Тепер посміхнувся Катакура. В усмішці була і надія на те, що справдяться ці слова, було і недовір'я.
Раптом він сіпнув Володю за рукав. На обличчі в хлопця була тривога.
— Їх не спіймають! — зашепотів він. — Торадзо сказав, що "Нікка-мару" ще може втекти в японські води. Там уже радянський військовий моряк не займе.
Володя глянув уперед. Вдалині чорніли японські шхуни й катери. Крабоконсервний плавучий завод викидав з труб густі клуби чорного важкого диму.
"Втече, — тоскно подумав Володя, — справді втече. Всього два-три кілометри до тих шхун. Там уже японська прибережна смуга…"
Глянув на радянський пароплав. Він був ще дуже далеко. І сама думка про те, що "Нікка-мару" може втекти, здалася юнакові неможливою, безглуздою. Треба негайно щось придумати, треба негайно спинити шхуну!
Володя кинувся вниз, у машинний відділ, де працювали мотори. Треба, щоб мотор спинився, хай хоч на дві-три хвилини… Цього буде досить…
Працювали два мотори — основний і додатковий. Володя побачив двох мотористів і біля них третього — товстошийого, низенького. Це був Торадзо. Він повернувся і углядів Володю.
— Ти чого тут? — загорлав він. — Геть звідси!
Було все зрозуміло. Капітан найдужче боявся за мотори і не зовсім довіряв мотористам. Тим-то тут невідступно був Торадзо. Він наглядав і за моторами, і за мотористами.
Було б безглуздям діяти за таких обставин силою. Володя знову кинувся на палубу. Коли він безсилий затримати шхуну, він…
Юнак ступив до поруччя. Кинутись у море — секунда. Його помітять на хвилях матроси з радянського пароплава.
Хтось міцно схопив Володю за плечі.
— Куди ти?
Володя сіпнувся, але його тримали чиїсь руки.
— Катакуро! — гукнув у розпачі юнак. — Катакуро. пусти!
— Не пушу! Ти хочеш стрибнути за борт! — задихаючись хрипів японець, напружуючи всі свої сили, щоб затримати Володю.
Несподівано "Нікка-мару" стишила хід і крабоконсервний завод опинився раптом зовсім близько, майже поруч. Дим з його труб низько слався над палубою "Нікка-мару".
— Прокляття! — вихопилось у Володі крізь міцно стиснуті зуби. — Втекли!
Наче сновида, спустився він у свою комірчину. Нерви не витримали. Юнак з головою накрився рядниною і беззвучно заридав. Було нестерпно боляче: визволення не прийшло! Здавалося, що цього разу все йшлося до того, що Володя опиниться, нарешті, на палубі радянського пароплава. І знову гірке розчарування, знову невдача!
Знову потяглися один за одним сірі, одноманітні дні на шхуні. Пізно ввечері, коли закінчувалась робота, рибалки нашвидку ковтали рис і похмуро, без розмов розходилися по своїх комірчинах.
У кожного була в такий час тільки одним одна мрія — впасти і заснути. І вкупі з усіма рибалками йшов у свою комірчину й Володя. Від важкої роботи нили кістки, голова була, як чавунна куля, повіки стулялись, тремтіли руки й ноги.
З того дня, коли за "Нікка-мару" гнався радянський сторожовий корабель, Володя помітив, що Торадзо почав пильно придивлятись до нього. Дуже можливо, що помічник капітана не забув тієї хвилини, коли Володя вскочив у машинний відділ з наміром… так, цей намір міг прочитати у Володиних очах пронозливий, хитрий і розумний Торадзо.
У всякому разі було ясно, що японець щось запідозрив. Володя це відчував і намагався наполегливою працею розвіяти це підозріння. Треба було лишатися на шхуні. Коли одного разу не пощастило, вдруге пощастить неодмінно. На морі було більше шансів зустрінутися з радянськими моряками, ніж блукаючи в дикій тайзі.
Що день, то Катакурі гіршало. Кашель роздирав його легені. Хлопця трусила пропасниця, туберкульоз швидко підтинав останні його сили. Але Катакура ще тримався. "Нікка-мару" йшла ставити сіті на кету. День був холодний, хмари низько неслися над морем, з півночі дув сирий вітер. Катакура змерз, йому стало зовсім погано. Володя бачив, як тремтів хлопець, і радив йому піти заснути. Але той боявся Торадзо.
З уловом не пощастило, сіть була майже порожня. Торадзо лютував, як ніколи.
Наступного дня визирнуло сонце, припекло, стих вітер. Катакура присів на жмут канатів погрітися. Він мружив від сонячного проміння очі і тихо посміхався.
На палубі шхуни було п'ятеро: стерновий, Катакура й Володя, а в рубці капітан з Торадзо. Робітники спали по своїх комірчинах, стомлені нічною роботою.
Катакура не міг спати, його душив кашель, він вийшов на палубу. Пішов з ним і Володя, наче почуваючи, що з хлопцем має трапитися лихо.
