підозрював, що за ним по п'ятах ідуть червоноармійці. Ворога можна було схопити раніше, але лейтенант вирішив стежити за порушником кордону якнайдалі.
Напередодні на заставі було одержано повідомлення про японських бандитів, які мили золото в радянській тайзі. А ще раніше начальникові застави стало відомо про існування тайгової конспіративної явки. Знав про це і молодший лейтенант — китаєць Ван Бі-ян, колишній тайговий мисливець за жень-шенем. Отож, і з'явилася в нього думка простежити, чи не приведе невідомий просто на явочну квартиру.
Нічого не підозрюючи, Володя вказав прикордонникам, які йшли за ним слідом, шлях до тайгової халупи.
Хоч як було важко юнакові йти вкупі з диверсантами, але він мовчки корився. Знав, що мине ще кілька днів, поки перевірять його особу, і він буде на волі.
На прикордонній заставі Володя насамперед розповів начальникові про свого батька, який залишився в полоні в самураїв.
Начальник застави посміхнувся:
— Ви трохи спізнилися з своїм повідомленням.
— Як? Що сталося? — скрикнув юнак.
— Сядьте, заспокойтесь, — присунув начальник стільця. — Ваш батько вже на волі.
БАТЬКО
Це трапилось саме того дня, коли вже було встановлено, що юнак у лахмітті, захоплений у тайзі, дійсно є син відомого радянського геолога Дорошука.
Володя чекав у штабі Н-ського прикордонного загону машину, яка мала відвезти його до сусіднього селища, а звідти в порт. За вікном хиталися хвойні лапи сосон. Тайга тримала в облозі штаб.
Начальник загону з цікавістю слухав Володине оповідання про його пригоди. Раптом увійшов червоноармієць і доповів:
— Товаришу командир, прибула експедиція, і головний їхній інженер хоче вас бачити для розмови.
Володю наче щось сіпнуло. Відчув, як виступили на щоках червоні плями.
— Яка експедиція? — знизав плечима начальник.
— Про це, товаришу командир, головний їхній інженер нічого не сказав.
У цю хвилину за дверима почулася голосна розмова, і Володя скрикнув:
— Батько! Мій батько!
Він штовхнув двері з такою силою, що вони грюкнули об стіну, як постріл з гармати. Перше, що побачив Володя, був незмінний гострий клинчик борідки й короткозорі блакитні очі за скельцями пенсне. Юнак пам'ятає, як він кинувся батькові на груди, як брязнуло на підлогу пенсне, як кілька разів, замість губ, поцілував батька в ніс.
Усе було наче уві сні. Наче не батько, а він сам, Володя, став раптом короткозорий і тепер бачив батька мов за серпанком вологого туману. Кожен рух, кожне сказане слово і кожен звук набрали враз надзвичайного, глибокого значення, прихованого змісту, і водночас дивно було, що він, Володя, нічого не розуміє і, власне, ще зовсім не роздивився на батька, бо для цього треба випустити з рук його шию і відступити на крок. І вперше побачив тоді Володя, що батькові виски посивіли, стали як піна на гребенях бурунів…
Історія звільнення академіка Дорошука з японського полону здається зовсім нескладною. Про те, що Володя втік, Іван Іванович довідався від свого вартового Сугато. Зародилась надія на скоре визволення. Але минали дні, а становище не змінювалось. Інаба Куронума вигадував нові й нові засоби катування, вимагаючи зрадити батьківщину. Тоді Дорошук оголосив голодовку.
На п'ятий день голодування в підвал, де був замкнений геолог, з'явився Куронума з Лихолєтовим. Цього разу Іван Іванович відчув у всій постаті начальника таємної поліції щось нове, незвичайне. Білогвардієць теж тримався, як рибалка, в якого втекла з гачком у роті велика риба.
— Пан Інаба Куронума звільняє вас, — сказав він. — Уже завтра ви зможете покинути гостинну територію Карафуто.
— Але? — обізвався Дорошук.
— Але спочатку треба вам підписати деякі папери… Такий порядок, як кажуть, для форми.
Інаба Куронума завуркотів щось миле, люб'язне.
— Пан начальник поліцейського управління, — переклав Лихолєтов, — бажає вам щасливої подорожі і передає вітання всім вашим родичам і знайомим.
— Але?
— Але спочатку дайте розписку, що ми поводилися з вами дуже чемно і що ви всім були задоволені.
