Хоча, пробачаюся, до цього вже мав два костюми. (Маю на увазі пошиті в майстерні, а не видані зі складу форми військові). Та й то перший костюм, пошитий на початку сорок п'ятого року, і костюмом цивільним назвати не можна. Це була "сталінка" напіввійськового крою, що в них ходило все поголовно начальство, копіюючи кремлівського батька: френч з відкладним комірцем і штани-галіфе. Матерію на нього я виграв, витягнувши щасливий білет. Поступила вона в нашу область наприкінці сорок четвертого, і її ділив сам перший секретар обкому: на яку організацію скільки. Три відрізи дісталося і нашій редакції, і ми їх розіграли в своєрідну лотерею: витягали із шапки складені шматочки паперу, на трьох було написано: "Відріз", а решта — чисті. Коли я вже пошитий костюм урочисто приніс додому із майстерні та приміряв, та став перед люстром, то й ляснув себе по лобі дурному: а чоботи? До галіфе Ж тільки чоботи! Як це я раніш не подумав, що в мене лише черевики? Стояв перед люстром, схожий на військовополоненого чи арештанта.
Врешті наді мною змилосердився Юхим Антонович: подарував свої, що були йому тіснуваті. Халяви та союзки з брезенту, а передки та підошви вже шкіряні. Такі полюбляли
носити на фронті. Звичайно ж улітку, та й ще по сухому. Тож і я вперше вирядився в новий костюм десь у квітні, коли добре пригріло сонце та висушило всі тротуари.
Другий, уже цивільного крою, яскраво-блакитного кольору, придбав з рук на базарі. Недовго й поносив: позбувся восени сорок п'ятого. Мав нагоду переконатися в правдивості приказки: нема на світі такого добра, щоб людина, вчинивши його, потім не поплатилася гірко.
Якось іще навесні, повертаючись із Києва, познайомився з демобілізованим офіцером. Фронтовик. Був тяжко поранений. Мав кілька нагород. Розговорилися. Він між іншим поскаржився, що не знає, де притулитися. Батьки загинули під час окупації, одружитись не встиг, родичів теж катма.
— Куди ж ви поїдете?
— Світ за очі.
Мені його стало жаль по-справжньому. Так жалко, що я став його умовляти, замалим не благаючи, поїхати зі мною до Луцька. Житиме в мене, а робота — були б лише руки. Він довго вагався, та врешті погодився.
— А ти не злякаєшся, що я вже сидів у в'язниці?
— Коли?
— Перед війною. Украв білу хлібину для смертельно хворої матусі.
Мені його стало жаль іще дужче.
Привіз, поселив у себе (мамусі ще не було), влаштував на роботу інспектором у міському торговельному відділі. Про таку роботу на той час можна було тільки мріяти. В кожному ресторані, в кожній їдальні припрошували чим Бог послав закусити.
За два місяці лейтенант мій так од'ївся, що вже й ґудзики на мундирі не сходились.
А на третій зникнув. Щез, навіть зі мною не попрощавшись. Прихопив тільки, мабуть на пам'ять, єдину зміну моєї білизни, шапку і отой бірюзовий костюм.
Та я, сказати по правді, не дуже за тим костюмом і побивався. Купував його на базарі, там же наспіх і приміряв, зайшовши за рундук,— сидів на мені, як улитий — жодної складочки, жодної зморщечки. Приніс додому, надів — ледь не впав: піджак — як на вішалці, а в штани двох таких, як я, можна запросто впхати.
"Боже, Боже, де були мої очі, коли приміряв-купував?" — замалим не плакав перед люстром проклятим. Чи той дядько мав такі очі, що мене як обмарило? Чи я вмудривсь отак схуднути, доки добирався з базару додому?
Один раз лише й відважився надіти — на День Перемоги. Ішов і весь час притримував штани, щоб не спали.
