У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:
– Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?
– Мабуть, що "гражданін"!
– А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?
– А ви гражданін чи не гражданін?
– Конєшно, гражданін.
– А чому ж тоді державна ціна кроля – три карбованці, а ви з мене берете десять?
У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.
Курочка посміхнувся:
– Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.
– Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.
Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.
До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.
– Оті тополі, – сказав хтось, – дід Затірка садив.
– Не я, – поправив дід. – А учні.
Курочка поцікавився:
– Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?
– Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один – у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!
– Це ж ви про кого? – спитала Степанівна.
– Про кого? – втрутився Гаврюша. – Про Цапка. Не знаєш, про кого.
– Перекотиполе, діду, – мовив Курочка, – є у селі, є і в місті.
– В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.
– Он щур, щур! – закричали жінки.
Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.
– У вас, Михайловичу, є щури? – спитав Степанович.
– Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.
– Кота? У Гаврюші? – здивувався дід Саша. – Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.
– Хтось мені собаку біля сарая прив’язав, – сказав Курочка. – Рудий такий.
– Це, мать, Гондолишин зять, – сказав Гаврюша. – Бо собака на нього гавкає. А коли зятя вдома нема, рве його одяг. Сорочки, штани. Що йому попадеться. Сердитий такий, що куди твою. Хай ось Санька розкаже. Як його?
– Хто? – перепитав дід Саня. – Собака?
– Ні, зять.
– Та-а, – відмахнувся дід Саня. – Тобі це як маслом по душі.
Розповів Степанович:
– Зять Гондолишин – безпробудний п’яниця. Федя. Може, знаєте? Ледве плететься по вулиці. Несе в руці авоську. А за ним, знявши картуз, іде дід Саня. "Діду, чого ви зняли картуза?" – спитали його. "Бо за покійником іду". – "Так він ще живий". – "А який толк з того, що він живе?" Ну, той повернувся і діда авоською по шиї…
– Там того удару як укусу комара, – признався дід Саня. – Тільки моральний ущерб. Перед усім народом.
Поволі розходилися. Пішов додому і Курочка.
* * *
Їжак Хомко притаївся під кущем порічок. Дивився на сучку Найду і думав: "Де вона взялася на мою голову?"
Досі Хомко спокійно жив у цьому старому саду. Ходив у гості до сусідів, ловив мишей в запущеному сараї. Потім десь взялася ота біда. Хомко спав. Згорнувшись, як і завжди. Раптом почув, ніби його щось торкнулося, а після заскавучало. Коли розкрив очі, побачив, що це "щось" було отією рудою жовтоокою сучкою.
Звісно, вона встромила свого носа куди не слід. І накололася. З того часу сучка не давала Хомкові спокою. Як тільки його побачить, дзявулить, мов навіжена.
Хіба Хомко винен, що він такий колючий. На те він їжак.
Тепер Хомко не може вільно бігати по саду, по городу, по подвір’ї. А так гарно все починалося. На оте подвір’я прийшов новий хазяїн. Зустрілися він-на-віч:
– Хомко! – сказав, радіючи, хазяїн. – Від сьогодні моє господарство – твоє господарство.
Хомкові сподобалося ім’я, яким його назвали. І щирість хазяїна. І його щедрість. Хоч він, Хомко, із їжачого роду, але любить слухати людську мову.
Отак вечорами непомітно підкрадеться до місця, де сидять люди. Принишкне у траві. І слухає. По голосу розрізняв усіх сусідів. Знає, як кого звати. В його хазяїна голос винятковий. Особливо Хомкові подобається, коли той співає. Правда, коли хазяїн співає, то сусідка Василина каже:
– Знову реве як на пупа. Коли вже к бісу поїде!
Тільки хазяїн виїздить з подвір’я, Василина ускакує у сад. Похапцем рве траву, кропиву, лопухи. Усе, що потрапляє під руки. Якщо на її шляху зустрічається рубанець чи яка тріска, кидає до трави в запаску. Одного разу ледь Хомка не кинула. Але вкололася і вилаялася.
– Диви! Ще й воно тут розплодилося! Пропади воно пропадом!
Як вона тоді не вкинула його у свій поділ? Все-таки добре, що він колючий. Якби на його місці сиділо щось гладеньке, обов’язково підібрала б.
