«Самосуд» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Самосуд»

A- A+ A A1 A2 A3

Схопився, поліз притьмом за божницю — є! Видобув вузлик тугенький (Натка чи не зубами затягувала) і притьмом за пазуху. Одягнувся бігцем та й вискочив з хати.

— Ти куди? — Натка од курника.

— На партсобраніє.

Бічком, бічком, щоб не помітила знайду, та й на вулицю. А там уже дорога одна: до повітового центру, в оту установу, де і наллють, і піднесуть, лиш би гроші були.

Є грошики, є! Осьо за пазухою. "Ну Натка, ну сила нечиста, куди додумалась гроші ховати! Отакі вони всі — богомільні!"

Гуляв до пізнього вечора. А вийшов надвір: дорога гойдається, небо хитається, і міліціонер, що біс його зна де і виськався, навпіл роздвоюється.

— Гражданін, ви п'яний!

— Відійди! — простогнав Данило: його вже аж корчило. Міліціонер натомість узяв Данила за лікоть:

— Гражданін, пройдьомтє!

— Добром прошу — відійди! Міліціонер і не подумав відходити.

— Одійди, бо як ригону, то від тебе тільки картуз попливе!

Та міліціонер попавсь не з лякливих: ще дужче вчепився у лікоть.

Ну, йому й дісталось: і на мундир, і в чобіт.

Ту ніч провів Данило у вошобойці в міліції. Якби не напивсь перед тим, то навряд чи й заснув би: так натовкли йому боки. Особливо старався отой, що затримав: мундир же новий-новісінький, міліціонер його, мабуть, уперше й одяг. Ішов — очей сам із себе не зводив. А тут оцей анцибол. Від плечей до п'ят "охрестив"...

Начальник міліції, червону книжечку тримаючи, допитувався в Данила з докором:

— Як же ви так? Комуніст — і отаке виробляти!

— Та воно... — не знав, що й сказати, Данило. Сидів перед начальником такий нещасний, такий нещасний, що жалко було на нього й дивитись.

— З горя отак напились? — вів своє далі начальник. — Чи з великих радощів?

"З радощів", — ледь не бемкнув Данило, та вчасно схаменувся. І тут його осяяло:

— Та таке, що і з горя.

— Яке ж у вас горе?

Данило думав-думав, голову звісивши, та Натку й згадав:

— Жінка померла. — А щоб дужче повірив, додав: — Учора і поховали.

Начальник, добра душа, відразу й розжалобився: повернув Данилові книжечку, ще й руку потис на прощання:

— Глядіть не напивайтеся більше. Не підведіть і себе, і мене.

— Та я... Та щоб... — не знав як і дякувати Данило.

Хотів запросити на поминки, та не знав, як до цього поставиться Натка.

Вийшов з міліції, вдихнув на повні груди повітря: х-ху, наче пронесло! І червона книжечка осьо у кишені. Повернув, щоб прямо додому, а ноги в інший бік завертають. Та ще й вузлик, не до кінця випорожнений, муляє в груди. Бісова Натка на його голову той вузлик і наладила!

"Хіба що два шкалики", — здався врешті Данило. І ноги вже зовсім весело понесли його до отієї установи вчорашньої, де й наллють, і піднесуть...

Знати б Данилові, чим воно окошиться, зупинився б таки на другому шкаликові. Прополоскав би душеньку та на світлі очі Натки й з'явився б: "Оце, Натко, то се, то те, та й по вузликові..." Коли б не оті чорти, оті гаспидські душі, що учора помагали йому вузлик спорожнювати, а сьогодні з самого ранку на Данила чекали. Як побачили, то зраділи, мов рідному татові. То що лишалось робити Данилові? "Несіть нам на стіл й одну пляшку, й другу та ще й сякої-такої закуски!" І пішло, і поїхало: і за Натку, хай їй легенько тикнеться, і за начальника міліції, щоб був завжди до нас добрий, а насамперед за Данила. Дружки новоявлені один з-поперед одного лізуть його обнімати, клянуться в любові до гроба, а настав час розплачуватись — їх наче корова язиком злизала. Щойно ж поруч сиділи, а тепер лише порожні чарки та порожні тарілки. Тож розплачуйся, Даниле, сам, на друзів не дуже надійся.

Той, що подавав та підносив, клацав-клацав на рахівниці та й наклацав такого, що Натчиного вузлика на одну тільки понюшку. Клявся-божився Данило, що взавтра принесе решту, — не вірять. "Плати, дядьку, зараз, бо міліцію викличемо!" — "Членові партії не вірите!" — згадав Данило червону книжечку. Не вірять, бісові душі. "Лишай документ!" А який документ у Данила? Хіба що та сама книжечка червона. "Осьо візьміть. Тільки глядіть не загубіть, бо голови не зносити ні вам, ні мені!" — "Не загубимо. Принось завтра гроші".

Так і приплуганився додому Данило без червоної книжечки. Проснувся уранці, лап під подушкою — нема! Кинувся до кишень — і кишені порожні. Аж тоді все згадав. І де книжечка, і куди має гроші однести. Він би оце зараз й одніс, біжка побіг би, аби ж були ті гроші прокляті! Хіба в кого позичити?.. Перебрав подумки усіх сусідів та родичів — не позичать. Умиратиме — і копійки не кинуть! В усіх напозичався Данило, всі давно уже й рукою махнули на нього.

