– Феофане Антоновичу, Паганіні був не композитор, а скрипаль…
– Ще один Соломон знайшовся. Ви що, з ним до школи ходили?.. Юро, наливайте… А ви, – повернувся до Хабаренка, – поколупайтеся добре. Я впевнений, що там щось нечисто. І спробуйте дізнатися, хто його на той телевізор тягне? І напишіть куди слід. Тільки не шкодуйте паперу. Можете підписати вигаданим прізвищем. Чи поставте якогось сусіда. Там розбиратися не будуть… А то воно скоро й до заслуженого діяча долізе…
Хабаренко в "Струнах серця" в основному виконував роль шефових зубів.
"Талант, – твердив він, – поняття відносне. Як сірий колір. На білому фоні – він темний, на чорному – світлий. А совість – пережиток. На совість посилаються тільки слабаки. Які не мають сили волі боротися за місце в житті".
І він боровся. Місце в "Струнах серця" виборов ковбасою. Яку привозив з одного обласного центру. Місце біля шефа – лящами і пляшками, які чіпляв йому на вудку. Місце в колективі – махінаціями, протекціями, діставаннями, торгуваннями і влаштовуваннями… Було ще одне місце, яке чекало Хабаренка. Але він туди не прагнув. Тому виїдав усіх, хто хоч трішки знав його біографію.
– Не хвилюйтеся, – заспокоїв свого редактора Хабаренко, – коли я вже візьмуся, то далеко він не пролізе… Все-таки "Струни серця". Журнал, який має пряме відношення до композиторів…
* * *
Машина голови колгоспу гуцикає по бруківці.
– Хотів би я, Федоровичу, організувати у селі музичну студію. Навчити дітей хоча б азів музики, – каже Курочка.
– Мені б, Михайловичу, ваші клопоти… Скажіть, а у вас там, у Спілці композиторів, є плани? Доводять вам, що за рік маєте написати стільки-то пісень, стільки-то опер?
– Що ви? Кожен композитор сам планує. Те, що на душу лягає.
– Вам легше. А тут – з наради на нараду. Той планує. Цей переплановує. Про ініціативу говоримо, а за вказівками працюємо. Вчора чотириста чоловік цілий день сиділи в райцентрі і радилися, як краще зібрати сіно. Тоді став голова однієї сільради і каже:
– Вношу конкретну пропозицію. Усім, хто сидить в оцьому залі, взяти до рук коси…
Зал підтримав його бурхливими оплесками. А головуючий сказав:
– Не фокусничайте і не займайтеся демагогією…
То хто ж фокусничає? Скільки можна говорильнею займатися?
Три дядьки в колгоспі "Перемога" сіно скирдують, а тридцятеро "семінаристів" з усього району стоять.
Вивчають досвід.
– То кому ж, Федоровичу, як не вам, головам, ці питання ставити?
– Думаєте, не ставимо.
– І що ж?
– Інерція. Та й забагато розвелося отих, що папери всякі складають. Щоб оправдати своє сидіння у якійсь установі, хтось сидить і мудрує: чим би то про себе заявити? Щоб вище не сказали, що нічого не робить. А паперовий циркуляр, як грудка снігу в горах. Викликає лавину. І того, що в самому підніжжі, засипає. Де вже там до ініціативи, коли на циркуляри не встигаєш відреагувати… Хто більше за мене і моїх людей знає, що нам сіяти, скільки нам сіяти, коли сіяти? Що мені тримати і чим годувати?
Раптом він пригальмував.
– Ану, давайте на хвильку вийдемо.
На подвір’ї крайньої хати диміло невеличке вогнище. Коло нього пританцьовував чоловік.
І співав.
Недалечко від нього стояв голова сільради. А біля хати на чім світ лаялася жінка:
– Щоб ти згорів, проклятий. Щоб ти вже дусту напився! Щоб тобі руки повивертало!..
Ми підійшли.
– Що сталося? – спитав голова колгоспу.
– Те ж саме, – пояснив голова сільради. – Знову демонстративно палить труси… – І пояснив Курочці: тільки нап’ється – посеред подвір’я спалює. І співає:
"Тебя я больше не увіжу, прощай, родная, навсегда…"
Федорович зауважив:
– Бачите, Михайловичу, які таланти у нас є? Жінка його – передова доярка. Прекрасні діти. Вчаться гарно. А він… – І до нього: – Чого не на роботі?
Одповіда:
– У мене одгул.
– Який одгул? Хто вам його давав?
– Кобила. Вона сьогодні лоша привела.
– Я вас заберу від коней.
– Голова, не нада. Це впоследнє. У мене вже більше трусів нема.
Машина гуцикала далі.
– Іларіоновичу, – кинув голова колгоспу голові сільради. – Ось Михайлович хоче в нашому колгоспі організувати музичну студію.
