Що найбільше мене вражало — це абсолютна щирість листів. До мене звертались, як до найближчого друга, зізнавалися в найінтимнішому, питали поради, як бути в тій чи іншій ситуації. Цікавилися, що станеться з Горбатюком у другій частині (їх прямо таки палила нетерплячка підняти завісу, яка передчасно опустилася), чи помириться він із дружиною. "Нехай він насамперед про своїх діток подумає!" — писала розгнівано одна читачка. Навіть читачі набагато старші од мене... навіть вони зверталися за порадою, як жити на білому світі.
Іноді я буквально розгублювався. Що я міг їм відповідати? Що порадити? Став розуміти, яка величезна відповідальність ляга на письменника, коли він сідає до столу.
Тут треба згадати такий майже анекдотичний випадок.
Я вже закінчив другу частину роману. Сценою, в якій Горбатюк достукується до своєї квартири, а двері стоять глухі, німі та ворожі. І Горбатюк іде геть. Щоб більше до сім'ї не вернутись.
І раптом — ще один лист.
Автор — директор ремісничого училища. З Донбасу.
"У мене склалася точнісінько така ситуація, як у Горба-тюка. З нетерпінням чекаю закінчення. Як вчинить Горбатюк, так зроблю і я".
Я геть розгубився. Надрукувати другу частину такою, якою вона щойно вийшла з-під пера? Зруйнувати сім'ю отого чоловіка? Не мав чомусь сумніву, що він вчинить точнісінько так, як це зробив Горбатюк.
А тут іще Петро Степанович Козланюк. Голова Львівської філії Спілки письменників, автор на той час відомого роману "Юрко Крук". Якому я, на своє лихо, дав прочитати заключну частину роману перед тим, як однести до журналу. (Петро Степанович ще був і членом редколегії "Жовтня")
— Перепишіть закінчення. Обов'язково! Нехай вони помиряться. Хай обіймаються, цілуються, а довкола них дітки танцюють од радості!
Ну як я, початкуючий автор, міг не погодитися з Козла-нюком? Моїм безпосереднім спілчанським начальством.
І я засів мирити героїв. Зводити їх докупи. Викручувати їм руки. Бо обоє пручалися і не хотіли простить один одного.
Звів. Помирив. Добре, що не примусив ще й діток танцювати довкола!
І в той же день, лютий на себе, надіслав на Донбас телеграму:
"Миріться! Горбатюк помирився".
Закінчення роману було невдовзі опубліковане, і я за якийсь час одержав листа од Леоніда Миколайовича Нови-ченка. Уже з Києва. До Леоніда Миколайовича я возив свої вірші, коли ще працював на Волині, він і привітав, коли мене похвалив Тичина, він же й виступив на засіданні президії, де мене приймали до Спілки письменників. "Мене занудило, коли прочитав закінчення "Його сім'ї",— писав Леонід Миколайович.— Невже Ви не відчуваєте, наскільки воно нежиттєве, фальшиве? При виданні окремої книжки радив би переробити... І ще: не намагайтесь писати під Стельмаха. Стельмах — великий письменник, але будьте самим собою. Епігонів і без Вас вистачає".
І я з "великою радістю", як тоді писали газети, відновив попередній варіант закінчення роману.
Діждався й видання окремою книжкою. У "Радянському письменникові". Небувалим для початкуючого накладом: тридцять тисяч примірників замість десяти!
Офіційна критика, хоча й змінила грізний тон на поблажливий, дивилася на мене, як на письменника другого сорту, що творить на задвірках справжньої літератури, а не на її передньому краї.
А я на зло їй купався у славі. Мало того, що майже щоденно листи, ще й зустрічі з читачами (їздив навіть до Києва). Виступи читачів, часто-густо вже од читачок записки: чи не одружений? І добре, що моя дружина була неревнивою: читаючи ті записки, сміялася: "Дозволяю відповідати, що неодружений".
Якось по телефону просили виступити в клубі. Дали й адресу: в чортів на болотах, десь на околиці Львова. Та ще й о восьмій ранку. Я довго трясся трамваєм, а потім чесав не менше кілометра пішки до місця призначення: глухо зачинені ворота, височезний мур, як у фортеці. Над ворітьми металеві літери: "Психіатрична лікарня".
Зустрівся!
Довго не міг дізнатися, хто ж це мене отак розіграв. Врешті довідався: Лахно! Тетяна Валентинівна. Яка працювала в Спілці: очолювала місцевий літфонд. Дотепна, весела, до всіх доброзичлива.
Відплатив їй тією ж монетою. Вона саме пошила осіннє пальто. Чорного кольору. Підкреслюю: чорного, бо на чорному фоні особливо виділявся білий ромб з літерою "Д". Я його споров із своєї спортивної майки, та на тому пальтові й нашив. Іззаду, на спині. Випросивши в Тетяни ж Валентинівни голку та нитку. Поміцнішу.
Лахно так і пішла додому з роботи — із спортивною на спині емблемою.
— Іду, а позаду — сміх,— розповідала потім.— Ніяк не могла уторопати, з чого сміються. Вже вдома побачила — ледь не розревілась од сорому.