Вечорами, особливо по суботах, збираються сусіди біля Гаврюшиного тину. Хомко прилаштовується в траві, за тином.
Автобуси повертають додому тих, хто працює в Києві. Спішать у своїх машинах дачники.
– Гуркочуть і гуркочуть, – каже баба Груня.
Хомкові не так страшно, що вони гуркочуть, як те, що пускають дуже їдкий дим. Від цього диму сльози накочуються на очі і крутить в носі. Якось він не витерпів і чхнув.
– Будьте здорові! – сказала Василина, яка має найкращий у селі слух.
– Кому ви сказали? – перепитала Марчиха.
– А хто чхнув?
– Та ніби ніхто, – зауважила Степанівна.
– Невже мені причулося?
– Може, якась нечиста сила? – сказала баба Груня. – Он щось яєчка краде.
– То композиторів собака, – поспішила Василина. – Взяв животноє, а їсти не дає.
Знов той собака, констатував Хомко. І сусіди її не люблять.
– А причім тут композитор? – заступилася баба Груня. – Він її привів? Прибилося чиєсь із села. Пристало.
У нашому селі такі добрі люди, що й собаки від них тікають.
Ця сучка також добра штучка, думав Хомко. Хазяїн її також не любить. Особливо коли вона перед ним по землі повзає. Тоді він каже:
– Геть, шакаляча породо!
Зупинився автобус. З нього вийшла Петраченкова Надя.
– Здрастуйте вам! – привіталася.
Жінки посипали запитаннями:
– Що там у Києві?
– Коли ти вже чоловіка привезеш? – спитала Василина.
– Ви що, думаєте, що в Києві їх на Бессарабці продають? – пожартувала на ходу Надя. – Такі ж алкоголіки, як і тут.
– Сердита дівка стала, – зауважила Ганна.
– Ніхто ж заміж не бере! – сказала Василина.
– Кому брати? – вмішалася баба Груня. – Тікають дівки у місто. А й там або дурне, або нерозумне.
Це баба Груня, мабуть, має на увазі Костю, подумав Хомко. Йшов до армії хлопець як хлопець. А там у нього щось з головою сталося. Прийшов – слова не може вимовити нормально: "Папаша, што это за дьориво растьоть? Льопа, што лі?" Так і прилипло до нього оте "льопа".
Сидить Хомко. Дивиться на сучку Найду. Перебирає своє буденне їжаче життя. І раптом чує: біля брами зупиняється машина. Хомко зрадів. Подумав, що це хазяїн.
Але Найда підібрала хвоста і гайнула в город.
У хвіртці з’явилося двоє. Один середнього зросту, з гострим носом, нахабними очима і жорстокою пикою. Другий – низенький, в окулярах.
У того, що в окулярах, на шиї теліпався фотоапарат.
– Давай! Фотографуй! – командував гостроносий. – Оту бочку. Він купити її не міг, бо такі бочки не продаються. Оті колоди. Оті дошки. Обов’язково на фоні хати. Бо він може сказати, що це не його.
Хомко побачив, як у Гаврюшиному вікні поворухнулася фіранка.
У хвіртку зайшла баба Груня:
– Здрастуйте, молоді люди! Може, й мене сфотографуєте?
– А ви хто? – нахабно спитав гостроносий.
– Я? Баба. А ви хто?
– Ми? Ми з кіно. Їдемо. Бачимо – стара хата. Треба нам для кіно. А хто тут живе?
– Хто живе! Людина живе. Та хіба це життя? Купив хату, щоб відпочити. А тут щодня то кроками міряють, то кіно знімають. Ви з нашого кіно? Чи з закордонного? Бо наші знімають гарні хати. А вам чогось руїна ця до душі припала.
– Цікавість, бабо, перша сходинка до пекла, – сказав довгоносий.
– Ви мене пеклом не лякайте. Я уже лякана. Не такого чорта, як ти, бачила…
Невідомі пошепталися і подалися з подвір’я. Баба Груня спробувала, чи двері в хаті зачинені. Поправила замок на погребі. І сама собі проказала: "Диви, кіношники. У мене такі кіна не проходять". Хомко виліз із своєї схованки. Пошурхотів попід лопухами.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)