Російський письменник Борис Полєвой прославився під час війни, написавши "Повість про справжню людину". Це навіть не повість була — белетризована розповідь про пілота Мересьєва, який, втративши на фронті обидві ноги, продовжував літати на винищувачі, збиваючи ворогів. Початок цієї розповіді був дослівно списаний з відомого оповідання Джека Лондона, але це не завадило тогочасній критиці піднести цю річ до небес, оголосити її надбанням радянської класики.
її читали й зачитувались, бо написана вона була жваво й цікаво, з закрученим у ріг сюжетом, стрімким розвитком подій. Тож ім'я цього письменника стало широковідомим, особливо після одержання Сталінської премії, і коли московське радіо взялося передавати уривки вже з нової повісті Бориса Полевого, я не пропустив жодної передачі. І чим довше слухав, тим більше в мені наростало почуття невдоволення, ба, навіть протест.
Всі події в цій новій повісті, які теж відбувалися в роки війни, розгорталися довкруж золота, що його намагаються врятувати од загарбників кілька людей. Та не цей факт викликав у мені підсвідомий протест (могло бути й таке, чого на війні не буває), а що герої Полевого буквально засліплені золотом, золото для них — найбільша цінність у світі, людське життя для них нічого не важило поряд з отим жовтим дияволом. Господи, та не заради золота ми воювали! — аж кипіло в мені,— золото не мало жодної ціни в очах тих, кому смерть дихала в обличчя. Скільки було випадків, коли солдати віддавали золоті трофейні годинники чи портсигари за пачку тютюну чи за шклянку самогонки.
Людське життя — єдине, що мало ціну в усіх війнах, відколи вони й відбувались у світі. Особливо в оцій, останній, з якої мало хто з нас і вийшов живий.
Не день і не два сперечався подумки з Полєвим, наче він мене міг почути. А коли посипалися схвальні рецензії, тоді й зовсім втратив спокій. Ну як таки-так! Як вони, оті автори рецензій, не розуміють, що не за золото ми воювали, а за життя! За найбільшу цінність у світі, яку тільки може мати людина.
А тут потрапила саме до рук прекрасна повість Казакевича "Звезда", яка так і дихнула справжньою війною, з трагічним кінцем її героїв. Небувала, майже немислима на той час річ: воїни-переможці і раптом гинуть усі до одного. І невдовзі друга повість цього ж автора, позначена не меншим трагізмом, і несправедлива розгромна рецензія на неї в "Литературной газете", написана якоюсь кололітературною дамочкою. Я був настільки тією статтею обурений, що написав на ім'я цієї дамочки лайливого листа. "Видно одразу, що вам не довелося понюхати пороху,— писав я в листі.— Навіть коли б ви побували під час війни ППЖ (пояснюю спеціально для вас: польова пересувна жона, а по-нашому, по-солдатському — махалка для старшого та вищого командного складу діючої армії)... навіть коли б ви побули отакою махалкою, і то зрозуміли б, що Казакевич у своїй повісті написав святу правду, за що ми, колишні фронтовики, і вклоняємося йому низько до землі..." Накатав отакого листа, ще й підписався: "Анатолій Дімаров, інвалід Вітчизняної війни, член КПРС". Не інакше як чорт мене підштовхнув згадати оте членство в партії: невдовзі мене викликали в міськком партії на розмову, і щастя моє, що розмовляв зі мною колишній фронтовик, інвалід, що не мав лівої руки. Я йому приніс прочитати повість Казакевича, з-за якої все й заварилося, і потім спитав: "Скажіть мені, де тут наклеп на Радянську армію?" — "Тут — свята правда,— сказав інструктор, поклавши єдину руку на книжку.— Але на біса ти зв'язався з тією московською дурою? Що нам їм відповісти?" — "Отак і напишіть, як щойно сказали: автор листа жалкує, що зв'язався з московською дурою!" — відповів я сердито. "Ну, гаразд, іди, ми тут щось придумаємо,— сказав на прощання інструктор. І коли я вже виходив: — А що іще написав Казакевич?"
Тож оті дві повісті Казакевича світили мені, як ясні зорі, коли я надумався написати нову повість. Наперед уже знав, що буду зображувати один з найтяжчих для нас періодів війни: літній наступ німців у сорок другому році, коли наші деморалізовані армії панічно відкочувалися од Дінця аж до Дону, та навіть і там не втрималися: гітлерівці дійшли аж до Волги. Я й сам, хоча вже був інвалідом війни, разом з відступаючими дійшов аж до Дону: у формі червонофлотця, ще й з автоматом, що підібрав по дорозі, і коли б попався німцям до рук, мене розстріляли б на місці: мало того, що моряк (моряків німці в полон не брали), а ще й не поспорював здуру червоних зірок, нашитих на рукаві матроски,— так було їх жалко. Тож оту страшну дорогу відступу, а точніше — панічної втечі я зміряв своїми ногами до останнього метра і наперед уже знав, що коли поведу своїх героїв — жодна мапа мені не буде потрібна.
