«Самосуд» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Самосуд»

A- A+ A A1 A2 A3

"Ну, ладно, зараза така! — пік його поглядом у спину Данько. — Ти мені ще попадешся — і калоші тебе не порадують!"

Парубка звали Василем, а прізвище мав Коваленко. Жив через двір од Данька. Ще не так давно його батько був таким же злиднем, як і тато Даньків, і Василь не вилазив з латаного, та після громадянської йому наділили сім гектарів землі (по числу їдоків), і він уп'явся в ту землю руками й зубами. Недосипали, недоїдали і старе, й мале з великої родини Василевої, днюючи й ночуючи в полі, і вже за два, за три роки заремиґали в дворі круторогі воли, заіржали коні, замекали вівці, захрюкали свині. Все росло і родило в Коваленків, як на опарі, а під час жнив навіть снопи і полукіпки здавалися товщими й вищими, аніж у сусідів. І потроху-потроху коваленківська молодь стала вилазити з дрантя: дівки ясніли на свята такими хустками барвистими, що очі вбирали, а парубота одягала нові картузи і взувала хромові чоботи.

Найпрацьовитіший був Василь, отож йому першому й дістались калоші.

"Ладно, заразо, ти в мене поскачеш! — думав Данько, дивлячись в спину Коваленкові. — Дай тільки зачіпку". Зачіпка невдовзі й трапилась.

Все почалося з хреста. З отого хреста, що його поставив далекий пращур Даньків край дороги при в'їзді в село. Минали роки й роки, спливали століття, сивіли нещодавні ще діти й народжувались нові, щоб у свою чергу посивіти та й лягти до отієї колиски, в якій лежати довіку; земля здригалась од воєн та революцій, схрещувалися шаблі, і густо роїлися кулі, падали не тільки люди — дерева, підтяті нещадним залізом, а хрест стояв і стояв, не грузнучи з часом у землю, — хрест ставав з роками мовби ще вищий, мовби ще міцніший безсмертною плоттю своєю, і вже здавалось, що то й не людські смертні руки поставили його на оцьому узвишші, а якісь інші сили, непідвладні тлінові й часові.

І завжди на ньому, на високо піднятих до неба раменах, полоскався як не один рушник, то два або й три, — рушники ті були з найтоншого полотна, найлюбовніше гаптовані, і часто бувало, що до збляклого рушника матері довірливо горнувся вже доньчин, ясний та свіжий, як і його безжурна ще власниця.

До отого хреста якраз на Великдень і рушила з раннього ранку селом дивовижна процесія. Міцно стиснувши губи, сердито насупившись на тих, хто посмів би з них кепкувати, крокував попереду Данько з червоним прапором через плече. Вид у Данька був такий, наче він щохвилини чекав, що йому хтось заступить дорогу і доведеться давати одкоша. За Даньком пер довжелезну жердину здоровенний парубійко Микита Салій, і обличчя в Микити, на відміну од Данькового, було не насуплене, а ясно усміхнене. Та в селі ніхто й не пам'ятав, щоб Микита кривився чи супився: він і на материному похороні, мабуть би, всміхався. За Микитою, видзвонюючи пилкою, йшов уже й не парубок, а підпарубок Вітька, який і до комсомолу вступив у великій надії одержати таке ж убрання, як у Данька: старий батьків картуз був завеликий для нього, і Вітька однією рукою тримав перекинуту через плече пилку, а другою підбивав догори картуз, що налазив на носа. А вже позаду, вже підтюпцем, щоб не одстати, несла дві лопати єдина дівчина в комсомольському осередкові — Вустя Непрохана, дівка давно уже на виданні, але свати чомусь вперто її оминали. Та Вустя не зневірювалась, терпляче надіючись, що настане і її час, коли свати косяками попливуть до її двору, тож щоосені збирала найбільші в селі гарбузи. Були ще два комсомольці, і вони обіцяли учора Данькові, що прийдуть, але так і не прийшли: злякавшись богомільних батьків, поховалися вдома. Ну, Данько їм покаже, де раки зимують!

Процесія пройшла через усе село ("На свій чортячий молебень, чи що?" — дивувалися люди) та й вибралася на шлях уже за селом, завернула до хреста на узвишші. Данько ввіткнув прапор у землю, підійшов до хреста, копнув ногою. Велетенський хрест навіть не здригнувся, він наче й не помітив людських комах, що приповзли до його підніжжя, а дивився почорнілим ликом своїм у світле небо, молячись за всіх живих і померлих в оцьому грішному світі. Тоді Данько, сплюнувши на долоні, сказав Вітьці подати пилку, а Микиті, який усе ще стояв із жердиною, безжурно всміхаючись, сердито скомандував:

— Кинь її к бісу! Чи отак і стовбичитимеш?

Микита ворухнув крутим плечем — і жердина полетіла на землю.

— Давай! — так само строго сказав Данько.

Микита, все ще всміхаючись, узявся з другого кінця за пилку. Наче не дуже й потягнув, та Данько ледве втримавсь на ногах:

— Тихіше, чортяко! Руку вивернеш!

