Дачі за Вільхівкою росли, як гриби після дощу. Поки що це була тільки назва "дачі". Бо стояли тут переважно старі трамвайні вагони, кіоски, дерев’яні туалети, буди із спецмашин, телефонні і міліцейські будки. П’ять соток землі, що були у розпорядженні кожного дачника, тягнули до себе усе, що десь не так стояло, чи не так лежало. Ті, що мали доступ до державних будівельних матеріалів, уже встигли спорудити двоповерхові котеджі. Якби якийсь філософ постарався вивчити соціальні наслідки від отих дачних наділів, то, безперечно, відзначив би, що приватна власність одразу ж поділила дачне суспільство на багатих і бідних. Як на долоні вимальовувалися ті, що можуть вкрасти багато. Ті, що можуть вкрасти бідно. І ті, що ніяк не можуть вкрасти. Або не вміють цього робити.
Коли б якийсь принциповий працівник міліції чи прокуратури, проходячи повз дачі, згадав про свій службовий обов’язок чи захотів зробити службову кар’єру, йому не треба було б недосипати ночей, розгадувати злочинні ребуси, розкопувати тайни підступних хитрунів. Тут усе на поверхні. Приїжджай, бери разом з трамваєм, кіоском, котеджем чи тією ж таки міліцейською будкою. Але у нашій міліції і прокуратурі кар’єристів нема. І дачний кооператив "Левада" спокійно розростається.
Дід Затірка мружився з-під козирка картуза на оте розмаїття споруд:
– Дивися, Михайловичу, розповзлося по землі, як лишай.
Курочка, що кректав з лопатою в руці, випростався, витер спітнілого лоба.
– Невдале порівняння, діду. Лишай – хвороба, біда. А це для людей – радість. Ще одна життєдайна сила. Та й земля оновлюється. Що там було колись? Болото. Мочарі.
– Оновлюється, кажеш? Може, й оновлюється. Он криниці в селі пересихають. Це вже нове для Вільхівки. Та й люди оновлюються. Ганна вже не їде з молоком до Києва на базар. Сидить і торгує біля воріт. І дере так, як на базарі. Бо для неї той, хто купує, не людина, а дачник. Гаврюша он столяром став. Обслуговує дачників. Аркадій зі своїм Вітьком гасають по дачниках, як піп з кропилом по парафії. Колодязі копають. Люди дачникам падалиці продають. Хтось думає про те, що пропадає колгоспне сіно?
– Так-то так, діду. Але ж ці люди все одно в колгоспі не працюють. Одні – пенсіонери, інші – в Києві на роботах.
– А земля в колгоспі чия? Хто її здавав? Його батько чи його дід? Кого на неї наймати? Японця, у якого бракує землі? Не правильно, Михайловичу, в нас тут закручено. Десь хтось спеціально шкодить. Якийсь диверсант…
– Ай, діду! У нас диверсантів стільки… В кожному науково-дослідному інституті. Якщо впровадити все, що вони видумують, – не треба атомної бомби, нашестя саранчі чи всесвітнього потопу…
– А ти мені скажи: куди керівництво дивиться?
– Вибачте, діду, по-моєму, ви вчора сварилися з бабою?
Дід витріщивися.
– Точно. Сварився. А ти звідкіля знаєш?
– Розвідка, діду. Розвідка.
– Бач, які люди. Вже й це донесли…
– То за що ви сварилися?
– Та-а. Воно тобі треба, чуже горе…
– А все-таки? Цікаво.
– Взяла косу. Пішла вкосити трави. Так покосила. І камінці, і кілочки всі в землі познаходила. З коси пилку зробила…
– За це й сварили? Хвалити треба. Що сама за косу взялася.
– Не бабське це діло. Має піч – хай глядить у неї. П’ятдесят років товкмачу, і все одно заносить…
– П’ятдесят років. Бачите. П’ятдесят років ви не можете перевиховати одну бабу. Свою. Не можете знайти з нею спільної мови в усьому. А в державі – скільки мільйонів. І багатьох-пребагатьох, очевидно, не на своє місце поставлено. Беруться вони не за своє діло. Хоча й з добрими намірами. Хіба керівництво може скрізь додивитися? Якщо кожна людина не буде дивитися сама собі в душу. І звіряти її з душею народу, з душею держави. Та й душу держави за п’ятдесят років не виховаєш…
– Ти, Михайловичу, хитро закрутив, але трохи не в той бік. Звичайно, держава велика, людей багато. За усіма не вгледиш. Треба, як ти кажеш, щоб кожен звіряв свою душу з душею народу. А ти мені скажи, що таке душа народу, душа держави? І чи та душа має якесь конкретне визначення, якусь сталу оболонку? Чи не часто ми ту оболонку міняємо? І дивишся: вчора була душа, а нині вже не душа. Колись я вчив дітей історії. Окремі історичні факти до війни трактувалися по-одному, а після війни – зовсім по-іншому. А правда – тільки одна…
– Історія також на місці не стоїть. Знаходяться нові документи…
– Або пропадають старі…
– Якщо старі заважають жити по-новому…
– Я мислю, Михайловичу, що душа народу, як ти кажеш, має бути однією, постійною впродовж усього його життя. Як серце, як голова. А в основі тієї душі – здоров’я, традиції культура. Народ без традицій, то дерево без коріння. Будь-який вітер його повалить. Ти зауважив, що коли починаються нові війни, завжди піднімають старих героїв? Кожен з нас, сидячи в окопах чи йдучи в атаку, мав перед очима свою хату, своє село. Оце була моя душа… І так в кожного… І зараз для моєї душі дорога пісня "З чего начинается родина", а не космополітичне блеяння "Мой адрес не дом и не улица"…
– То що ви хочете сказати?