Я спершу так і задумав, навіть почав був писати: перед самісіньким наступом ворога наша група розвідників, що пробралися в тил, стикається з німцями, і в короткій сутичці падає важко поранений командир розвідників. Поклавши свого капітана на ноші, розвідники вирушають у далеку дорогу до Дону (наступ уже розпочався) і по одному гинуть, рятуючи свого командира.
Списав кілька сторінок, одразу ж відклав: не те! Ну, ще одна фронтова історія, подібна до тисяч інших, до того ж в стократ яскравіше змальована самим Казакевичем... Не те!.. Не те!.. Не те! Починав знову й знову кидав, буквально місця собі не знаходячи. "Ну чого тобі ще треба, та гарно ж!" — казала дружина, мій перший читач і перший мій критик, а мені від того "гарного" хотілось завити вголос і поламати к бісу перо.
Лютував на себе й на дружину, наче вона була винна в тому, що я ніяк не міг знайти отой стержень, який би вдихнув життя в майбутню повість, оте основне, заради якого ми воювали.
Якось я, до краю змучений отим болісним пошуком, проснувся серед ночі од розпачливого дитячого плачу. Наче поруч, під боком, лежала дитина. Схопився прожогом, клацнув вимикачем: в ліжкові лише дружина. Спить, зарившись головою в подушку.
А я вже заснути не міг. Я вже знав, про що треба писати.
Дитина!
Беззахисний шматочок життя, щойно народжений син капітана. Командира розвідників, який був не важко поранений, а загинув...
Немовля, що залишилося після молоденької дружини капітана, яка померла під час пологів.
Щойно народжене життя — на руках у розвідників. Яке вони віднині нестимуть... Нестимуть і гинутимуть, його захищаючи. Гинутимуть усі до одного. Ні, загинуть не всі, один залишиться. Наймолодший... Юрко?.. Хай буде Юрко.
Ось він іде степом безкраїм, несучи немовля на руках, і йому здається, що поряд із ним ідуть воскреслі його побратими... Ідуть усі до одного, готові знову загинути і знову піднятися, захищаючи щойно розквітле життя.
Лежав, широко розплющивши очі, а в мені наростав, дзвенів кінець ще не початої повісті.
Син капітана. Тільки так: "Син капітана"!
Назва прошила мене, наче блискавка.
Лежати більше не міг. Наспіх вдягнувся, потихеньку пробрався на кухню з олівцем і папером у руці.
Ще жоден твір не писався так легко й натхненно, як "Син капітана".
Написав оцей рядок і мене потягнуло... Так потягнуло, як на побачення з молодістю, перечитати цю повість, написану сорок літ тому. Уже був дістав, потримав-потримав у руках і знову заховав якомога далі з очей: побоявся. Побоявся, що буде зіпсований настрій, як зіпсував його великий художній нарис "Такий у нього характер", що був написаний там же, у Львові, по гарячих, як то кажуть, слідах.
Тоді саме модно було посилати письменників вивчати життя. Запропонували на вибір і мені: або походити на електроламповий завод, або поїхати в село до якогось тридцятитисяч-ника, що їх з ініціативи Хрущова посилали зводити на ноги відсталі колгоспи. Я спершу впродовж місяця простояв біля автомата на електроламповому заводі, але, крім лампочок, так нічого в душі і не виніс, тож краще вирішив поїхати в село.
І тут мені повезло: я наткнувсь на людину, про яку можна було тільки мріяти. Кандидат сільськогосподарських наук, завідуючий кафедрою та до того ж ще й циган з такою гарячою кров'ю, що й мертвого міг поставити на ноги, не те що колгосп. Коли з ним познайомився, він головував уже більше року і встиг одержати чотири догани: начальству районному був як кістка в горлі, яку й проковтнути не в силі і виплюнути боязко. Його давно б уже зняли, а то й під суд віддали б, рятувало тільки те, що тридцятитисячник.
З перших же кроків він замахувався на найсвятіше, на чому трималася вся влада радянська: на дріб'язкову щоденну опіку з боку райкому, райвиконкому та інших "рай-рай", що, як отруйні гриби, плодилися в кожному райцентрі неосяжної нашої країни.
Повчали кому тільки не лінь.
Почав своє головування з того, що вигнав утришия уповноваженого райкому, які тоді ошивалися в кожному селі з ранньої весни до пізньої осені: неослабний контроль керуючої й спрямовуючої.
Та якби тільки вигнав, а то ледь не втопив. Вкинув у ставок, та ще й на місце поглибше: що уповноважений вигребеться, то він його знову притопить.
— За віщо ви його так?
— За діло. Ліз куди його не просили. Кожен мій крок брав під контроль. І досі жалкую, що не втопив: одним дурнем менше на світі було б. Так і на бюро райкому сказав.
— Так і сказали?
— Так і сказав.
— Ну і...
— Ну і перша догана.
— А друга ж за віщо?
— Друга вже за інструктора. По пропаганді... Тут посівна, кожен колгоспник на облікові, а він давай одривати людей: гасла малювать та розвішувати... Ну, я йому й навішав...
(Продовження на наступній сторінці)