– А що. Непогано. Тільки де дітей взяти? Якби ось з пенсіонерів… Гаврюша на гармошці грає…
– Жарти жартами, – посерйознішав Федорович. – А думка хороша. Нехай хоч двоє дітей вчаться. Хоч одному з них прищепиться любов до музики. І то добре… Прикиньте, Михайловичу, які інструменти треба та все інше.
– Завтра ж дам список. Щоб ви не передумали.
Біля свого двору Курочка зійшов. Подякував голові, що підвіз його. І тут же наткнувся на Гаврюшу:
– Чуй, Михайловичу, Клавка Мотрончина того. З чорнявеньким у зоопарку… Жінки вільховецькі бачили, коли на екскурсію їздили. Хотіли упіймати її. Дак втекла…
– То скажіть Мотроні. Чого ви мені кажете?
– Да так.
– Заходьте на подвір’я. Чого стоїте у хвіртці?
Гаврюша підійшов до колодязя:
– Колодязь уже викопав? Вода є?
– Дуже мало.
– Скрізь у колодязях вода впала. І в Килі, і в діда Затірки, і у Володьки. Щось у світі, Михайловичу, робиться не те. Все, кажуть, той космос наробив. Чув? Америку зовсім заливає.
– То, може, наша вода втекла до Америки?
– Що там, своєї нема? Вони там, брат, живуть… Там води хвата. Он пепсі-колу нам продали. Вадька привозив. Куди твоє діло… Дід Затірка тебе шукав.
– Що він хотів?
– Хто його знає. Мо’, орла хотів тобі подарувати.
– Якого орла?
– Ну, він же ріже. З дерева. Всяку звірину. І роздає. Чудак. Продав би. Володьчиного Васька вчить різати. Дак Володька вже два орли продав дачникам. По червінцю. Дід як дізнався, перестав з Володькою говорити. Каже: "Я з твого сина хотів виховати художника, а ти робиш з нього спекулянта".
– А в діда є свої діти?
– Нема. Був син. На інженера вчився. І загинув. У горах. Ото що лазять з вірьовками… Теж чудний. Таку роботу мав… Нада йому були ті гори… Правильно я кажу? Ге?
– Неправильно. Значить, людина без цього жити не могла.
– Як це не могла? Що, йому гроші за це платили? Дак-от бач. Поліз – і нема.
– Кумейків Петро ось не ліз. І нема.
– Дак Петро на мотоциклі розбився. Гнав дуже.
– Чи ось сусідка ваша. Ганна. І на гору не дряпалася, і на мотоциклі не гнала. А також нема. Кожному своє…
– Здрастуйте, Михайлович! – гукнув з-за воріт дід Саня.
Дід Саня з двома глибокими шрамами на лиці. Хтозна від чого. І з довгим від природи носом. Завжди з’являється несподівано. Коли точиться якась дискусія. І переносить ту дискусію у зовсім інше річище. Тоді, коли течія дискусії набирає майже катастрофічного розгону, він так само несподівано зникає.
– Здрастуйте, діду!
– Сам приїхав чи з жінкою?
– А де ж у нього та жінка? – втрутився Гаврюша.
– Я тебе не питаю. Може, чоловік женився.
– Нема на кому, діду. Ніхто мене не хоче.
– Таке скажеш. Будь-яка дівка з села за тебе піде.
– Йому просту ніззя, – сказав Гаврюша. – Йому треба артистку. А це, я тобі скажу, не солодко. Візьми, к приміру, балерину. І весь час переживай, що вона впаде…
– Хто тобі вікна ставив, Михайловичу? – раптом перевів розмову дід Саня.
– Сам.
– Та йди к фенькіной матері! Сам. Може, й двері сам?
– І двері сам.
– Хіба ти вмієш?
– Ти що, – втрутився Гаврюша. – Чоловік у школах вчився. Образований. У нього даже витерпас є.
– Ти хочеш сказати, що ти також образований? Бо в тебе ватерпас?
– О, у мене витерпас вже давно. У мене, брат, витерпас що куди твоє діло. В селі такого нема. Я ще коли був бригадиром дорожньої бригади…
– Вкрав?
– Що ти дзявкаєш оце! Вкрав! Достали мені. Хлопці.
– Значить, вони вкрали.
– Не сваріться, – вмішався Курочка.
– Дак він завжди підколює, – поскаржився Гаврюша. – Хуліган старий.
– Ти звідки родом? З Хуторів? – спитав дід Саня Гаврюшу.
– Дак що? – здивувався Гаврюша.
– Так у вашому селі і цвинтаря до революції не було. Бо всі по тюрмах вмирали.
– Ти-ти… Знаєш, хто ти?..
– Заспокойтеся, Сильвестровичу. Дід жартує.
– Жартує. Я тоже не лопух. У мене тоже нерви. Я світу скіки з’їздив. Даже в Харкові був. Я теж чоловік…
– Чоловік, – передражнив дід Саня. – Курка також птиця. Та не літає.
З-за тину показалася голова Василини:
– Гаврюшо! Іди додому.
– Йди! – кивнув дід Саня на тин. – Он гукає.
(Продовження на наступній сторінці)