«Самосуд» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Самосуд»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ми вже поснідали, — перебив Данько господаря. — Знаєте, дядьку, чого ми до вас прийшли?

— Скажете, то взнаю.

— Ми прийшли до вас по хліб. За вами ще двадцять пудів хліба. Зачепіжний звівся, мовчки поліз за божницю. Дістав якісь папірці.

— Осьо, — простягнув їх Данькові.

— Що це? — хоч Данько уже знав, що це за папірці.

— Я з усім розквитався, — пояснив Зачепіжний. — Ще й п'ятнадцять пудів зверху податку одвіз. Осьо і квитанції.

— Запхніть їх, дядьку, собі в гузно! За вами ще двадцять пудів.

— Нема. І пуда нема. Хіба оте, що на посів.

— Те ми й так заберемо.

— А чим же я сіятиму?

— Прийде весна — повернем назад. У нас буде ціліше... А тепер двадцять пудів оддавайте. Ми вже й підводу оно підігнали.

— Нема. І пуда нема. Хіба що мене з дітьми на підводу кладіть.

— Немає? — перепитав з погрозою Данько. — Глядіть, щоб потім не довелося розкаюватись. Тільки вже буде пізно... Востаннє питаю: дасте хліб державі?

— Який? — простогнав Зачепіжний. — Ми вже давно забули, який він і на смак.

— А от ми нагадаємо... Ану, хлопці, давайте!.. Долівку, долівку спершу промацайте! — помітив, бач, що долівку недавно і мазали.

— Що ви робите, люди?! — зойкнула Одарка. Кинула рогача, метнулася до комсомольців, що довбали щупом долівку. — Чи у вас за душею Бога немає?

— Ану, тітко, відійдіть! — гримнув на неї Данько. — Раніше треба було про Бога думати... Шукайте, хлопці, шукайте!

Шукали. Під піччю, під полом, під столом, попід лавою. А коли підійшли до порога, Зачепіжний зблід як стіна. Одарка ж ухопилася за груди.

— Є! — зраділо вигукнув один з комсомольців, коли щуп м'яко ввійшов у долівку. (Погано ж ти, Петре, утоптував землю!) Загнав метрів на два і замалим не впав: далі щуп провалився в солому.

— Так нема, дядьку, хліба? Зачепіжний пригнічено мовчав.

— Ану, хлопці, копайте!

Тепер уже заходився Микита. Взявши лопату, відгорнув плечем комсомольців. А оскільки не вмістився б у тій, що викопав хазяїн, то вибехкав яму майже на півхати.

Коли відгорнули солому та дістали обидва лантухи, Данько, якого вже аж трусило од злості, вибрав найбільший качан, підійшов до хазяїна:

— Так немає, кажете, хліба? — Його душив гнів, він так ненавидів зараз цього чоловіка, що убив би його на місці. Йому вже здавалось, що Зачепіжний навмисне, аби лише зганьбити його, Сокала, в очах секретаря ЦК, закопав кукурудзу. — А оце що?! — ткнув качаном межи очі.

Зачепіжний схрапнув, наче кінь, одступив од Данька. І тоді Данько, зовсім уже знавіснівши, закричав до Микити:

— Бери його, чого стоїш?!

Заголосила Одарка, закричали діти. Микита, так само всміхаючись, узяв позаду Зачепіжного у ведмежі обійми: ні охнути, ні дихнути. Хапаючи повітря, Зачепіжний широко роззявив рота — Данько щосили загнав йому в рота качан, ще й ударив по качану кулаком. У Зачепіжного враз підігнулись коліна, і коли Микита його одпустив, він упав, наче мертвий, додолу. Ноги били в долівку, фарбуючи у червоне качан, що стирчав йому з рота, пузирилася піна...

— Помре, — сказав Микита, коли, підібравши весь хліб та повантаживши на підводу, залишили двір.

— Чорт його не візьме, не вмре! — відповів сердито Данько. Зачепіжний таки вмер. Не одразу, а десь за три тижні.

Харкав-харкав кров'ю та й зліг. І, може, то й добре, що вмер, бо не бачитиме, як умиратимуть один по одному його діти, почорнілі, опухлі од голоду, як збожеволіла Одарка ходитиме спорожнілим селом, притискаючи до висохлих грудей трупик найменшого сина, пригойдуючи та пестячи його, поки й сама ляже під тином, і тоді її, ще живу, вкинуть у гарбу, повну трупів, та й одвезуть на кладовище, та й згорнуть до великої ями, бо не було уже ні снаги, ні часу хоронити кожного померлого в окремій могилі.

Вимерла половина села, хоч Данькові й не вдалося дотягнутись до обіцяного секретареві ЦК. Незважаючи на те що під кінець люто трусили вже не тільки "індусів" — і колгоспників. Вигребли навіть гамазей з посівним, звезеним од "індусів".

