– Яка голова, такі й думки, – позіхнув Курочка. – Ти що, до мене у другу зміну прийшла? Чи в третю? – Аж сам здивувався своїй рішучості і твердості.
Тепер уже витріщилася Люня. Вона ще не бачила Курочки у такому неприступному вигляді. Тому пустила в дію резерви. Відвернулася до вікна. Зашморгала носом.
– Вже тобі наговорили чогось. Набрехали. А ти й повірив… Теж мені мужчина…
"Мужчина", сидячи на краєчку софи, кілька разів клюнув носом. А тоді знову вмостився під ковдру. І промимрив:
– Хочеш, лягай виспися, тоді поговоримо…
Люні подали рятівну драбину. І вона, не гаючись, полізла по ній.
Коли виспалися, Курочка, як приборканий лев, був м’який і добрий.
Тільки між іншим спитав:
– Звідки взявся той кучерявий?
– З островів Зеленого Мису.
– Тут звідки взявся? Де ти його викопала?
– У зоопарку. Він попросив, щоб я йому розказала, як який звір називається. Тоді сіли на лавочку. Перепочити. А тут – баби…
– Чого ж ти втікала?
– Спробуй доведи їм, що це випадкова зустріч. Ну, так сказати, у формі шефства.
– Все село гуде.
При одному слові "село" Люню затрусило:
– Знаю. Мама писала. Хай буде. Хай воно западеться, те село…
– І що ти мамі відписала?
– Відписала, що вони обізналися. Це не я була. Бо я в цей день з тобою їздила по гриби.
– Ти що?!
– Нічого. Ми ж домовлялися…
Курочка не знав, яке відчуття в кролика, коли той вже наполовину проліз у пащу удава. Але йому пригадалася колгоспна контора, та хвилина, коли він іде до машини і його зупиняє голос: "Ви не у Вільхівку випадково?" І його відповідь: "Не випадково".
Невже й там вона була не випадково?
Курочка тепер був переконаний остаточно, що щастя на дорозі не валяється. Навіть особисте.
– Вся Вільхівка буде гудіти, що я з тобою… – промимрив Курочка.
– А я не боюся! Хай гуде. Я люблю тебе. І нікому не віддам! – сказала рішуче Люня. І вихлюпнула із своїх резервів нову хвилю ласки і ніжності.
Курочка дуже любив, коли йому хтось говорив: "Я тебе нікому не віддам!" І зараз у комплексі з отією хвилею воно, звісно, зачепило його душу. Проте почував себе, ніби у літню спеку хтось шубовснув на нього відро помиїв: приємне відчуття прохолоди й неприємне відчуття бруду.
Друге відчуття взяло верх над першим. Рука відсторонила Люню.
– Не треба! Ти мені вже отак! – черкнув ребром долоні по своєму адамовому яблуку.
Що ж, читачу, тут, як бачимо, нічого дивного. Кожна людина шукає того, чого їй бракує, а знаходить те, чого має по горло. Курочка не виняток. Тепер він розумів, що не треба легковажити істиною: ступаючи на невідому дорогу, добре продумай свій перший крок. Інші кроки будуть зроблені по інерції. Але було пізно. Вже діяла інерція. У супрязі з Люнею.
– Ах так! – сказала сердито Люня. – Уже в кущі?
– Те, що кущами починається, кущами й закінчується, – відповів Геннадій.
– Ти помиляєшся! – посміхнулася єхидно Люня, прищуривши хтиві очі.
Хто в житті не помиляється, читачу. Мудреці помиляються. Державні мужі помиляються. Навіть сам Господь-Бог помилився, сотворивши жінку. Кажуть, нібито старий потім каявся, ревними сльозами плакав: "Що я наробив!" Хотів її знову перетворити в Адамове ребро. Але вона вилізла боком.
Що ж до нашого героя, то йому самою природою суджено помилятися. Він людина творча. А якби творчі люди не помилялися, то де бралися б хороші твори?
Люня як несподівано з’явилася, так несподівано й пішла, в душі Курочки полишивши відчуття передгроззя. Рішучі вчинки в одних завжди породжують почуття тривоги в інших. Якби, припустимо, Анна Кареніна не кинулася під поїзд, що тривожило б читачів ось уже впродовж стількох років? Над чим вони проливали б сльози?
