Тож не було того бюро райкому, на якому мого героя виключили з партії, а за одним махом і з роботи знімали, як не було і болісної розмови зі мною до півночі. Герой продовжує головувати в тому ж колгоспі, а не подався світ за очі на Полтавщину в надії знайти там для себе якусь роботу: світ не без добрих людей!
Після всього він ще вірив у те, що на світі є добрі люди!..
Нарис був опублікований: спершу в журналі "Вітчизна", а згодом окремою книжечкою аж у Москві, і я після довгих років знайшов її серед книжкового мотлоху і прочитав оту півправду, присипану густо неправдою, і не знав, що мав робити: сміятись чи плакати.
І ще: гірке відчуття непоправної втрати. Яку документальну повість міг би я написати! Які людські пристрасті кипіли б у ній! Який "фронтовий прівєт" був би партійним отим самодурам!
Втрати, втрати... Суцільні хрести на могилах нездійснених задумів...
Закінчивши нарис, я поклявся собі в душі: все! Якщо не можна писати правди про партійних чиновників, не буду їх і згадувати. "Дулю вам, а не позитивного героя партійного! Отакенну дуляку!"
Чи дотримувався я цієї клятви в подальшій своїй творчості, хай судить читач.
А поки що... Поки що я справно ходжу на роботу та виношу новий роман, якому одразу й назву придумав: "Ідол". Про виховання дітей у сім'ї. От де не треба буде самому з собою лукавити...
Та ще записую ось такі невигадані історії, а точніше історійки, що траплялися в житії нашої Спілки. Вони можуть здатися дуже вже дріб'язковими, а комусь і зовсім нецікавими, та я ніяк не можу їх спекатись. І поки їх не здихаюсь, тобто не занотую до цих своїх спогадів, спокою не матиму. Так що не судіть мене дуже строго: за що купив, за те й продаю.
В той час до Львова стали часто наїжджати літературні гості з Києва. Такі відомі письменники, як Петро Панч та Андрій Малишко або Семен Скляренко, який зажив популярності історичними романами "Святослав" та "Володимир". На історії України лежало тоді своєрідне табу, по всіх школах та вузах заборонялося й згадувати про корені нашого народу, тож письменники як чорти ладану оминали небезпечну цю тему і недивно, що історичні романи, які появлялися зрідка, не залежувалися на полицях магазинів та в бібліотеках. Породив історичний роман і Хижняк Антон Федорович, редактор львівської обласної газети. "Данило Галицький", що його одразу ж у нас перехрестили на "Нудила Галицького": прочитати його до кінця не могла жодна нормальна людина. Цей роман навряд чи й читав хтось і в Києві у Спілці письменників, бо невдовзі Антона Федоровича, як видатного романіста, забрали до столиці — редагувати "Літературну газету", повчати інших, як треба писати.
Десь у середині п'ятдесятих Петро Степанович Козланюк порекомендував мене на посаду власкора цієї газети по
Львівській області, і я пробайдикував на цій посаді два чи три роки, випробовуючи терпіння редакції. Отримував регулярно заробітну платню (здається, сто карбованців) та й надсилав вряди-годи інформанти на десять-двадцять рядків. Там нарешті урвався терпець, і мене викликали на редколегію: на суд та розправу. Перед тим як туди йти, я в компанії моїх друзів Володі Радченка та Сашка Дяченка хильнув дві шклянки оковитої (для сміливості) і коли мені на тій редколегії надали слово, я замість того, щоб виправдовуватись, став їх усіх лаяти. Що вони й керувати не вміють і газету роблять найнуднішу в світі. Члени редколегії від такого нахабства усі поніміли, а я закінчив свою гнівну філіппіку тим, що дістав посвідчення кореспондента та й кинув на стіл: не хочу, мовляв, і працювати з вами, так ви мені всі наостогидли!
— Що ви їм там наговорили? — сміючись, допитувався Козланюк вже у Львові.— Хижняк коли розповідав, то й заїкався.
А я клявся більше отак не впиватися. Тільки якби ж оці клятви мої та до Бога доходили!
Крім відомих письменників, появлялися в нас і початку-ючі, особливо поети. Ці візит свій до Львова обов'язково починали з того, що заносили до редакцій газет свої вірші в надії на сякий-такий гонорар, щоб потім було хоч за що повернутися до Києва.
Особливо запам'яталася поява Дмитра Мегелика, автора єдиної поетичної збірочки "Сонце над Поліссям". Мав відрядження Кабінету молодого автора при Спілці письменників: виступати по районах та селах. На той час це була дуже поширена форма спілкування літераторів з читачами, особливо серед тих, до кого муза виявлялася скупенькою, а поет чи прозаїк мав же ще, як і всі смертні, їсти-пити та ще і в чомусь ходити.