* * *

Біографія мого героя була б далеко не повною, коли б я не торкнувся інтимного боку його життя. Він уже був головою колгоспу, а все ніяк не міг підібрать собі пари. І не тому, що народився калікою чи негожим з лиця: батьки не пожаліли Данькові ні здоров'я, ні вроди, і не одна дівка сохла по ньому, але в крові у Данька з діда-прадіда сиділо: не женись на красивій, а женись на багатій, і він, коли б це було до революції, обов'язково висватав би дівку з багатого роду, щоб і собі вибитися в люди, але з приходом радянської влади все стало з ніг на голову, і багатство було вже не радістю, а прокляттям. Багатших відривали силоміць од землі та й турили туди, де Макар телят не пас, багатших позбавляли всіх прав, прирівнюючи до безсловесної худоби, тільки худобі було легше, худобу хоч годували — поїли та держали в теплі, багатших же викидали у сніг, на мороз, у чому були, в чому стояли, не жаліючи навіть дітей, навіть немовлят з колисок викидали. І не допомагало ні те, що багатство було нажите власним горбом, лютою працею, — раз ти, дядьку, багатший од мене, то хай тепер тебе злидні їдять! Тож Данькові не було жодної рації шукати дівку з багатого роду, тим більше що за багатими й слід прохолов, а засилати сватів до якоїсь хай і першої красуні в селі він теж не поспішав. І не тому, що боявся з'їсти облизня (яка дівка відмовить голові колгоспу, найзавиднішому нареченому села!), а тому, що уже дивився на всіх своїх односельців зверху вниз і не збирався родичатися з якимось там дядьком Савком чи тіткою Гапкою. Данько уже накидав парубоцьким оком своїм на міських дівчат, коли бував у районі, бо здавались вони йому з іншого тіста й зліпленими.

А тут прихильна до нього доля підвернула випадок, про який можна було тільки мріяти.

Коли страшна голодовка минула та настало більш-менш людське життя... ну, не таке уже й людське, але все ж можна було якось жити на світі, бо оті, що вгорі, теж були не з лопуцька, вони розуміли, що, видушивши до кінця села та знищивши останнього дядька, самі ж від голоду й подохнуть, адже земля сама по собі не буде родити... Тож коли ослабла голодна петля на шиї замордованого люду і трохи вільніше дихнулось, появилися по колгоспах комори, де було й борошенце, і до борошенця і де комірник по записках голови відважував тим, хто зажив особливої ласки: чи крупи, чи сальця, чи медку, а то й свіжого м'яса. Пасся з тих комор в основному актив та ще уповноважені з району, які, наче галич, розліталися по селах з кожною кампанією: посівна, жнива, хлібоздача, — недремне око було потрібне завжди, дядька потроху відучали робити з власної охоти та волі, а тільки із страху й примусу. Гуртове — чортове, а на чортове не дуже лежить працювати душа.

Завівся такий гамазей і в Даньковому колгоспі, і, вирушаючи до району, він щоразу набирав повну бричку гостинців, бо не підмажеш — не поїдеш, а підмазувати доводилося кожного разу. І райкомівців, і райвиконкомівців, і міліцію, й прокуратуру, і суд — усі вони на відсутність апетиту не скаржились, особливо на дармове, на колгоспне.

Тож одного разу повіз Данько до району діжечку меду пудів на чотири — "подношеніє" першому. Діжечка видовбана з суцільної липи, щоб не втратив мед ні смаку, ні запаху, ні прозорої золотистості: Данько встиг дізнатись, що перший дуже любить чаювати з медком. То чому б не догодити хорошій людині? Не в райком укотив оту діжечку, мав же всі клепки в голові, а одвіз до чепурненького будинку, що виглядав із-за вишень ситими вікнами, та й попав саме на сніданок (і тут не вмирала доля Данькова!), куди й був ласкаво запрошений.

Снідали вчотирьох: сам секретар, його жінка, єдина їхня дочка і, звісно ж, Данько. Данько не дуже і нітився, бо що не раз гостював у начальства, а що й одягнутий був у щойно справлене, у районі й пошите ж: піджак військового крою, який саме входив у моду, й сині штани-галіфе, і нові хромові чоботи, наче дзеркала, чорні, — все на Данькові аж сяяло, облягаючи ладно його ще не розповнілу статуру. Може, ота одіж привернула увагу секретарської доньки, а може, й обличчя Данькове, бо, повторюю, природа його вродою не обділила, тільки, прощаючись, вона спалахнула й сказала:

— Заїжджайте іще.

А матуся її, од уважного ока якої не сховалось нічого, ще й додала, люб'язно всміхаючись:

— Завжди будемо раді.

Ну, якщо вони раді, то Данько радий тим більше. Вертався додому і вже подумки бачив себе зятем самого секретаря райкому, хазяїна й грози всього району. І його дочку вже бачив не де-небудь, а поруч з собою в ліжкові, як пак її звати? Якесь чудернацьке ім'я, одразу й не пригадаєш... Ага, Розалія. Роза. Не те що Гапка чи Пріська. З грубими, наче дошка, долонями й по-репаними п'ятами. У Розалії ж долонька була як пампушечка, Данько аж понюхав свою, коли вийшов на вулицю, — здобою й пахло. Та й уся вона наче замішана на здобному тісті. Тож бачив її вже своєю дружиною, а яка вона, гарна чи ні, не міг би зараз сказати. Ну, та воду з її лиця йому не пити, головне — чия вона дочка і що чекає Данька, коли він стане її чоловіком.

(Продовження на наступній сторінці)