— Знову топили? — давився я сміхом.
— Та ні, нагаєм трохи погладив... Там ледь торкнувся, а крику було — на весь район!..
— Торкнувся? — сміялись колгоспники.— Та гнав, наче зайця! Аж за село...
Третю, вже сувору, догану впаяли за те, що перешерстив на молочній фермі корів. Вибракував тих, що давали молока менше кози, та й відігнав на заготівельний пункт. Майже вдвічі скоротив поголів'я великої рогатої худоби. Гріх на той час, коли кожна корівчина колгоспна була на суворому партійному облікові, непростимий. А тут ще й свиноферму розорив: спродав усіх непородистих свиней та й закупив поросят породи елітної. Прокурор уже й справу завів — не наважилися судити тридцятитисячника. Суворою доганою обмежились.
— А четверту?
— А четверту — за льон. Замість пшениці льоном-довгун-цем усе поле засіяв. Восени мільйон карбованців надійшло до колгоспної каси. Вперше людям замість копійок по шість карбованців видав на трудодень. Та й корів прикупив. Породи німецької. Вим'я до землі дістає...
Два роки їздив я до нього в колгосп. У нього ж і жив, лягав разом з ним не раніше дванадцятої, а просинався о п'ятій, а то й о четвертій: за якийсь місяць вимотався так, що ледь живий повернувся додому та й кілька діб приходив до тями. А він же отак з дня у день, з року в рік: чорт — не людина!
За цей час заробив ще чотири догани.
— Якраз до пари,— сміявся.
А колгосп поступово спинався на ноги. Вже не треба було виганяти на роботу людей (по шістнадцять карбованців на трудодень), вже не тонули в багні та гнояці тваринницькі ферми, вже по всіх хатах засвітилась електрика, а багато осель засяяли вкритими бляхою дахами... І на ставок, на отой, в якому купав уповноваженого, оком накинув: виловив к бісу всіх щук та й завів коропів... Село стало жити не те що заможно, до заможного життя було ще далеко, але жило вже по-людському, і люди ходили не злі та пригнічені, й не розбирали легендарний місток на дорозі, що вела до райцентру, щоб одгородитися од усього начальства, від якого, на їхнє тверде переконання, окрім зла не можна було сподіватися чогось іншого.
Я знову зібрався їхать до нього, коли ж він сам появився в мене.
— Все! Одробився!
Дістав із кишені півлітру, так стукнув нею об стіл, що й корок вискочив.
— Закусить чимось знайдеться? І просидів у мене до глупої ночі.
Приїхав прямо з райкому. З бюро. Де його виключили з партії.
— Кажуть: "Поклади партквиток!" А дулі не хочете? Спробуйте, візьміть, одберіть! Я не для того його на фронті носив, щоб отаким фашистам, як ви, віддавати!
— Так фашистами й обізвав?
— Так і обізвав.
— 1 партквиток і досі при тобі?
— Нема партквитка! — якось аж сердито.— Подер.
— Як?!
— А отак. Подер і за вітром пустив. Коли їхав до тебе.
— Господи, що ж ти накоїв! Та райком це ж не остання інстанція. В обком можна оскаржити, врешті, в цека...
— Для чого?
— Для чого, для чого! Щоб у партії поновили, от для чого!
— Та я з тими бандитами і в нужнику рядом не сяду, не те щоб в одній партії бути...
— Ох, ти ж і штучка!
— А це вже яким мене мати народила... Давай краще вип'ємо.
Випили. Він по-вовчому трощив курячу кістку.
— За що ж вони тебе виключили? Знову когось притопив?
— Ні, за попа... З попом приятелює, посилав до нього в науку секретаря парторганізації... І посилав... Такого при-дурка та не послати!.. Сходи, повчися, як треба з людьми... Та їм не піп, інше їм задниці пекло... Сіно!..
— Постій, яке сіно?
— А оті двадцять гектарів, що попід лісом. З року в рік там для своїх корівок сіно косили. Вивершать десяток стогів та й везуть до себе в район. Я рік терпів, другий, думав: совість проснеться — колгосп обкрадати... А цього року діждався, поки вони покосили та склали в стоги, свиснув своїм та за ніч і перевіз до себе в колгосп. Крику було — всі дроти на стовпах пообривали] — аж усміхнувся.— Косарики...
— Ти думаєш їм справжній хазяїн потрібний? Сліпий виконавець, а не хазяїн!.. Ось зараз кукурудза входить у моду. З легкої руки нашого Микити Сергійовича, хай йому там гикається. Рослина потрібна, особливо для тваринництва, недаремно ж її в Америці так культивують. Тільки... Хай не я буду, як цю ідею хорошу не скомпрометують. До абсурду доведуть. І на Північному полюсі кукурудзу посіють. Прямо на лід. Присиплять сніжком та ще й одра-портують в цека: перегнали Америку... Як там у вас один борзописець писав: "Посторонися, Америко!.." Посторонилися. Вже голови колгоспів по магазинах вершкове масло скуповують. Щоб виконати стрічні-перестрічні плани та перегнати Америку... І знають же паразити, усі до одного знають, що Америку нам і за сто літ не наздогнати, а все одно галасують: "Посторонися!.." Щоб налякати, чи що? Ну, давай ще по одній, щоб їм легше було бігти... Навздогін за Америкою...
