Я скористався цим запрошенням, коли появилися сигнальні примірники його збірочки. Взяв один екземпляр, хоча це й було заборонено, поки не появиться штамп цензури на дозвіл "у світ", упаси Боже навіть показувати авторові. Та мені так хотілося потішити Бориса Дмитровича, що я взяв один примірничок, який ще пахнув друкарською фарбою, та й поніс його авторові.
Борис Дмитрович мешкав у будинкові для письменників, що був зведений задовго до війни: він, дружина і двоє дітей. Двокімнатна невеличка квартирка з коридорчиками-мишо-ловками, а кухонька затісна й для одного. Не кухонька навіть — якийсь закапелок, де ледь вміщалася газова плита, столик і пара стільців.
— Виплід фантазії Івана Ле,— сказав Борис Дмитрович, усміхаючись. І пояснив, що коли проектувався цей будинок, то Іван Ле наполягав, щоб кухонь взагалі не було. Житимемо ж, бачте, при комунізмі, харчуватимемося в їдальнях, то навіщо нам пережитки минулого? Ледь удалося відстояти туалети та ванни.
— І Ле зараз у такій квартирі живе?
— Трохи пожив. Потім перебрався з комунізму в капіталізм. В нормальну квартиру... "І з Ле зле, і без Ле зле",—
4*
99
процитував Борис Дмитрович чиюсь епіграму.— Та годі про це. Прошу сюди, до моєї печери!
В "печері" так чисто, так прибрано, що я мимоволі подивився на свої черевики. Просиділи за коньячком до пізнього вечора. І то був один з найцікавіших в моєму житті вечорів: в Бориса Дмитровича був рідкісний дар оповідача.
Од нього тоді, пам'ятаю, я вперше почув повний текст "Ще не вмерла..." — сучасного державного гімну, який у той час був під суворою забороною. Він не тільки продекламував всього вірша до кінця, але й наспівав мелодію.
— А ви знаєте, що цей вірш нещодавно надрукований?
— Де?.. Та цього не може бути!
— От і не може! — Він молодо зводиться, йде до шафи, дістає якусь книжку, розкриває на закладці: — Читайте!
Дивлюсь і очам не вірю: "Ще не вмерла Україна". Повний текст. Розкриваю на титулці: "Песни кубанских казаков. Краснодар, 1958 год".
— Отакі дива в нас трапляються,— сміється Борис Дмитрович.
Забув уже, з приводу чого зайшла мова про Трипільську трагедію. Здається, я перед цим бачив фільм чи слухав лекцію.
— І ви повірили казочці про банду Зеленого? — запитав іронічно Борис Дмитрович.
— Але хтось же постріляв отих комсомольців?
— Постріляв!.. Ніхто їх, дорогенький Анатолію Андрійовичу, не стріляв. їх селяни Трипілля, у яких врешті урвався терпець, обеззброїли. Пішли на них із вилами й косами. Та й поскидали всіх до одного із кручі. Прямо в Славутич... А потім прийшов цілий полк чонівців, з гарматами та кулеметами, і влаштував криваву баню тим нещасним селянам. Вбивали старих і малих. Отак воно насправді було. Йшли війною на власний народ...
Я слухав його і думав: "Цей чоловік не боїться нічого. Отаке говорити мені, ще мало знайомому!"
Десь через день були чергові збори київських письменників. З доповіддю виступив Леонід Миколайович Новичен-ко, наголошував на ідейних збоченнях в творчості деяких письменників, особливо його розгнівала теза про право на помилку ("Не помиляється тільки той, хто не працює"), ? коли настав час обговорення, першим виступив Борис Дмитрович. Він брав під захист критикованих, йому кидали репліки, його обривали з президії, а він вів своє, наче й не чув сердитих отих голосів, і врешті так закінчив свій виступ:
— Я добре розумію становище Леоніда Миколайовича: на чийому возі їдеш, того й пісню співай. Зал так і вибухнув реготом...
А ще через день почалися неприємності — для нього й для
мене.
Борис Дмитрович до своєї скромної збірочки поставив епіграф — відомі рядки з поезії Івана Франка:
Встане наша славна Україна, Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяну-річки Одна нероздільна.
Я не знаю, якому занадто пильному йолопові впали в недремне око оці Франкові слова, тільки згодом там ударили на сполох: Антоненко-Давидович, який сидів у таборах за націоналістичну діяльність, знову узявсь за старе і вимагає від Росії не більше не менше, як повернути Кубань Україні.
І пішло, і поїхало...
Бідного Дяченка потягнули в цека на розправу, а мені, аз многогрішному, вже на рівні видавництва вліпили сувору догану. І довго по тому у виступах ідеологів різних мастей наші прізвища наводили як приклад ідейної сліпоти і недалекоглядності.
Книжечка, щоправда, під ніж не пішла, чого можна було сподіватися, повидирали тільки сторінки з епіграфом. Там, угорі, були зацікавлені в тому, щоб книжка вийшла з друку, більше, ніж сам Борис Дмитрович: показати всьому світові, що Антоненко-Давидович перекувався, став лояльний до радянської влади і рідної комуністичної партії.
