«Вітер з Дніпра» Олесь Донченко

Читати онлайн повість Олеся Донченка «Вітер з Дніпра»

A- A+ A A1 A2 A3

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

про дніпровське страховище та про Павлика, якого стукнуло сонце

Дід Галактіон бачив те страховище власними очима. Воно підпливло до берега й виставило з води чорну морду. Воно позіхнуло, ніби ковальський міх, і знову пірнуло в глибину.

Дідові Галактіонові треба вірити. Він дуже мудрий дід, Узимку порається на подвір'ї в одній сорочці й простоволосий. Улітку в кожусі й валянках збирає на пасіці рої.

Про водяне страховище дід Галактіон розповів Бицикові. Дідові шістдесят два роки. Бицик молодший — йому дванадцять.

Вустами діда промовляла поважна мудрість. Страховище, безумовно, було дніпровською собакою. Або, може, величезним сомом. Останнє більш імовірне, бо собаки водяться переважно на подвір'ях під коморами. Їхніх родичів у Дніпрі, напевне, не стрічав і сам бородатий Брем. На жаль, дід Галактіон про Брема не чув.

У Бицика було своє власне ім'я. Те ім'я знали тільки батько та мати. Всі ж діти кликали хлопця просто Бициком. Походження прізвиська не збереглося.

Бицик, то й Бицик. Ображатись нема чого. Могло бути й гірше. Проньку Лукашевого, наприклад, прозвали Сорокою за ластовиння на обличчі. Особи, що деруть сорочачі або ластівчині яйця, обов'язково несуть кару — рябіють. Це доведено науковими спостереженнями старих людей на селі.

Розповідь діда Галактіона Бицик слухав із завмиранням серця, з роззявленим ротом. Ніби він чекав, що дід покладе йому в рота кусочок сиру.

З того часу Бицик і вдень і вночі мріяв про страшного сома. Про дніпровську собаку Бицик не мріяв. Сом — реальніше. Сома можна впіймати на гачок. Після того, як весняна повідь затопила хату Бондаря Тихона, в печі знайшли живого сома. Вусатий богатир, як відомо, любить закапелки. Бицик був свідком цієї події. Здається, саме з. цього часу в його серці й народився непереможний запал риболова. Цей запал виявився в тому, що хлопчина цілими днями сидів на березі й тоскно дивився на поплавець. Кажуть, що при цьому його губи шепотіли: "Ех, коли б упіймати!" Крім того, у нього, напевне, була підвищена температура.

Бицик ішов вулицею, обвішаний сачками, торбинками, з вудкою на плечі. Ще вчора дядько Никін зробив йому в кузні гачок. Гачок був на сома належного розміру. При нагоді на нього можна було б спіймати й білого ведмедя.

На обличчі в Бицика світилась рішучість. Він твердо постановив здивувати всесвіт і рідні Млинки. Перед хлопцем прослався широкий шлях до слави серед млин-ківської дітвори. Цей шлях був поки що звичайною вулицею з кропивою під тином. Нічого, так починало багато героїв.

— Куди, Бицику?

Голос долинув з надхмарної вишини. Стара шовковиця підпирала небо.

— Сома ловити!

Ці два слова були магічними. Вони звели на землю Кузьку й Павлика. Їхні губи й пальці скромно пофарбовані в темно-синє. Родюча шовковиця ставила помітку на своїх дорогих гостях.

— Бицику, ти не бре?

Запитання було зайве. Самий вигляд Бицика переконував, що він таки "не бре".

Троє приятелів прямують до річки. І Павлик, і Кузька заздрісно і з повагою поглядають на вудку Бицика. До товстого шнура прив'язаний гострий гачок. Глянувши на нього, страшний сом діда Галактіона, безперечно, зомлів би з переляку в своїй підводній країні.

Зненацька уривчасто задзеленчав дзвоник, і з-за повороту вихопився сільський поштар. На боці в нього теліпалася шкіряна сумка. На рулі новенького велосипеда стримів пучок пшеничних колосків. Поштар зупинився й весело гукнув:

— Куди, хлопці? Сома ловити? Дай боже нашому теляті вовка з'їсти!

Він віддав юним передплатникам кілька примірників "На зміну". І тут трапився незрозумілий випадок із Павликом. Хлопчик присів біля велосипеда й уважно розглядав педалі. І враз ляснув себе долонею по лобі й вигукнув:

— Ах!

Це було все. Павлик наче скам'янів. У тому короткому "ах" був, очевидно, такий глибокий зміст, що далі всі слова зайві.

Поштар зник за рогом, а Павлик повернувся і, як сновида, пішов вулицею. Кузька й Бицик догнали його.

— Павлику, що з тобою?

Павлик мовчки йшов далі.

— Павлику, ходімо сома ловити!

У відповідь хлоп'ята почули щось дивне, незрозуміле:

— Колінчастий вал… Не піду я… Лопатеві колеса…?

Не треба пояснювати, що хоч як озирались Кузька й Бицик, вони не помітили навколо жодних ознак будь-яких реальних коліс.

Бицик, нічого не тямлячи, мовчки подивився на Кузьку. Досвідченіший у житті Кузька відразу зметикував, у чому справа. Він багатозначно покрутив пальцем біля лоба. Цей красномовний рух, безсумнівно, стосувався внутрішнього змісту Павликової голови. Але в цю мить виявилось, що Бицик теж мав неабиякі здібності ставити діагноз.

