«Самосуд» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Самосуд»

A- A+ A A1 A2 A3

Так і на суді потім засвідчив: Василь Коваленко не тільки зірвав прапор і натомість поставив хреста, а й потоптався навмисне по прапорі. І судді, керуючись правом соціального захисту та ще тим, що Василь походив із клясово-ворожої заможної сім'ї, припаяли йому на повну котушку. І Василь, коли його виводили з суду, гукнув Данькові: "Ми ще зустрінемось! Я тебе й на тому світі знайду!" А чи довелось їм зустрітись, довідаємось, мабуть, пізніше.

А поки що Данько, повернувшись із суду додому, знову повалив отой хрест, а щоб більше нікому не закортіло поставити його на місце, присів і на нього нагадив. Якраз посередині, де ледь угадувались якісь словеса, написані кирилицею. Може, й ім'я його далекого пращура. І добився, щоб село йменувалося вже не Хрестищем, а Червоною Комуною.

І ще одна подія сталася того ж літа в Даньковім житті: в повіті йому видали зброю, яку він канючив, відколи вступив до комсомолу. Клясова ж боротьба, куркульня цілиться з усіх боків з обрізів, он і на плакатах намальовано, а він зовсім беззахисний. Йому весь час обіцяли, але чи то не вистачало зброї, щоб озброїти всіх комсомольців, чи ще якась причина, тільки Данько щоразу повертався з повіту беззбройний. Аж уже після того, як він повалив хрест та повісив прапор, як засудили Василя Коваленка, в повіткомі переконалися, що тепер зброя Данькові вкрай необхідна, і виділили йому наган із набоями.

Наган був новий-новісінький, густо змазаний заводським ще мастилом, а на додачу ще й кобура з жовтої шкіри. Данько одразу ж його й почепив на правому боці і, щасливий, рушив додому. Йшов і весь час лапав себе збоку: є наган? Є! Осьо і висить, важко б'є по стегні.

Гоголем пройшовсь по селу.

Вдома не міг намилуватися зброєю. Вертів і так і сяк, прицілюючись в уявлюваного клясового ворога, клацав курком та й доклацався, що не помітив, яку барабані лишився набій.

Оглушило, осліпило, запахло порохом. Ліву руку відкинуло так, наче по ній щосили вдарило чимось важким. Вона одразу ж і отерпла, стала наче чужа. А потім гаряче запульсувала долоня, і переляканий на смерть Данько з жахом побачив, як з невеликої ранки виштовхується густа кров. Кров потекла донизу по пальцях, закапотіла на долівку. Данько, кинувши наган, підхопив правицею поранену ліву, заметався по хаті. Ускочила мати. Пораючись надворі, вона почула той постріл, і перша її думка була, чи чогось не скоїлося з сином. Мати ж вихопила із скрині рушник, розрізала навпіл, плачучи й примовляючи, перев'язала синові руку. Долоня враз стала важкою, наче гиря, вона наливалась вогнем, розбухаючи, а од плеча аж донизу стало болісно сіпати. Намотана біла балабуха взялася темною плямою, і пекло уже так, що Данько не витримав і застогнав.

Не спав усю ніч. Боліла нестерпно рука, обсідали гнітючі думки. Що тепер йому скажуть у повіті? Мало того, що відберуть зброю, а ще й виключать з комсомолу. Кар'єра, яка так вдало починалася (Данько уже не міг уявити себе не секретарем осередку, хміль хай невеликої влади уже бив йому в голову)... кар'єра обривалася дурним оцим пострілом. При думці, що замість нього стане Микита чи ще хтось із комсомольців, його аж корчило.

Щось треба робити... Щось треба придумати... В гарячу голову лізли думки, одна химерніша іншої, а рука боліла все дужче і дужче, і він не знав, куди її покласти.

Під ранок, здається, надумався. І коли заплакана мати вдесяте спитала: "Як же, сину, ти так?" — Данько з якоюсь аж злістю, в свою чергу, спитав:

— А ви що, не бачили?

— Та я ж надворі була! — зойкнула мати.

— Тим більш мали бачити!

— Що бачити, сину?

— Як він у мене стрельнув.

— Хто стрельнув, Господи?!

— Куркуль, хто ж іще! — закричав на матір Данько. Він уже сам починав вірити, що не сам у себе вистрелив, а стріляв таки куркуль. В оту шибку, яку його безжурний батечко висадив, та все не знаходив часу вставити. Повіявся ще на тому тижні в далеке село не так на заробітки, як на дармову випивку, і йому й горя немає, що сина його ледь не встрелили.

— Якби не встиг прикритись рукою, то вже й на світі не було б. Цілились же прямо межи очі!

Так і в повіткомі комсомолу сказав, а потім і на суді, коли дійшло до суду. Бо знову в село налетіла міліція, тепер уже майже в повному складі: на голови повітового начальства манною небесною впала звістка, що озвіріла куркульня стріляла у комсомольця. Була надрукована в повітовій газетці на цілу сторінку стаття "Замах озвірілої куркульні на комсомольця", почав готуватися показовий процес, на який мали приїхати кореспонденти із столичних газет, тому начальник міліції, коли Данько врешті сказав, що стріляв, мабуть, батько Василя Коваленка (мстився за сина), відповів Данькові, що одного Коваленка замало.

