– Бабо, як ви думаєте: а завтра хтось не скаже, що ви мене опутали?
– Хіба Гаврюшина Василина. Бо вона он з-за фіранки заглядає.
Курочка повернув носа до вікна. Фіранка поворухнулася.
Здивувався, як це баба Груня дивиться в один бік, а бачить – в інший?
Баба пішла. Каже: "Радіо останні вісті перебалакає, то не засну".
А Курочка сидів. Пережовував сказане бабою. Гуділо все село. Бач, "Клавка". То це, ‘значить, про неї баби теревенили… "Не сокровище…"
Раптом схопився з лавочки. Пригадав загадковий сон. І дивний голос: "Під яблунею". А що, коли розкопати? Але глянув на Гаврюшине вікно. Фіранка там знову поворухнулася…
Курочка ніколи не міг подумати, що випадковий поцілунок може роздмухати в людині такий неспокій. Не знав, чи курця, який після довгої перерви знову запалив, тягне саме до тих цигарок, що йому нагадали смак куріння. Його ж тягнуло саме до Люні. Хай для усіх у селі вона буде Клавкою. Нехай для баби Груні вона буде поганою, легковажною. Часто старі звинувачують молодих у легковажності тільки тому, що самі вже не можуть бути такими. Курочку до Люні тягнуло.
– Ти мені потрібний, як бог! – сказала вона тоді в машині ангельським тоном.
Він пожартував:
– Для того, щоб відпускати гріхи, зароблені з дияволом?..
Розум підказує йому те саме, що й баба Груня. А все решта розуму не слухається. Згадає той ангельський шепіт, і готовий цю ж хвилину знову бути богом. А чому б і справді не бути богом, коли на тебе моляться? Правда, чи надовго в неї вистачить отієї богомільності? Чи не перекинеться вона в іншу віру?
Згадав бабу Груню. Якось прибігла: "Михайловичу, заховайте мене! Штунди за мною ганяються… Хочуть у свою секту загітувати…"
Вже, мабуть, спить баба Груня. Радіо останні вісті відговорило давно…
Бідні баби Груні. Живуть самотньо. Без дідів. Без дітей. Вітька, син, недалечко тут. У райцентрі. Але приїжджає тоді, як треба кабанчика заколоти. Картоплі накопати. Малини дітям нарвати… Вдень бабам Груням ще сяк-так. На вулиці. Між людьми. На городі. З коровою поговорить. Півня висварить. А ніч сірою пусткою загляне у вікна – тоскно на душі і самотньо. Наче в могилі… "Скільки того життя, – жартує баба Груня. – Як у зайця хвоста". А за тими жартами глибоко криється жаль і біль материнський…
"Скільки того життя". Скільки б його не було, але задумано воно так, щоб діти зростали при батьках, а батьки вмирали при дітях. Та світ, як каже дід Затірка, перевернувся догори ногами.
Хтось відчинив хвіртку. Підійшов до вікна. Постукав.
– Ей! Композітор! Одкрий!
Голос хриплий, п’яний і незнайомий.
– Хто там? – спитав Курочка.
– Це я. Федя. У тебе моєї Гальки нема?
– Якої ще в біса Гальки?
– Якої, якої. Не знаєш якої?
Курочка вийшов на подвір’я. Присвітив ліхтариком. Десь цього типа він уже бачив.
– Заходьте! Подивитеся.
– Ні, ти скажи. Може, є? Я по-доброму…
– Заходьте!
Федя несміливо ступав попереду. Курочка ліхтариком йому присвічував. В хаті увімкнув світло. Тепер згадав.
Вперше бачив цього типа, коли селом йшла похоронна процесія. Люди йшли за покійником. Хто плакав. Хто в смуткові опустив погляд до землі. А оцей Федя вихилитав із Килиного подвір’я, став перед процесією і почав диригувати.
– Сідайте! – вказав на стілець Курочка. – Хто ви такий? Хто ваша Галька? І чому вона має бути у мене?
– Я – Федя. Ти хіба мене не знаєш? Мене всі знають. Мене називають у селі "бюро добрих услуг". Я, кому нада, дров нарубаю, кому нада, ямку викопаю на кладбищі. Грошей не беру. Так, сто грам…
– А Галька хто?
– Моя… Жінка… Ти що, не знаєш? Сама сказала: "Захочу, тебе кину, а за композитора вийду… Він не жонатий…" Слиш, оддай мені її. Я тобі що нада зроблю. Нада – дерево зрубаю. Нада – гній розкину. Поставиш сто грам – і за те спасібо…
– Слухай, чоловіче, не знаю я твоєї Гальки. І знати не хочу. На біса вона мені потрібна?
– Як на біса? Ти що обижаєш мою жінку! Вона у мене красавиця. Вона у мене глава сімейства…
– А ти в неї хто?
– Я-а-а? Я у неї человек… Слухай, композітор, дай сто грам. Гаврюша казав, у тебе всегда є що випить…
Курочка спочатку думав дати. Щоб швидше пішов. Але дай йому сьогодні – прийде завтра. І буде ходити, поки "ямку тобі не викопає".
