— А сколько ви видєліте мне отступного? Заскоуений зненацька, я не знав, що йому й відповісти.
Відступного? За віщо?
— За то, что я уступлю вам квартіру.
— Ну... триста карбованців...
Це була сума, на яку я б іще міг стягнутися.
— Нє пойдьот! — мотнув головою полковник.
— П'ятьсот?
— Нє пойдьот!
Врешті зійшлися на тисячі.
— Только денєжкі напєрьод! — вже проводжаючи, попередив полковник.— Теперь знаєте какіє времена: пообещает, а потом і обманет!
Повертався, і щоки від образи горіли. Йшов і ламав собі голову, де її, оту тисячу кляту, й дістати? У кого позичити? Про працівників видавництва нічого й думати, у них зарплати мізерні, хіба що в когось із письменників? Хоча б у Дарини Дмитрівни Вільде, роман якої "Повнолітні діти" я саме почав редагувати. Незручно, соромно, таке відчуття, наче я надумався вимагати хабар, але ж я ніяк, ну ніяк не міг проґавити квартиру, яка звалилась на мене прямо з неба!
Тож, позичивши у сірка очі, потьопав до Дарини Дмитрівни.
Дарина Дмитрівна мовчки мене вислухала. Так же мовчки пішла до іншої кімнати, винесла товсту пачку десяток.
— Я вам з,а півроку і поверну. Відкладатиму з зарплати.
— Не треба, я почекаю. Повернете вже з гонорару, коли видасться новий ваш роман.
Бач, знала вже й про роман. Що його почав щойно писати.
— Але я його й за рік не закінчу!
— А я почекаю,— всміхнулась Нанашка. (Так ми всі заочі називали Дарину Дмитрівну. Петро Степанович Козланюк — Вуйко, а Вільде — Нанашка.)
Віддав полковникові оту тисячу і почалося ходіння по всіх інстанціях. Я пускав поперед себе полковника. Увішаний орденами й медалями, він пер наче танк: напролом, розштовхуючи черги. Замалим не ногою відчиняв будь-які двері, а я вже за ним — за голкою нитка.
І ось воно врешті збулося: свіжісінький ордер з печаткою. І тут мій полковник раптом включив задній хід: до нього переїхав з Росії син із дружиною і він надумався передати квартиру вже синові. Дійшло навіть до суду, втрутився Козланюк, який очолював Спілку письменників, і квартира залишилась за мною.
Попоремонтували ж ми ту квартиру, поповозилися! Бісів полковник не тільки позривав усі люстри, карнизи, повикручував усі лампочки з патронами, а й поздирав в усіх кімнатах обої.
Щоб не повертатися більше до цієї історії, розповім ще про те, як десь за півроку отримав од нього листа. Писав, що в свій час пофарбував ворота й паркан довкола будинку, в якому я тепер жив, то щоб я повернув йому двісті карбованців: за фарбу й роботу. Тут я вже й не витримав: намалював на весь аркуш отакенну дуляку та й відправив полковникові: понюхай і з'їж!
Як же мене лаяли мамуся й дружина, коли я їм про це розповів!
— Ні, в тебе таки не вистачає клепки в голові! — журилась мамуся.
Потроху, потроху наше життя входило в норму. Дружина спершу працювала асистентом в інституті, а згодом вступила до аспірантури: пропадала там з ранку до пізнього вечора: все щось міряла та переміряла, возячись з напівпровідниками. Мамуся порядкувала на кухні, вмудряючись із скупих наших припасів готувати більш-менш пристойну їжу. Особливо їй вдавалися пісні борщі (про м'ясо ми могли тоді тільки мріяти, м'ясо можна було купити лише на ринкові, а там ціни кусалися... Продуктові ж магазини світили порожніми прилавками, там лежали переважно консерви із крабами та ікрою кетовою і паюсною. Вся наша країна в післявоєнний період була завалена ікрою та крабами. Пригадую, як іще в Луцьку написав фейлетон про торгвідділ, працівники якого надумалися переробляти ікру на мило та й перевели декілька тонн цього делікатесу: від мила так тхнуло рибою, що його до рук не можна було взяти, не те що вмиватися) та ще пиріжки з картоплею. Мамуся пекла їх особливо смачні, й досі пам'ятаю їхній присмак. Пиріжки врочисто подавалися лише у вихідні та на свята. Одного разу ми лишилися без цієї страви улюбленої. Сергійко, бавлячись, заходився кидати їх з балкона донизу, та й викидав усі до одного. Дісталося ж бідному! Мамуся нашльопала його мокрою ганчіркою, примовляючи: "Ось тобі! Ось!" Мокра ганчірка була єдиним знаряддям, яким мамуся карала онука: і не боляче, й страшно. Сергійко ріс-підростав, як на дріжджах, і я незчувся, як він у мене став майже щодня допитуватись: "Ти на війні був?" — "Ну, був".— "А пістолет у тебе був?" — "Був і пістолет".— "А чому ж ти його мені не залишив? Ти ж знав, що я в тебе буду!"
І ще він страшенно любив, щоб я йому на ніч співав. Очей не заплющить:
— Папа, співай!