– Хочу сказати, що за помилки політичні ми розплачуємося економічно. Бере, припустім, Костиків Вітька у руки чемодан і каже: "Мой адрес – Советский Союз"! Гасає із кінця у кінець. Ніде місця не нагріє. Бо для цього треба мати щось у душі. А в нього, крім свисту саксофона та гупання закордонного бубна, там нічого нема. Ямало-ненецькі національні традиції, куди він подався за легким хлібом, у нього не прижилися. Свої розгубив по далеких мандрах. І тепер скрізь твердить: "Я – русский". А яку користь має російський народ від цього пристосуванця? Він збагатить його традиції, його культуру, його душу? При першій нагоді він наплює у неї, як наплював у душу свого народу. Пристосуванець ніколи нікому добра не приносив. А скільки ми виховали таких пристосуванців?
Усіх рангів і всяких категорій? І вони на жодному ґрунті не приживуться. Крім ґрунту користолюбства і утробної вигоди…
– Як же тоді, по-вашому, термін "радянський народ"?
– Радянський народ має складатися з духовно здорових, духовно повноцінних усіх народів, а не духовно кастрованих. Інакше це буде не народ, а стадо пристосуванців…
За тином появився Гаврюша:
– Що робиш, Михайловичу?
– Вростаю в землю… Поки що корінцями яблунь…
– Дід Затірка допомагає?
– В основному консультую, – зауважив дід.
– Як діла, Михайловичу? – спитав знову Гаврюша.
– Де?
– На іскуственном фронті.
– Як і на всіх фронтах.
– Крадуть? Ге?..
* * *
На в’язові сидить повнощокий місяць. Цвіркун наполегливо свердлить кущ бузини. Курочка на лавочці під яблунею. І так йому хочеться, щоб поруч була Люня.
Тоді на сорок дев’ятому кілометрі думав: "Експромтом прийшло, експромтом піде".
Не пішло. Зосталося. І свердлить мізки, як отой цвіркун бузину. Особливо коли місяць над в’язом. Особливо як сусідка Віра гукає з вікна: "Василю, іди лягай!"
Люня в село їхати не хоче. Категорично. Каже: "Давай зустрічатися тут. У місті. Або в машині". Вона схильна до індустріалізованого кохання. А Курочку тягне до сільського.
Оце нині сидить і думає. Покину місто. Назавжди ошалашуся в селі. Візьму собі молоду жінку. Ді-і-тей натворю! І меншеньких, і більшеньких. На досягнутому не буду зупинятися. Доки зможу. А то ось на 460 дворів одне дитя народилося. У школі учнів нема. Старі відходять, а молоді… Де ті молоді? Через кілька років у колгоспі не буде кому працювати. Сьогодні на одного тракториста по два трактори…
Звичайно, при всьому своєму ентузіазмі проблему робочої сили на селі Курочка не вирішить. Але своїм прикладом може запалити маси…
Заспівала хвіртка. До лавочки човгала баба Груня:
– Бачу, Михайловичу, ви нудьгуєте. Думаю, піду і я понудьгую.
– Сідайте, бабо.
– Та ще хтось побачить, то хтозна-що й скаже…
– Що нам, бабо, той "хтось". Ви вільні, і я вільний.
– Е, Михайловичу, кажуть, ви вже невільний. Кажуть, Клавка немарне приїжджала у село.
– Яка Клавка?
– А ви й не знаєте.
– Їй-бо, не знаю жодної Клавки.
– Так і не знаєте? А кого везли в машині до Києва?
– То хіба ж це Клавка? Її ж звати Люня.
– Така Люня, як я Магдалина. Це вона так сама себе перехрестила. Страмиться імені Клавка… Це ще те сокровище… Звичайно, це ваше лічне діло. Але моє діло – сказати. Ой, погана вона дівка, Михайловичу. Не зв’язуйтеся краще з нею…
– Що ви, бабо! Хіба я зв’язуюся? Попросила людина підвезти. Не відмовлю ж. Он і Килю возив, і Степанівну, і діда Затірку…
– А діда Затірку ви також цілували біля Пилипович?
Курочка отетерів:
– Ви що, слідом за мною бігли?
– На вертольоті летіла… Їхав один чоловік вільхівський по віники. Бачив. Казав: "Клавка вже Михайловича опутала. Тільки ноги з машини було видно…"
(Продовження на наступній сторінці)