Курочка був далекий від тієї думки, що Люня може повторити вчинок Анни Кареніної. Проте не був певен, що вона не старатиметься затягнути під поїзд його. Під поїзд помсти…
* * *
Клуб села Вільхівки тримався на чесному слові, трьох стовпах, що підпирали стелю, і на завідуючому клубом. Якби завідуючому не треба було отримувати зарплату, клуб уже давно розсипався б. Афіша на обчухраній до драниць стіні сповіщала:
"Сьогодні у клубі відбудеться зустріч
з композитором Г. М. Курочкою.
Запрошуються всі бажаючі!"
Нові односельці вже не раз просили Курочку:
– По телевізору виступаєте, може, виступили б і перед нами.
І ось він на сцені Вільхівського клубу.
Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.
У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі – Гаврюша з гармошкою.
Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.
Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали "знаємо", інші – "розкажіть". Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:
– Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?
– Яку тобі нада? – конкретно спитав Гаврюша.
– А яку ви знаєте?
– Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…
– Ну, ось заграйте яку-небудь.
Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.
Він притупував ногою. У залі плескали.
– Ще? – питав Гаврюша. – Може, "яблучко"?
– Ні, ні! – зупинив його Курочка. – А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?
Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:
– Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.
Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.
– Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! – крикнув дід Саня.
Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.
Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів:
– Спасибі хоч їй, що народить!
Дід Саня не вгавав:
– Тут одним спасибі не одбудешся…
– В держави вистачить і ясел, і садків, – сказав під оплески Курочка. І спитав: – Може, в кого є якісь запитання?
Першим підняв руку той же дід Саня:
– Михайловичу, а ти міг би бути міністром?
На це запитання замість Курочки відповів Гаврюша:
– Конєшно, міг би. Я й сам міг би бути міністром. Сидиш собі і бамажки підписуєш… От токарем… Там, брат, треба кебети. Ще не туди руку встромиш…
Дід Саня знову підняв руку.
– Сиди! – смикнула його баба Груня. – Допався як дурень до барабана. Може, і я хочу щось запитати. Скажіть, Михайловичу, що там у світі зараз коїться?
Курочка знову не встиг відповісти. Знову вліз Гаврюша:
– Що у світі? У світі, брат, тяжко. Фашист оп’ять задирається. Газети треба читати. І телевізор слухать…
– Чи ж йому, паскуді, однієї війни мало? – сердилася баба Груня.
– І японець вооружається, – продовжував Гаврюша. – А Америка, так та, брат, уся в ракетах…
– А я тебе питаю? – перепинила його баба. – Що ти розбалакався, як дяк на хрестинах.
Курочка побачив, що виникає конфронтація. Сказав, що Сильвестрович має рацію. У світі становище зараз дуже напружене.
– Телевізор треба дивитися. І газети читать, – кинув підбадьорений Гаврюша.
– Я тебе як зараз вчитаю… Балалайка ти невгомонна! – кинула сердито баба Груня.
З місця підвівся дід Затірка:
– Михайловичу, ти мені скажи ось що: чому в селі зараз пісні не чути?
– Думаю, діду, що це вам більше знати. Співали, в основному, вечорами. І, в основному, молодь. Подивіться на наш зал. Дуже багато молоді? А старому навіть якби хотілося заспівати, то його увечері вже на сон хилить. Та ще отой проклятий диверсант! – показав на телевізор. – Отак всього потроху. Тепер, діду, світ, в основному, слухає, а не співає.
Дід не погоджувався.
– А я думаю, Михайловичу, справа трохи в іншому. Я думаю, село зараз зажиріло. Заторгувалося. Колись у вихідні дні збиралися то біля однієї хати, то біля іншої. Поспівали, пожартували. А тепер, кожне сидить навпроти свого дому на лавочці і торгує. Хто молоком, хто яєчками, хто сиром, хто картоплею, а хто вже й кропиву продає.
– Дивак! – почав Гаврюша, звертаючись до Курочки. – Я ж, казав, Михайловичу, дивак.
– Спасибі тільки Гаврюші, – продовжував дід. – Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…
Гаврюша не витерпів:
– А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!
– Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, – сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.
(Продовження на наступній сторінці)