— Про асфальтну дорогу чув? — спитав трохи згодом.— Оту, що від Львова до Володимира-Волинського? За скільки її, пак, проклали? За тиждень! Асфальт — прямо на землю. Наставили міліції, щоб і дитина не ступила, курей і тих од-ганяли. Щоб бува не провалили. А проїхав Микита Сергійович туди та назад, як пішли вантажні машини — за годину асфальт той змішали із гряззю. Мільйони карбованців за вітром пустили. Куди тій Америці! Там умруть, до такого не додумаються... Туфта!.. Туфта суцільна! — махнув безнадійно рукою.
— Галасують, що в нас найбільша цінність — людина. Будівник комунізму. А ти поїздь по колгоспах, придивись, хто найбільше в ціні? Для кого палаци кам'яні розбудовуються? Для людей?.. Корівники вже скоро килимами вистилатимуть... Мені теж ножа приставляли до горла: чому не будуєш? Не будую, кажу, бо в доярок дахи перекривати треба. Дощі йдуть — тази підставляють. От як засвітять хати новими вікнами, тоді й про палац для корів подумаю... Та їм хіба люди в голові! Помре людина — бровою не поведуть. Не поцікавляться, од чого й померла... А здиха якась корова на фермі — налетить комісій, як галичі. Що?.. Як?.. Чому не вберіг?.. В прокуратуру!.. До суду!.. Подивишся на оті пики, на людському горі наїдені,— руки за кулеметом зачешуться... Ні, Анатолію, ти мені скажи, звідкіля воно й береться, оце зілля прокляте?.. "Вишлі ми все із народа"... Вишлі! Так повиходили, що той народ нікому не потрібний... Е-ех, давай ще по одній!..
Опівночі прощалися.
— Ти куди ж тепер? Знову в інститут?
— В інститут?.. Хто мене, безпартійного, прийме?.. Та хоча б і прийняли... Наостогидло це все мені, Анатолію. Так наостогидло, що й жити не хочеться. Подамся додому, на Полтавщину... Візьму Любашу й синка, думаю, не пропаду. Руки є, голова на плечах — якась робота та й знайдеться...
І, вже тиснучи руку:
— Даремно ти до мене і їздив. Стільки часу, вважай, змарнував...
— Чому даремно? Зовсім не даремно!
— Невже писати збираєшся?
— Обов'язково писатиму!
— І надрукують?
— Хай спробують не надрукувати!
Хоч наперед уже знав (досвід газетяра підказував), що отак, як було насправді, не надрукують нізащо. В якій книжці, в якій повісті або в романі, що видавалися на терені СРСР, можна було зустріти негативного секретаря райкому, голову райвиконкому? Не було такої книжки, принаймні мені не траплялася. Існувала невидима планка, вище якої нікому, навіть Шолохову, не дозволено було стрибати. В персонах "нон грата" ходило майже все районне начальство, не кажучи вже про обласне. Навіть над негативними образами секретарів первинних парторганізацій
нависало сталеве перо невсипущої цензури: "Викреслити? Залишити? Узагальнення? Неузагальнення?"
І коли б не оця нічна розмова, коли б не моя обіцянка гаряча, я навряд чи й засів писати цей нарис. При одній лише думці, що доведеться пригладжувати та викидати, старанно обходити гострі кути, мене починало нудити. Наче я бачив, як злодій заліз до когось в кишеню, і мусив полохливо відводити очі, ще й переконувати інших, що то зовсім не злодій — чесна людина.
Але відступу назад не було. Повинен, мусив писати цей нарис. Так написати, щоб його можна було опублікувати. Півправди, хоча б чверть правди зберегти, а фальш зробити такою вже видимою, щоб вона кожному різала очі.
Отож приберемо із розповіді секретаря райкому — бурбона й матюшника, для якого єдиним методом виховання були лише догани, а кожне бюро райкому перетворювалося на своєрідний трибунал, де судили і винних, і невинних. Не згадаємо й голову райради, який повертався з кожного колгоспу, як од власної комори: набита по вінця машина аж на колеса сідала. І прокурора оминемо боязко, який щоразу заводив кримінальну справу на мого героя, та й як було не завести, коли він, той герой, мало того, що поводив себе незалежно ("Ти диви, хазяїн який виськався!"), а ще насмілився в нього, у прокурора, забрати сінце, посадивши його прокурорську корову на голодний пайок... Виведемо натомість інші постаті: і першого, й другого, і голови, й того ж прокурора — усіх такими, що з кожного хоч ікону малюй, а до цього, позбавленого гріхів гурту, долучимо вже й зовсім ангела з партійними крильцями — секретаря обкому, який особисто піклується долею кожного тридцяти-тисячника.
(Продовження на наступній сторінці)