Мегелик побув на Львівщині місяць та й поїхав до Києва. А згодом до нашої Спілки посипалися листи: допоможіть зв'язатися з Андрієм Малишком. Ми довго не могли розкумекати, звідки такий спалах масової зацікавленості видатним українським поетом, аж ось до нас прибилася дівчина і в сльозах розповіла про те, як приїздив до їхнього села Андрій Малишко, як закохався з першого погляду в неї та й попросив її руки у батьків. Пожив у них вже на правах зятя тиждень та й поїхав, пообіцявши за кілька днів повернутися, щоб справити весілля та забрати молоденьку дружину до Києва.
— Тато вже й кабанця закололи,— побивалася дівчина.— А його все немає.
Ми здогадалися одразу ж: Мегелик! Ніхто з наших в цей час по селах не їздив, а з київських гостей був лиш Мегелик.
Згодом довідалися, що Мегелик не тільки відрекомендовувався повсюди як Андрій Малишко, а й читав Малишкові вірші, видаючи їх за власні. Закохані дівчата падали ницьма перед уславленим поетом, молодим, та ще й неодруженим, і Мегелик збирав щедрі врожаї по всіх райцентрах та селах.
Ростислав Братунь відразу ж відгукнувся на цю неординарну подію "Баладою про метеликів". Я довго зберігав примірник цієї балади, від руки переписаної, а потім десь посіяв, за чим зараз дуже жалкую. Збереглося в пам'яті лише закінчення: Братунь застерігав дівчат уникати метеликів, бо на кожному метеликові — по Мегеликові.
А ми з Дариною Дмитрівною написали фейлетон, що й був опублікований, здається, в "Літературній газеті". І коли мене вже пізніше знайомили з Андрієм Малишком, він, сміючись, запитав:
— Це ви мене на всю Україну прославили?
І я зажив у свій час такої ж слави недоброї. Ще на Волині. Де друкував свої вірші в газеті. Працівник обкому комсомолу, як дві краплі води схожий на мене (та ж масть, ті ж окуляри) , їздив по області та й, залицяючись до вчительок молоденьких, називав себе Анатолієм Дімаровим. Ще й читав, паразит, мої вірші! Особливо отой ліричний цикл, що я його настрочив, наслідуючи Максима Рильського. Ну яка молоденька, дурненька могла встояти, слухаючи отакі рядки:
Ти всміхнулась, ти байдужа,
Неслухняна ти.
Я ж кохав, бо я не здужав
Серце проклясти,
Що тобою, божевільне,
Билося завжди...
Бабусі, які молодими колись цілувалися із Дімаровим, агов, озовіться!..
І ще про один фейлетон, що його я теж написав на пару з Дариною Дмитрівною Вільде. Довго вагався: згадувати про нього чи не згадувать. Блудлива думочка весь час нашіптувала: забудь! Забудь і не згадуй! Адже давно вже мертві і Вільде, й Братунь, то навіщо ж ворушити минуле, яке, як кажуть росіяни, "дурно пахнєт"? Хто тепер пам'ятає отой фейлетон, що був надрукований у "Львовской правде"?
Та, беручись за оці свої спогади, я поклявся писати лише правду, писати про все, нічого не приховуючи та не замовчуючи. Тож, зітхнувши, розповідаю й про це.
Якось до нашої Спілки подзвонили з райкому партії. Туди прийшов із скаргою на Ростислава Братуня робітник, який жив разом з ним у котеджі: робітник на першому поверсі, Братунь — на другому. Вони не поділили між собою садок, що ріс при котеджі, і Братунь тепер його зживає із світу. День і ніч стукає, грюкає, навмисне заливає водою, сипле сміття йому прямо під вікна.
— Розберіться,— наказали з райкому.— І покарайте того Братуня.
Отак і сказали: "Покарайте", не маючи сумніву в тому, що робітник каже правду.
Розбиратись доручили мені і Дарині Дмитрівні Вільде.
Не розібравшись як слід (аякже, поскаржився не будь-хто, а "гегемон"!), ми зопалу втяли фейлетон та й опублікували у "Львовской правде". Затоптали свого товариша в багнюку, в болото.
А згодом виявилося, що не Братунь винен у всьому (хоч Ростислав теж був не подарунок), а той "гегемон" приходив щоночі п'яний додому і здіймав таку бучу, що стіни трусились. Братунь терпів, терпів та врешті й заявив на "гегемона" в міліцію. Той, щоб помститися, забрався вночі до Братуня у садочок, та й обтрусив усі яблуньки із ще зеленими плодами, ще й пообчухрував гілля. А потім накатав на Братуня отакенну "бодягу" й одніс у райком.
Єдине, що в тій "бодязі" відповідало правді, це те, що Братунь залив гегемона водою. Потекла батарея, і під нею на стелі появилася пляма — з дитячу долоньку завбільшки.
(Продовження на наступній сторінці)