"Коли це не нова провокація, — майнула в геолога думка, — то, напевне, Володя благополучно перейшов кордон і уряд знає тепер про мою долю".
— Я можу дати розписку, — сказав Дорошук, — що я сам себе тримав у холодному підвалі, знущався над собою й сам себе катував, а ви умовляли мене не робити цього. І запам'ятайте: коли мене сьогодні не звільните, завтра про це пожалкуєте!
Звільнили Івана Івановича того ж таки дня. Вже на батьківщині довідався він, що в Радянському Союзі було одержано по радіо повідомлення про його долю. Підпільна комуністична радіостанція в Японії розповіла про катування відомого на цілий світ радянського академіка. А вже через годину після цього повірений у справах СРСР у Токіо заявив японському урядові вимогу негайно звільнити академіка Дорошука і відправити його на батьківщину.
Визволившися з полону, академік зараз же організував нову геологічну експедицію. Одночасно за розпорядженням Радянського уряду йшла підготовка до розшуків Володі. Але тут з'явилась у газетах звістка, що капітан затриманої в радянських водах японської шхуни "Нікка-мару" заявив на допиті, що в нього на шхуні деякий час працював "підозрілий юнак росіянин", якого знайшли на пустинному березі Охотського моря і який "упав за борт і зник безвісти в момент арешту шхуни".
Коли капітанові показали фотокарточку Володі Дорошука, він ствердив, що це саме і є той юнак, який був у нього на "Нікка-мару".
Таким чином випадково були здобуті відомості про загибель Володі. Ця звістка приголомшила Івана Івановича. За одну ніч у нього посивіли виски. Він рвався в тайгу, ніби сподіваючись, що тайгові нетрі, ведмежа глушина й непрохідні болота вгамують його біль.
Він прибув у Н-ський загін, щоб дістати дозвіл для експедиції перейти через прикордонну тайгову смугу. Його телеграфно повідомили про те, що сина знайдено, але телеграма вже не застала геолога на місці.
У тайговій халупі радянські прикордонники знайшли двадцять кілограмів самородків та золотого піску, його намили японські хижаки-бандити на тому самому золотому розсипищі біля верхів'їв Ганзи, яке колись надибав у тайзі Ригор Древетняк. Оригінал щоденника курун-зулайського вчителя, де розповідалося про розсипище, викрала в свій час японська розвідка. Про все це розповів на допиті японець із шрамом.
Знайшли і склад зелених м'ячів, наповнених смертельним газом. Горбатий кореєць, як виявилося, прибув у тайгу на Сахалін, щоб організувати доставку "м'ячів" у промислові центри Радянського Союзу.
Геологічна експедиція вирушила в тайгу. Три дні пробув Володя з батьком. Настав час розлучитися. Юнак повинен був вернутися додому.
— І я скоро приїду, слово честі, голубе, — говорив Дорошук. — Тепер скоро. Головне, що розсипище справді існує. А ти їдь, заспокой матір. Та й школа, школа; десятий клас — це не жарт. Я радий, дуже радий.
Він знову, здається, помолодшав років на двадцять, і лише зрадлива сивина на висках лишалась як красномовна пам'ятка про пережиті злигодні.
Перед самим від'їздом Іван Іванович відкликав сина в куток і з таємничим виглядом зашепотів:
— Тут, голубе, така справа… Признаюсь тобі, що на допиті в того клятого Куронуми я назвав себе членом партії. Збрехав. Язик не повернувся сказати, що я… не в лавах партії… А жити далі безпартійним — сам знаєш… Ну, та що тут говорити! Розумієш?
— Розумію, тату. — І обидва засміялись.
ОБРАНА ПРОФЕСІЯ
"Байкал" був першорядний швидкохідний пароплав. Але Володі здавалося, що вперше за все своє життя він подорожує на такій "черепасі". Останні кілька годин перед тим, як вималювалися вдалині туманні обриси прекрасного рідного міста, Володя був сам не свій. Минуло рівно два місяці відтоді, як юнак відплив звідси на "Сибіряку". Не вистачало далі сил чекати, коли можна буде нарешті побачити матір. Серце то завмирало, то раптом починало калатати, як молоток у руках коваля.
Мучила думка, чи вийде його зустрічати Інга. Він ще на пароплаві прочитав у газеті докладне оповідання про свої пригоди. Він вважав себе до деякої міри героєм.
Ще здалека Володя побачив матір.