Це було восени. А на початку зими Петро Степанович приловчився встромити велику ложку в мою шапку. Отоді, їдучи в трамваї, я мав нагоду пересвідчитись, як можуть сміятися люди.
Чи можливе було щось подібне в іншій установі? В політехнічному інституті, наприклад, де на той час працювала моя дружина. Щоб сам ректор узяв та й устромив ложку якомусь викладачеві в шапку? У Львівській же Спілці панувала особливо тепла, товариська атмосфера, наповнена жартами й сміхом. Тут охоче брали на кпини один одного, заради красного слівця не жаліючи й батька. 1 не доведи Господи — образитись! Заклюють.
Особливою популярністю користувалися епіграми, складені поетичною братією. Найдотепніші писали Ростислав Братунь та Григорій Глазов. Багато з них вивітрилось з голови (дуже жалкую, що в свій час не записував), але кілька врізалося в пам'ять.
Львівська філія Спілки письменників. Вулиця Черни-шевського, 17. Колишня квартира якогось магната. Не квартира — палац, до якого страшно й ступити. В найбільшій кімнаті, перетвореній на залу засідань, повно письменників. І серед них — я, неофіт, який щойно перебрався до Львова. Сиджу, повний душевного трепету. Тривають загальні збори, про що саме, забув, виступає Микола Торнавський. Говорить, як пише свої товстелезні романи: довго й нудно. В залі нароста шум, потім виникає сміх. Не голосний — притамований. Перекидається з ряду в ряд, підкочується зрештою до мене. Сусід, усміхаючись, подає мені складений аркушик. Розгортаю, читаю:
Він Львовом тільки снив і марив, Дивився в напрямку на Львів, І ось сьогодні А. Дімаров В сузір'ї львівських димарів!
Р. Братунь
Я вже був ознайомлений з творчістю Р. Братуня. Надрукував кілька його поезій у "Радянській Волині". Серед них і вірш про сількора, в якому мені особливо сподобався початок:
Дощ і мряка. Дощ і болото. З неба змито зірок позолоту. Ніби й сплять уже, ніби й ні, Де-не-де — вогні.
Закінчувався цей вірш так:
Постріл в упор — Впав сількор.
Іще чотири рядки, я їх не пам'ятаю. Стріляв, звісно ж, мельниківець, підступно, крізь шибку.
Вже набагато пізніше довідався, що Ростислав, зовсім іще юним, десь у сорок третьому році очолював підпільний відділ ідеологічної роботи районного проводу ОУН у Горохівському районі на Волині. Дізнався про це від партизанського генерала Сабурова, спогади якого саме редагував. У Сабурова була набагато молодша від нього дружина, така, що й не під-ступитися до неї. Вона називала свого чоловіка не інакше, як "мой генерал". Якось сказала про Братуня щось зневажливе (теж віршами бавилась, видала навіть під тиском "мого генерала" хирляву збірочку), і Ростислав пустив чутку, що вона — англійська шпигунка. Що одразу ж і донесли генералові.
— Сопляк!.. Щенок!..— кричав у мене в кабінеті Сабуров.— Зачем я єво в свойо время поміловал!.. Пріводят, по-німаєш, моі ребята щенка, от страха обосраново: получайте бандіта!.. Расстрелять?.. Поміловать?.. Пожалел. "Всипте,— говорю,— ему как следует і отпустітє к родітєлям". Пожалел!..
Сабуров не обмежився криком, одрапортував у відповідні інстанції: виключили нещасного Братуня з кандидатів у партію, зацікавились органи, стали шити справу. І складати б йому вірші десь на Колимі чи Камчатці ("Сгною!" — нахвалявся Сабуров), коли б не уславлена тітка Ростиславова, народна артистка СРСР Наталка Ужвій. Достукалася замалим не до Хрущова, і Братуня, замість того щоб відтарабанити в табори, забрили в солдати. Повернувся не за два роки, а через рік (і тут доклала руку Ужвій),— худющий, аж синій, ще й поголений наголо. І чи то за покликом серця, чи з переляку став майже щоденно виступати по радіо. З віршами про комуністичну партію, про товариша Сталіна, про щасливе радянське життя. Включиш, бувало, радіо — голос Братуня.
Куда не плюнь, Везде Братунь.
Цю епіграму написав Григорій Глазов. Братунь, звичайно, не лишився у нього в боргу — написав у відповідь не одну епіграму.
У Ростислава Братуня був прямо-таки вибуховий характер, що відбивалося і в його поезіях, і в пригодах, які часто-густо з ним траплялися.
Якось він і ще троє молодих поетів відзначали щойно видану книжечку поезій. У одному з львівських "гадюшників", що в той час траплялися мало не на кожному кроці. Упилися так, що один із них "поїхав до Риги"... Тут же, за столиком. "Рига!.. Рига!!!" — підхопили, сміючись, його друзі...
А вранці прокинулись в якомусь купе. Рипить, скрипить, перестукує. Що?.. Де?.. Куди вони ідуть?..
Того ж дня Тетяна Валентинівна Лахно одержала розпачливу телеграму: "Благаємо вислати гроші на чотири квитки з Риги до Львова. Рига, головпоштамт, до запитання. Братунь"...
(Продовження на наступній сторінці)