Так і не поніс того дня гроші Данило: якось перемелеться. А там ждали-ждали та й однесли червону книжечку в повітком: дивіться, що ваші члени партії витворяють! І довелося Данилові, хоч як жалко було, розлучатися з червоною книжечкою.

Синок його, теж Данило, а тоді ще Данько, так сказав, почувши про татову пригоду із книжечкою:

— Знаєте, мамо, — звертався в основному до матері, — я як виросту, то ніколи не питиму. От.

Іще додав, глевтяком свіжим давлячись:

— Я б їх усіх перерізав!

— Кого, Господи? — жахнулася мати. —Усіх!

— Та кого "усіх"?

— А чого вони краще од нас живуть? Пиріжки пшеничні жеруть із квасолею, — згадав, певно, що їли його однокласники на великій перерві.

І хоч як журила його мати, навіть Богом страхала, про себе вирішив, що все одно переріже. От хай лишень підросте. А Бог — добереться й до Бога. Данько давно вже перестав боятися Всевишнього, відтоді, як молоденька вчителька їм пояснила, що Бога немає, а є тільки вигадка попів та монахів, які сіють опіюм серед народу. Що таке опіюм, Данько так і не міг уторопати, однак саме слово йому сподобалось дуже і запам'яталося на всеньке життя. Бога немає, і квит! А попи сіють опіюм.

Як бачимо, класово свідомим Данько став замалим не з колиски. І що більше підростав, то дужче утверджувався у святій своїй ненависті до кожного, хто насмілювався жити краще од нього.

Усіх порівняти! Усіх!

* * *

Калоші появилися в селі, коли Данько уже вступив до комсомолу.

Це були перші в Хрестищах калоші: глибокі і блискучі, з червоними рантами, вони лишали чудернацькі сліди, не боячись ні води, ні грязюки. Дітлахи зграєю бігали за щасливим власником химерної взувачки, а баба Вустя Гречиха, вийшовши якось уранці на вулицю, охнула і вхопилась за груди: попід двором на розкислій од дощу дорозі поснувалися небачені досі сліди. Не інакше нечиста сила пройшла — запечатала двір. Того ж дня збігала в церкву, заказала молебень.

Данько теж аж спіткнувся, побачивши вперше калоші.

Стрілися посеред вулиці, навпроти сільради: Данько там уже мав свій закуток як секретар осередку. Закуток весь був обвішаний гаслами, на яких розбитні хлопці й дівчата в міському вбранні закликали сільську молодь до змички, до розгортання класової боротьби на селі, до наступу на релігію та суцільну неграмотність. У тих хлопців та дівчат були дуже рішучі обличчя, вони не стільки закликали, скільки вимагали переходити в наступ, і Данько з дня у день готувався до тієї історичної акції. Тим більше що і зодягнений був не в звичайне вбрання, яке носила парубота села, не в якусь там полотняну сорочку з ганебною вишивкою, а в юнгштурмівку, видану нещодавно Данькові в повіті, з накладними кишенями, підперезану блискучою ремінякою, ще й перекинутим через плече уже іншим тонким ремінцем. Юнгштурмівка сиділа на ньому як влита. Данько наче й народився для того, щоб одного дня влізти в революційну цю одежину та одразу ж і рушити в наступ, одне тільки труїло душу Данькову: в повіті йому не дістались черевики з гамашами, їх недодали до комплекту, тож довелося задовольнитись взувачкою власною, латаною та перелатаною. І хоч якії шмарував щоранку Данько, хоч як чорнив сажею, ганебні латки не зникали і скривлені закаблуки не випрямлялись.

Тож можна було уявити, як дивився Данько на нову, небачену ще досі взувачку!

— Де дістав? — похмуро кивнув на калоші.

Парубок (знай наших!) ще й ногу відставив, хизуючись обновою. Відповів через губу:

— Тато купили.

Був він у празниковому, хоч святом, здається, й не пахло. І картуз з дашком полакованим, і сукняний чорний "пінжак", і такі ж чорні штани, заправлені в хромові чоботи, що тонули в блискучих калошах. Заради калош отих, мабуть, і вбрався.

Данько відірвав від калош заздрісний погляд, непривітно блимнув на парубка. І хоч знав його з малих літ (разом і до школи ходили), парубок цей здався йому зараз чужіший чужого.

— Ти той... Гуляй, та не дуже.

— А то що: заборониш?

— І забороню!

— Овва, який строгий! Комсомолією своєю командуй!.. Засупонився в реміняччя — та вже і начальник.

— Ти мого реміння не чіпай! — сказав Данько з погрозою.

— А то що — покусаєш?

Данько аж задихнувся од гніву. А парубок підняв картуза, погойдав над головою:

— Наше вашим із кісточкою! Та не дуже дмися, а то розірве. Та й, оминувши, пішов собі далі. Наче Данька й не було.

(Продовження на наступній сторінці)