З рубки вийшов Торадзо. Перевалюючись з боку на бік, він підійшов до Катакури й гукнув:
— Геть спати!
— Я хочу погрітися на сонці, — відмовив хлопець.
Обличчя Торадзо налилося кров'ю.
— Геть спати! — заревів він. — Зараз гуляєш, а на роботі кунятимеш!
— Не піду звідси! — уперто повторив Катакура.
Майнув дужий кулак Торадзо, і Катакура мовчки звалився на палубу.
Володя зігнувся, щоб кинутись на мучителя… Хотів щось крикнути, але з горла вихопився тільки хрип. Але в ту ж секунду в руці Торадзо блиснув ніж.
— Ти теж не хочеш спати? — спитав він, граючи гострим лезом.
Володя бачив, як блиснули зловісні іскри в зіницях у японця. Торадзо не замислюючись всадив би його юнакові в груди.
Катакура заворушився і прошепотів:
— Во-ди!
Володя мовчки повернувся і хистким трапом зійшов униз. Юнака душила ненависть і лють, він міцно кусав нижню губу, але й цього разу мусив відступити. Знайшов кухоль, набрав води й поніс Катакурі.
Вийшов на палубу і здивовано озирнувся. Стерновий на носі шхуни крутив штурвальне колесо, Торадзо з капітаном гомоніли в рубці. Але Катакури не було. Всього' п'ять хвилин тому він лежав ось тут.
— Катакуро! — стиха покликав Володя.
Йому ніхто не відповів. "Нікка-мару" швидко різала хвилі, навколо було море. Далеко, наче в тумані, ледве мрів берег. Сонячні бліки вигравали на водному безмежному просторі. Низько над морем пролетів до берега великий птах.
— Катакуро! — вже голосніше покликав Володя, почуваючи, як стиснулось у нього серце від передчуття чогось страшного, що скоїлось ось тут, на палубі.
— Катакуро!
Розливаючи воду з кухля, юнак побіг до рубки.
— Де Катакура? — задихаючись гукнув він до Торадзо.
Японець повільно повернувся всім тулубом до Володі.
— По-перше, — як ти звертаєшся до мене, та ще в присутності капітана шхуни? — прогув він. — Не забувай, що я — помічник капітана. По-друге, — я не нянька для твого Катакури. А по-третє, — геть звідси до злого духа!
Володя знову кинувся вниз. Може, Катакура вже досі в кубрику?
Юнак обійшов усі комірчини, де спали рибалки. Катакури ніде не було. А наступного дня стерновий, боязко озираючись, пошепки розповів йому, що трапилося на палубі.
Коли Володя зійшов униз по воду, Катакура раптом сперся на лікоть і погрозив Торадзо:
— Почекай, катюго, почекай! Тебе не помилують радянські моряки!
Це були його останні слова. Катакура упав навзнак, голова його глухо стукнулась об палубу, з куточка рота поповз струмочок крові. Торадзо вхопив хлопця під руки й викинув його, ще живого, за борт. Капітан, який був свідком цієї сцени, схвально кивнув головою. Тоді Торадзо підійшов до стернового й сказав:
— Коли кому скажеш хоч слово, підеш за ним! І він показав рукою на море.
КАТЕР З ЗЕЛЕНИМ ВИМПЕЛОМ
Дві доби Володя жив сам. А потім до нього в комірку, замість Катакури, вселили нового рибалку, корейця, колишнього вантажника-кулі, який мав у свої сорок років вигляд справжнього діда. У нього були страшні виразки на нозі, які не давали спати. Старик бувало цілісіньку ніч просиджував, зігнувшись, обхопивши обома руками коліна, похитуючись і стиха стогнучи:
Минуло кілька днів після події з Катакурою. Рибалкам, звичайно, сказали, що хлопець, який був хворий, напевне впав у море і цього ніхто не помітив. Хоч не всі цьому повірили, але не допитувалися правди. Прибиті злиднями, важкою безпросвітною роботою, тероризовані знущанням та кулаками Торадзо, вони мовчали, хоч мовчання це було зловісне, схоже на гарячий присок, який жевріє під сірим попелом.
Усі дні був дуже поганий улов. Сіті витягали майже порожні. Одноманітно дзвеніли скляні поплавці. Володя повільно перебирав метр за метром мокре плетиво морського невода і напружено вдивлявся в хвилі. Здавалося, що сіть занадто важка, що заплуталось у ній щось чорне й велике… ось-ось вигулькне з безодні голова, руки…
— Катакура, — враз голосно каже Володя. — Це — Катакура!
Але сіть порожня. Ледве ворушаться обважнілі руки, й голова важка, як чорний якір.
Вранці знявся над морем густий туман. Він коливався і з усіх боків обступав шхуну. В цьому тумані "Нікка-мару", рискуючи зіткнутися із зустрічним судном, кілька годин ішла наосліп. Насправді це тільки так здавалося. Капітан добре знав, куди він веде шхуну.
(Продовження на наступній сторінці)