Нещасна дитина! Назавжди втратила слух після моїх самодіяльних концертів.
Дружина вибігала з дому о восьмій, я ж щоденно підхоплювався о пі в на п'яту, та й, наспіх поснідавши, чесав до видавництва: в розпалі робота над першим романом.
Роман мав спершу назву "Сім'я". Згодом — "Його сім'я". Цю останню назву підказала Дарина Дмитрівна Вільде, яка першою з ним і ознайомилась. Іще в рукописі.
— Пощо ви, Анатолію, так його назвали? Не "Сім'я", а "Його сім'я"! Так буде ліпше.
Я одразу ж і погодився. Та й не міг не погодитись: був буквально закоханий в її "Повнолітніх дітей".
В мені тоді вже ворушилося підсвідоме почуття невдоволення всім мною досі написаним. Отими двома повістинами недолугими, од яких фальш так і тхнула. Та ще ж вмудрився написати (Боже, мій Боже!) "Волинські легенди" й "Волинські оповідання". До останньої збірочки зібрав усю свою "белетристику", що друкував у "Радянській Волині", в тім числі
й оповідання "Іменини" (пригадуєте?) та ще одне на ту ж тему — "Василько не спить". Як малий Василько врешті заснув і йому приснився Сталін, що носив його на руках, всміхаючись ласкавою посмішкою батьківською.
Не хочу твердити, що я так уже тоді й прозрів. Я, повторюю, лише підсвідомо відчував, що вся моя писанина якось не тичеться до того життя, яке я спостерігав на Волині. Та й чи знав я його по-справжньому, оте волинське життя, не зовні — зсередини, чи ввійшло воно мені в серце і в кров, що не треба було його вивчати, щоб стало моїм власним життям, бо коли б я зміг перевтілюватися в героїв своїх так же легко й невимушено, як це робила Дарина Дмитрівна в "Повнолітніх дітях"?
Сумніви, сумніви. Безсонні ночі, гіркими наповнені роздумами...
Отоді, в одну з тих ночей, і проклюнулась у мені чисто сімейна ця тема, на якій у той час лежало своєрідне табу. Майже заборонена радянською критикою, яка з дня в день закликала оспівувати трудові звершення героїчного народу радянського, а не копирсатися в побутових дрібницях.
Побутові дрібниці! Та які ж це дрібниці, коли людина через них спивається, ламає своє й інших життя? Які це дрібниці, коли двоє моїх друзів, здібних, розумних, скотилися на самісіньке дно! Один допився до витверезників, а другий — до інфаркту. В одного зруйнувалася сім'я, а іншому я, того не бажаючи, допоміг її зруйнувати.
Ось як це сталося.
Дружині його, яку він обожнював і яка повернулася з курорту, надійшов лист на учительський інститут (це було ще в Луцьку). І саме мене чорти понесли на той час в інститут, де мені і вручили конверт з проханням передати його адресатові. Я й відніс того листа до редакції, віддав товаришеві:
— Ось твоїй жінці.
Не встиг дійти до свого кабінету, як він погукав:
— Анатолію! Зайди! — голос пролунав так, наче його щойно вдарили в самісіньке серце.
Повернувся, стривожений.
— Читай!
Подає лист, а сам біліший од крейди.
— Та незручно...
— Читай!!
Лист був написаний якоюсь жіночкою, з якою його дружина відпочивала разом на курорті. В очі одразу ж впала фраза, підкреслена так, наче ламалось перо. Наводжу її дослівно, щоб і ви, читачу, зрозуміли, чому мій друг став біліший од крейди. Цнотливих читачок прошу одвернутися.
"Не журісь за Володькой, в слєдующем году поєдєм, то не такіх йобарєй найдьом!.."
Побутова дрібниця?..
Сам скуштував отаких, будь вони й неладні, побутових дрібниць. Наївся по самісіньку зав'язку. В мене, щоправда, вистачило сили волі одразу ж і розвестися. (Господи, і де були мої очі, коли я одружувався!)
Оце написав: "одразу ж і розвестися", та й упіймав себе на неточності. Тоді саме вийшов указ про зміцнення радянської сім'ї (наче указом можна було зміцнити всі сім'ї, навіть ті, що безнадійно розвалювалися), і я пройшов усі кола пекельні, доки звільнився од ненависного пута. Й обпікшись на гарячому, довго дмухав і на холодну воду.
Так що для того щоб цей роман написати, не треба було їхати у творче відрядження за новою темою. Вона сама сиділа у мене в крові.
Писалось легко, як ніколи і — не боюсь сказати — натхненно. Неодноразово зривався вночі, записував поспіхом, щоб не забути; редагував, стрічався з людьми, розмовляв, а в голові моїй наче був ще один мозок, який весь час, не даючи й хвилини спокою, працював над романом. Завів блокнот: записувати думки й епізоди, що часто-густо невідомо звідки на мене й накочували, і вони, оці наче підказані кимось, були найяскравіші, а герої які появлялись зненацька!.. Досі навіть підозри не мав, що вони існують на світі, і ось — на тобі! — давайте знайомитись... Ці герої були мені найцікавіші.
(Продовження на наступній сторінці)