— Мамо, мамочко, — закричав він, — ти така ж, як і була, рідна моя матусю!
Він бачив, що мати постаріла, посивіла, з'явились у неї нові зморшки на чолі, але він усе твердив:
— Мамочко, ти така ж, ти зовсім, зовсім не змінилася!
Краплі радісних сліз котились у неї по глибоких борозенках. Володя відчував на губах, які вони солоні, ці материнські сльози, і теплі, як тихий весняний дощ.
— Я знала, синку, знала, що ти живий і що нічого, нічого не змінилося…
Він почув за собою легкі кроки, легкі й знайомі. Озирнувся і побачив Інгу.
Інга виросла і змужніла. Погляд її сірих очей здавався Володі задумливим і суворим. Тільки наступного дня, коли юнак прийшов до неї і вони залишились удвох, на обличчі в дівчини майнула усмішка колишньої Інги.
— А знаєш… я грав з тобою в тайзі Гріга, — сказав Володя. — Пам'ятаєш, "Танець Анітри"?
Вона посміхнулась і ледве помітно почервоніла.
— Хоч тебе і не було, — сказала вона, — але я сиділа з тобою ось тут…
Вона вказала на чорне блискуче піаніно, на кришці, якого відбивалась електрична лампочка.
— Ось тут, Володю. Рядом.
Обом було трохи ніяково, не знали, з чого почати розмову, про що насамперед треба сказати.
— Ти трохи не такий, як раніше, — сказала вона.
— Можливо, це від різкої зміни системи харчування, — пожартував він. — У тайзі я здебільшого харчувався представниками класу черевоногих, групи молюсків, а зараз мене годує мати маслом, яйцями…
Інга зрозуміла натяк.
— Ти добре запам'ятав нашу розмову перед прощанням!
— Запам'ятав, Інго.
Вона подивилась на нього пильно-пильно.
— Скажи, що ти — той же Володя! — і наче аж зблідла.
— Ні, я вже трохи не той, Інго. Я їв пташенят, пуголовків, випивав яйця з зародками і…
— І ти вже не кролик?
— Ніколи взагалі не був таким милим звірятком. А головне — обрав собі, нарешті, професію.
— Ой-ра!
— Твердо вирішив: на той рік — у військово-морську школу. І потім — на корабель з зеленим вимпелом!
— Браво! — ляснула Інга долонею об стіл.
І зненацька засмутилася, руку поклала юнакові на плече.
— Володю! — раптом вихопилось у неї. — Я два місяці тебе не бачила!
— Інго! Два місяці? Трохи більше! Шістдесят шість діб і дві з половиною години! Яке значення має розлука при сучасних транспортних засобах?
Вони глянули одне на одного і враз обоє зайшлися веселим нестримним сміхом. Вона схопила його за рукав, потягла.
— Ходімо, мати кличе вечеряти… У нас сьогодні смажений кролик. Ти повинен з'їсти його до останку!
Примітки
1 Карафуто — Південний Сахалін, що належав Японії.
2 Спардек — надбудова над верхньою палубою в середній частині корабля. Фок-щогла — щогла на носі корабля. Бак — частина верхньої палуби від носа корабля до фок-щогли. Шкафут — боковий прохід від фок-щогли до містка. Рангоут — так звуться всі корабельні щогли разом. Такелаж — канати й стальні троси.
3 SOS — міжнародний сигнал про допомогу під час загибелі корабля.
4 Золота хризантема — імператорський герб Японії.
5 Синтоїзм, як і буддизм, — найбільш поширена в Японії релігія.
6 Ієна — дорівнює нашому карбованцю. Має сто сен.
7 Інара — лисиця-перевертень, злий дух. Ще багато японських бідняків вірять у ці казки і приносять Іиарі жертви.
8 "Тайхен абунайдес!" — Дуже небезпечно!
9 Тенно — так японці звуть свого імператора. Червоною фарбою в Токіо належить фарбувати автомобілі, в яких їздять японський імператор і члени його родини.
10 Танака — колишній японський прем'єр-міністр.
11 Рі — японська миля, приблизно чотири кілометри.
12 Пет — так можна передати звук, який "інтернаціональною" мовою вантажників і моряків вимагає негайної уваги.
13 Рефрижератор — холодильник, судно, яке перевозить заморожену свіжу рибу.
14 "Гордон-Бат" — найдешевші цигарки, дуже поширені в Японії.