– Слухай, "человек"! Нема в мене горілки. І не водиться. Це Гаврюша тебе обдурює. Щоб з хати випхати… Іди он краще до Леонтія. Він учора гнав…
– Не піду! Він б’ється. А в мене вже й так тільки одне ребро зосталося…
Вранці Курочка прибив до хвіртки ще одного гачка, знизу. Щоб з вулиці не можна було дістати.
Гаврюшина Василина прокоментувала цю подію по-своєму:
– Крючків на хвіртку понабивав. Щоб сусіди не ходили…
* * *
Що таке туризм, ти, читачу, знаєш. Це коли людині набридло дивитися на свою хату і вона їде розглядати чужу. Для більшого контрасту вражень міські люди їдуть у села, а сільські – в міста.
Доярок згаданого нами колгоспу преміювали поїздкою у зоопарк.
Жінки захоплювалися шкурою ягуара, дивувалися з неповороткості бегемота, з величі слона, плювали на безсоромність шимпанзе.
Подивилися ще на верблюда. Котрась зітхнула: "Нещасна скотина".
З’їли морозива. І подалися до виходу.
Раптом одна з доярок гукнула:
– Мотько, дивись. Он твоя Клавка з якимсь іноземцем!..
Мотрона повернула голову. Під розкосиченою вербою, на лавочці, сиділа Люня. Закинувши ногу на ногу, диміла цигаркою. Поруч, обвивши рукою її плечі, лупав більмами очей смуглявий, як дозріваюча слива, і кучерявий, мов новонароджене ягнятко, парубійко.
Мотрона остовпіла. Їдучи до Києва, глибоко в душі сподівалася зустріти Клавку поруч з композитором Курочкою. Відлуння про подію на сорок дев’ятому кілометрі долетіло і до її материнського вуха. І крихіткою надій пробралося до материнського серця.
І тут цей кучерявий. Наче затемнення сонця.
– Клавко! – закричала Мотрона.
Люня стрепенулася. Побачила неподалік гурт сільських жінок. А між ними свою маму. Схопилася з лавочки і чкурнула в кущі. Розгублений парубійко здивовано лупав очима. То на кущ, де зникла Люня, то на гурт жінок.
– Лови її! – гукнула котрась з доярок.
І жінки гайнули в погоню за Клавкою.
Мотрона підійшла до лавочки. Не то з острахом, не то з надією, що оцей далекий і чужий для неї суб’єкт перетвориться раптом на композитора Курочку.
Але дива не сталося. Кучерявий парубійко дивився на розгублену гнівну жінку й белькотів:
– Не бьєй мінья… Я – студент…
* * *
Курочка працював. У нього з’явилося натхнення. Відомий поет Тулумбас-Задунайський написав слова для вільховецького вальсу. І композитор шукав мелодію.
У квартирі задзвонив телефон. Курочка знехотя взяв трубку. Звідти долинуло:
– Гена, привіт! Це Люня. Треба негайно побачитися…
Дихала вона так, ніби за нею гналося стадо бізонів.
– Приїжджай! – кинув Курочка.
Люня примчалася розпатлана і захекана:
– Ти повинен мене врятувати! У разі чого – ми з тобою сьогодні з самого ранечку і до вечора були у тетерівському лісі. Їздили по гриби.
– Та які у травні гриби?
– Ну, по квіти.
– А те "у разі чого", що?
– Потім, любий. Потім, зайчику. Дай-но мені відсапатись…
Курочку ще ніхто не називав зайчиком. І він рішуче сказав:
– Поїхали!
– Куди? – здивувалася Люня.
– До тетерівського лісу.
– Для чого, лапуся? Нам і тут буде добре. У тебе так затишно…
Лапусею Курочку вже хтось називав. Але він ніяк не міг пригадати хто. Бо це було дуже давно. А через якусь хвилю він взагалі втратив здатність думати і згадувати.
* * *
Погане чинити іншим людям здатні в основному лише ненормальні. Люди, яким чогось бракує. Або розуму. Або доброти. Або елементарної людяності. Або елементарної порядності. У редактора журналу "Струни серця" бракувало усього цього. Натомість він мав гонор короля, шкіру хамелеона, серце зайця, а душу блазня. Тому, коли він побачив на екрані телевізора колишнього свого підлеглого композитора Курочку, то затрусився:
– Дивись! Воно вже й у телевізор пролізло!..
Хабаренко, який на кожен дотеп шефа шкірив зуби, поспішив зауважити:
– І хату купив. У селі.
– В якому селі?
– У Вільхівці.
– Ти ба. А я думав, воно вже скопитилося. Це ж, мабуть, нахвалявся: "Я працюю в "Струнах серця"". Звичайно. Хто перед таким журналом встоїть? Ану, займіться. Перевірте.
– Я вже перевіряв. Все законно.
– Законно?.. Що ж воно там у тій хаті робить? Може самогон жене?
– Хто його зна? Музику, мабуть, пише.
– Музику пише. Теж мені Паганіні знайшовся.
Тут втрутився всезнаючий Матусевич:
(Продовження на наступній сторінці)