Підійшли впритул до хреста. Данько провів нігтем, де пиляти, кивнув Микиті. Блиснувши сталлю, пилка скреготнула по чорному дереву. Вітька роззявив рота, а Вустя, кинувши на землю лопати, свого рота затулила долонею: очі її стали великі й налякані.

Пиляли довго. Та хоч як старались, спливаючи потом, міцнюще дерево не поступалося сталі, і коли зубці зовсім затупились, Данько, лихий і захеканий, кинув пилку:

— Чорт його ставив! Будемо викопувати. Перепочивши, взялись за лопати.

Копали до півдня. За минулі століття хрест, здається, пустив корінь у саме серце землі: у вибехканій ямі з головою сховався не тільки Данько, а й Микита. Врешті добрались до дна, обчистили товстелезний, що не обхопити й людині, стовбур. Дерево й тут не піддалося тлінові, було як залізне.

Коли видерлись із ями, захеканий, перемазаний глиною Данько скомандував Микиті:

— Валяй!

Микита з тією ж усмішкою вперся у хрест, почав його розхитувати. Хрест гойдався все дужче, чорні рамена його наче хотіли вхопитись за небо, і вже здавалося, що й небо гойдається разом з хрестом. Ось він геть похилився, на якусь мить застиг у відчайдушній спробі втриматись на місці, потім важко гухнув донизу. Застогнала земля, зойкнуло небо. Вустю вже зовсім трусило, вона зненацька згадала, як минулого року приносила сюди рушник, щоб Всевишній послав їй нареченого, і тепер їй подумалось, що Бог, розгнівавшись, залишить її довіку в дівках. Бо вона таки продовжувала вірити в Бога, вірити потай, наперекір тому, що говорив їй Данько, агітуючи в комсомол. Віра у Бога всоталася в неї з материнським молоком, і її не так легко було витруїти.

Данько висмикнув прапор, міцніше прив'язав його до жердини. Опустили жердину у вириту яму, засипали, втоптали, і прапор тепер висів ще вище, ніж хрест. Милуючись червоним полотнищем, Данько уже думав, як перехожі й проїжджі, а найперше начальство з району, питатимуть, чия це робота. І груди його розпирало од гордощів.

— Ось перейменуємо село — зовсім буде добре, — похвалився Данько комсомольцям. — Покінчили з оцим опіюмом, скоро й за другий візьмемось. — Мав на увазі невелику церкву, яка стояла в центрі села і в якій досі ще правилось.

Ходив у повіт, домагався її закриття, і там пообіцяли його підтримати.

— А що у ній буде? — запитала боязко Вустя.

— Сортир!

Микита реготнув, Вустя ойкнула, а Вітька спіткнувся на рівному.

Вони спускалися в село, а на узвишші гойдався вже прапор, а хрест лежав, немов заново розп'ятий посеред широкого степу. І вже бігла у степ перша жінка, бігла й голосила, немов по покійникові.

Скільки людей перебуло того дня коло прапора й хреста, важко й сказати. Данько лише всміхався: "Хай звикають. Ще не те буде!" — і, поки ліг спати, ходив іменинником. А вранці сам побіг на той пагорб: прискочив Вітька, перелякано вигукнув:

— Хрест!..

— Що — хрест?

— Хрест став на місце!

— А прапор? — закричав уже Данько.

— Прапор лежить... Під хрестом...

Селом же котився поговір, що сталося чудо. Що серед ночі зійшла Божа сила із неба, вирвала отой прапор поганський, а хрест водрузила на місце. Данькові ж ніколи були прислухатись до людських балачок. Данько чесав у повіт, бо телефону в селі ще не було, тож доводилось покладатись тільки на власні ноги.

Повернувся надвечір, та не сам, а з начальником міліції і двома міліціонерами. Прикотили парокінною бричкою, зупинилися перед селом.

— Осьо гляньте, — сказав Данько: губи його аж посмикувались. Хрест стояв, заново вкопаний, а поруч валявся затоптаний

прапор: люди сунули до хреста, не дивлячись під ноги.

— Бачите, що наробили?

Начальник гмикнув під вуса, обійшов довкола хреста, високо задираючи голову. Підняв прапор, обтрусив, кинув до брички:

— Поїхали!

Уже коли їхали принишклим селом, спитав Данька:

— Догадуєшся, хто це міг зробити?

І тут Данька наче стукнуло в голову: ще по дорозі в повіт він завернув до хреста (хотів підібрати прапор, та одразу й роздумав: хай лежить, поки приїде міліція). Довкола було натоптано, як на току, але один слід одразу ж запав йому в око, він наче сплив поверх інших, щоб до часу до пори одпечататись в Даньковій пам'яті.

— Догадуюсь.

— Хто, як не секрет?

— Та-а... є такий... — А слід усе чіткіше виступав перед його внутрішнім зором. Данько бачив його, здається, й на прапорі, жаль, що начальник прапор той обтрусив, перед тим як покласти до брички. "Ну, тепер знатимеш, як наш прапор своїми калошами топтати!" — Данько був уже впевнений, що слід був і на прапорі.

(Продовження на наступній сторінці)