— З усієї України, вважай, з'їдуться. А ми їм усього одного куркулика? Та нас і кури засміють! Думай, хто ще міг стріляти. Та побільше пиши, що їх, гадів, жаліти!

Довго мудрували над складеним списком. Відібрали ще чотирьох найбагатших.

— От тепер зовсім інша пісня! — весело сказав начальник міліції. — Учись, як воювати з клясовим ворогом.

— Ви їх що, арештуєте? — Данька уже мучила совість.

— Ні, на курорт пошлемо! — розсміявся начальник.

Звівся, розправив гімнастерку під ременем, пересунув важку кобуру з "маузером": "Ну, видужуй, а мені за роботу".

До суду Данько зовсім поправився. Рана затягнулася, тільки скрючило пальці, і коли Данько свідчив на тому процесі, то відкидав чуприну з лоба не правою, а лівою, щоб усім було видно, що зробив клясовий ворог з його рукою. І той жест лишився на все життя: скрюченими пальцями лівої зачісувати волосся.

Тож Данько, раз по раз відкидаючи лівою рукою чуприну, розповідав судові про те, як пізно ввечері сидів за столом, обличчям до вікна, що його і спасло. Бо встиг побачити дуло відріза, націленого межи очі, та й прикритись ось цією рукою...

— І ви упізнали того, хто у вас цілився? — поцікавився суддя.

— Упізнав.

— Кого ви впізнали?

— Старого Коваленка.

— Сину, що ти говориш?! — закричав Коваленко. — Бога побійся! Бога Данько якраз найменше й боявся.

— А що було потім? — допитувався суддя, осмикнувши підсудного.

— А далі він вистрелив. Ось у цю руку.

— А далі?

— А далі я схопив правою рукою наган і стрельнув у відповідь. Зал вибухнув оплесками. Аплодував і начальник міліції, хоч і усміхався тихцем. "Далеко, хлопче, підеш!" — немов говорив той усміх.

Куркулів засудили до найвищої міри соціяльного захисту — розстрілу з конфіскацією майна, а ім'я Данькове прогриміло на всю Україну. Навіть центральні газети згадували про нього: герой клясової боротьби на селі. Данько відразу й повірив, що він таки герой, та й як не повірити, коли невдовзі йому запропонували вступити до партії і рекомендацію написав не будь-хто, а сам секретар повіткому.

І ще одна несподівана радість Данькові: коли розпродували конфісковане майно куркульні (старих і малих викидали на вулицю в чому були), то йому безплатно виділили єдину на все село зінгерівську швейну машину. Машині хоч і було вже років із двадцять, але вид мала такий, наче щойно із фабрики, так берегла її куркульня. У батька й очі загорілися на ту машину:

— Давай продамо! Я й покупця знайду. Га?

Данько, однак, і не подумав пристати на батькову пропозицію: згадав, як той продавав колись корову. Поставив машину на стіл, на самому покуті (на стіні вже не образи, а великий портрет Карла Маркса, і мати плювалась щоразу, бачачи ту бородату личину), щоб одразу впадала у око, коли хто надумається ступити до хати. Машина так і простояла до тридцять четвертого року, коли Данька забрали на роботу в район.

Але це ще далеко попереду, а поки що Данько розорив, як і нахвалявся, церкву. А перед цим влаштували вночі засідку та вхопили старенького священика, що вийшов до вітру, та й повалили на землю й одчикрижили овечими ножицями ріденьку вже косу по самісіньку ріпицю. Священик, коли його стригли, по-темному прихвачуючи разом з волоссям і шкіру, плакав, як мала дитина, не так, мабуть, од болю, як од сорому, а вранці, одягнувши рясу, повісивши на шию хрест, пішов за тридцять кілометрів до залізниці та й кинувся під поїзд. Як вийшов, кажуть, за село, то обернувся, вклонивсь до землі: "Простіть мене, люди, як я вас прощаю", ще й поклав хрест на сонні хати, що бовваніли внизу.

Почувши про наглу смерть батюшки, жінки плакали, чоловіки жалісно супились, Данько ж усміхнувся: так йому, довгогривому, й треба!..

Тож, розоривши храм Божий, Данько заходився коло артілі. Дав урочисту обіцянку в повіті, що його село перше стане на рейки колективної праці, недаремно ж носить назву Червона Комуна, — і тепер кров з носа мав виконати свою обіцянку.

* * *

Про те, як Данько зганяв до артілі людей, як "умовляв" непокірних, що з усіх сил упиралися проти комуни, можна було б написати окрему повість. Хоча б про ті ж агітбригади, сформовані Даньком в основному з підлітків, комсомольців та комнезаможників та ще з нещасних учителів, які на селі за все у одвіті. Як кожна бригада, озброєна фанерною постаттю Чемберлена ("Чемберлея", — казали дядьки), рушала зранку до впертюха — дядька, якому краще головою в петлю, аніж у ту чортячу артіль, і, підійшовши до його двору, дружно кричала:

— Бойкот!.. Бойкот!.. Бойкот!..

(Продовження на наступній сторінці)