А він у цей час працював над романом "За ширмою", що наробив переполоху більшого, аніж ота його книжечка. В образі матері, яка скніла у безсердечного сина за ширмою, зобразив Україну, та на додачу ще й вивів невістку — москвичку, од якої, окрім зневаги, бідолашна мати не зазнала нічого.
Роман був надрукований у журналі "Дніпро" (попотерза-ли ж за нього Мушкетика!), а потім довго лежав у видав-н ицтві вже нашому, бо цензура не давала дозволу запустити його у виробництво. Хоча по ньому, викручуючи авторові руки, потовклися добряче і рецензенти, й редактор, і та ж недремна цензура. Уже підписаний до набору рукопис носили навіть у цека, звідки за якийсь час і повернули, всіяний запитальними та окличними знаками. Спробуй догадатися, що мали на увазі в тих двох відділах, де читали та перечитували цей роман, але видавництво мусило обов'язково від-реагувати на кожний той знак.
І появилися, руйнуючи художню тканину твору, такі ось абзаци та речення:
"Радянська епоха відкрила нову, блискучу еру в медицині. І медицина на шостій частині нашої планети вступила в свій золотий вік... Наша найкраща в світі апаратура, вся система радянської охорони здоров'я — хіба це не свідчить, що й цього ворога людини (рак) буде остаточно викрито, переможено й знищено... Скрізь перемагає радянська людина, переможе вона, без сумніву, й тут".
Отаких вставок було внесено в роман чималенько.
А скільки абзаців, та й цілих розділів, було перероблено або викреслено!
А невістка стала вже не росіянкою (упаси Боже кинути хоч найменшу тінь на представницю великого радянського народу!), а наша ж таки українка, родом із Кобеляк Полтавської області.
Не раз і не двічі довелося Борисові Дмитровичу, за його ж таки висловом, кидати кістку псам, доки його роман-велико-мученик пішов нарешті в люди. Точнішого вислову, аніж "пішов у люди", я не міг підібрати. Не було, по-моєму, на Україні людини, яка б не прочитала цього твору, буквально крізь серце пропущеного.
Парадокс того часу: чим лютіше на всіх рівнях громили за ідейні помилки той чи інший твір, тим більше зростала його популярність. Роман Антоненка-Давидовича "За ширмою" зник блискавично з усіх книжкових магазинів, а потім продавався на чорному ринкові вдесятеро дорожче од його номінальної вартості. Йому не судилося "заснути в запиленому томі, в цій незакопаній страшній труні" — за висловом Дмитра Павличка...
Одразу ж після книжечки нарисів Антоненка-Давидовича, мабуть, щоб покарати за той епіграф пропущений, мені підсунули редагувати товстелезну, на вісімсот сторінок, бам-белу: про героїчну боротьбу партизанів у минулу війну. Написав її ветеран Спілки письменників, автор численних п'єсок і п'єс, що ставилися переважно на периферії, та й то здебільшого драмгуртківцями, тож тих заробітків для нього було замало і він вирішив на старості літ узятись за прозу. Ще за молодих літ він легко пристосувався до системи, для якої талант був річчю необов'язковою, навіть шкідливою, і "стругав" свої п'єски на одну й ту ж соцреалістичну колодку, як чоботар у взуттєвій майстерні.
Не називаю його прізвища, бо він був людиною веселою й доброю і знав справжню ціну всім своїм творам. Коли я, дожувавши цей його опус, сказав йому якомога делікатніше, що доведеться дещо підправити, він замалим не кинувся мене обіймати:
— Та Анатолію Андрійовичу, та дорогенький! Та правте, не жалійте! Я вам буду лише вдячний.
— Ви в якому з'єднанні партизанили? — ще поцікавився я: в романі були такі карколомні картини партизанського побуту, що хоч стій, хоч падай. На кшталт "Зенітки" Остапа Вишні, де озброєний вилами дід перемагає фашистів. Так то ж гумореска, а тут — на повнім серйозі.
— Партизанити? А навіщо?.. Та й не міг я партизанити: мене, як письменника, викинули в глибокий тил. Аж на Урал.
Він так і сказав: "викинули", наче був радистом-розвідни-ком і його скинули на парашуті в глибокім тилу ворога.
Важко зітхнувши, я засів редагувати той опус.
Перший десяток сторінок правив обережно та оглядаючись. Все ж не будь-хто, а ветеран, який став членом Спілки письменників, коли я тільки починав під стіл пішки ходити. Тож намагався, де тільки можна, лишати авторський текст. Зустрівся з автором, дав йому передрук:
— Довелося дещо поправити...
Він мигцем глянув на помережані мною сторінки, розвів для обіймів руки.
— Та Анатолію Андрійовичу, та дорогенький мій! Та правте як вам на душу ляже! На те ж ви і редактор, щоб правити. Я повністю на вас покладаюся.
(Продовження на наступній сторінці)