— Ні, — сказав він натхненно, — я знаю, його сонце в голову стукнуло.

— Кого стукнуло?

Це запитання належало новому героєві нашої повісті. Цей герой підійшов непомітно ззаду. Він був у спідничці, простоволосий і босоногий. Не будемо розпалювати вашої цікавості. Скажемо просто — це була дівчинка і звали її Наталя. До її відома негайно ж було доведено про несподіваний випадок із Павликом. Кузька й Бицик не дали їй навіть опам'ятатись.

— Павлика стукнуло, Наталю.

— Голова йому замакітрилась.

— Ми йшли сома ловити.

— Еге ж, сома ловити. Коли це як ударить сонце!

— Просто в лоб!

— Еге ж, у лоб…

Подія, що й казати, незвичайна. Але Наталю вона ніби й зовсім не схвилювала. Дівчинка тільки насупила брівки й твердо заявила:

— Це нічого. Я його вилікую. Треба компрес на голову. До п'ят землі прикласти. Можна й сирої картоплі.

Це було сказано зовсім спокійно, як і належить лікарці. Проте Наталя, безумовно, схвилювалась. Мати справу з живою людиною — зовсім не те, що лікувати ляльок. Між іншим, їх у Наталі аж п'ять. Вони живуть у садку, в дуплі старої груші. Там улаштовано їм спокійну затишну кімнатку. Але попереджаю, це — таємниця. Страшний секрет. Про ляльок ніхто, ніхто, крім Наталі, не повинен знати. Їй одинадцять років, вона — піонерка, і раптом — ляльки!

Я дуже жалкую, що розповів про це. В останню хвилину я навіть побіг у друкарню, щоб викреслити це місце. Але було пізно. Книжку вже надрукували.

Наталя знайшла Павлика біля Дніпра. Стара верба схилилася над водою. Павлик сидів на ній верхи і робив ногами загадкові вправи. Ніби крутив невидимі педалі.

— Здоров, Павлику.

Трохи засоромлений, хлопчина зліз з дерева.

— Драстуй. Колеса лопатеві, як у пароплава…

— Колеса, кажеш? Це — нічого. Я зараз…?Наталя вмочила у воду хусточку і вправно притулила її Павликові до лоба. Той здивовано відсахнувся.

— Що ти робиш?

— Нічого, нічого, Павлику. Я тебе вилікую.

— Вилікуєш? Від чого? Я не хворий.

— Тебе сонце вдарило. Сонячний удар. Компрес треба холодний. Землі до п'ят. Можна й сирої картоплі.

Тут Наталя з ляком побачила, що хвороба перейшла в іншу стадію. Павлик зненацька безглуздо зареготав. — Лікуй кого іншого, — ледве вимовив він, намагаючись перебороти напад задушливого сміху.

Наталя безпорадно озирнулась. Її медичні знання були вичерпані. І тоді Павлик узяв її за руку. Він уже не сміявся. Напад раптово минув.

— Слухай, Наталю. Сонце мене не вдарило. І взагалі ніхто не бив. Це в мене — ідея. Розумієш — ідея!

І на доказ цього він покрутив біля лоба пальцем.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

про те, як дід Галактіон одержав ласта, про Кузьку-слідопита і про те, як він викрив Павликову таємницю

Дід сів на траву і заплющив очі. Навколо був безмежний світ. Кожна билинка тяглася вгору. Мліли на сонці метелики. Величний хор бринів навколо діда. То гули бджоли. Мільйони бджіл, як одна стоголоса кобза. Півтораста вуликів — синіх і зелених, червоних і жовтих, розсипались на узгір'ї.

Дід сидів із заплющеними очима. Недалеко, внизу текла річка. Дід слухав. Пройшов пароплав, і хвилі шуміли, набігаючи на берег. Сонце припікає. Час іти додому обідати.

Ви вже впізнали діда, його кожний упізнає. Це ні якийсь там дід. Це — Галактіон. Не впізнали? Тим гірше для вас. Одразу видно, що ніколи не були в Млинках Там дідові Галактіонові кожна курка дорогу дає, кожний соняшник бриля скидає.

Цей дід — найкращий пасічник у всьому районі. Кожний вулик він знає, як свій кисет для тютюну. За свій вік дід перебрав сотні роїв, викачав стільки меду, що в ньому можна було б усім нам утопитись. Дідові кишені зав жди відстовбурчуються. В кожній він носить по кілька дротяних кліточок для бджолиних маток. Він буде розповідати вам про бджіл тисячу і один день, і ви слухатимете це, як чарівну казку. Він розповість вам, як "кричить" у вулику матка, як вилітає рій і сідає десь на гілці чорною кудлатою шапкою. Ви почуєте про трутнів-нероб і про хуліганство бджіл-злодійок.

Кожного вечора дід Галактіон з'являється до голови колгоспу й рапортує:

— За минулий день ніяких подій не було. На ввіреній мені пасіці все благополушно. Вилетіли два рої, котрій узяті без перешкод. Крім того, потрібна синя й зелена фарби для нових вуликів.

Між собою млинківська дітвора кличе діда Галактіона "Солодким дідом". Чому його так прозвали, догадатись дуже важко.

Тільки-но дід підніс до рота першу ложку, щоб нашвидку пообідати і знову на пасіку, як з вулиці гукнув поштар:

— Діду Галактіоне! Вам лист!

(Продовження на наступній сторінці)