А цього, уже третього, було по-справжньому жалко. Матерію на цей костюм купувала моя майбутня дружина, і він уже цим був особливо мені дорогий. Вона їхала у відрядження до Києва, і я дав їй півтори тисячі карбованців. (Гроші в мене тоді вже водилися: окрім зарплати, ще й гонорари за статті, вірші й нариси, не так, щоправда, й багато, але досить, щоб назбирати за два-три місяці якусь тисячу карбованців. "Піп — золотий сніп",— казала про мене мамуся.) Тож я дав гроші з проханням придбати щось путнє. І в одному з комісійних магазинів знайшовся для мене матер'ял по-справжньому казковий: на чорному фоні срібні іскорки так і спалахують. Трофейний. З Німеччини. Ми його й однесли до найкращого (і найдорожчого) на весь Луцьк майстра, і він пошив костюм наче на виставку. (Майстри старої школи ще не перевелися в Західній Україні.)
Та як не жалко було цього костюма, довелося продати. За півціни. Бо мамуся, яка не вміла торгуватись, узяла скільки дали.
І довелося мені знову влазити в "сталінку" та брезентові чоботи. Ні, не в брезентові, а в хромові. Мені їх пошили аж у Литві через одного знайомого. Я передав йому мірку, але чи то мірку зняв недбало, чи в шевця були завужені колодки, тільки ходив я у тій взувачці, як у ката в стовпах. Вже пізніше у Львові я їх нарешті позбувся: видурила в мамусі циганка, давши натомість шмат брудної ряднини. Мамуся, плачучи, розповідала, що за ту ганчірку ладна була все, що було в квартирі, віддати. Так її циганка обмарила.
У Львові я не поселився в готелі (який там готель на мої жебрацькі копійки!), а отаборився у видавництві, в темній без вікна комірчині, де зберігався папір. Спав на кожусі: одну полу під себе, другу на себе, підтягуючи ноги, щоб не витикалися, а в голови — маленька подушечка, привезена з дому. Поруч стояла пічка — буржуйка, тільки не чавунна, а цегляна, яка обпалювалася газом, і я приловчився пекти в ній яєшню: на сніданок, обід і вечерю.
Ви не пробували кілька місяців прожити на самій яєшні? Навіть не варених крашанках — печених? Спробуйте!..
Мешкав я в тій комірчині до літа. І так знудьгувавсь за своїми, що, не чекаючи, поки одержу квартиру (стояв же перший на черзі!), взяв та й перетягнув їх до Львова.
І потім не раз жалкував, що перевіз передчасно сім'ю: майже все літо прожили в тісній кімнатчині на околиці Львова. Меблі, вивезені з Луцька, були складені в сараї, в кімнатці вмістилися лише кухонний столик та дві табуретки, та ще ліжко, що на ньому спала мамуся й Сергійко, а я з дружиною вже на підлозі: голова під столом, ноги під ліжком: ступити нікуди! А поруч, у прохідній — господарі, обліплені дітлашнею, як маком. Він водить вантажну машину, вона ж господарює вдома: весь час готує щось їсти для сарани ненаситної, як вона називає сопливих нащадків своїх. Дітей було стільки, що мені іноді здавалося, наче вона їх родить щомісяця або принаймні по двоє, по троє щороку. Цілісінький день, з раннього ранку до пізнього вечора гвалт, крик, метушня, те сміється, те плаче — голова іде обертом. Та ще весь час брязчать тарілки й каструлі: голодна дітлашня шукає їжу. А їй хоч би що! Ходить, як росичкою вмита, весь час посміхається. Може, тому була, як кажуть, у тілі, а на повновидому обличчі завжди цвіли дівочі рум'янці.
Лишень восени вдалося дістати квартиру. Та й то, коли б не мій співпрацівник Дмитро Дереч, який мені квартиру й посватав, довелося б і зимувати в отій багатоголосій сімейці.
— Анатолію,— сказав якось Дереч,— я чув, що ти шукаєш квартиру? (Він "чув"!) — Так у мене є одна на прикметі. На Професорській колонії, я там і живу. Там один полковник затіяв будувати собі особняк, то вибирається. Хочеш, познайомлю?
Професорську колонію я вже бачив. Суціль особняки в деревах фруктових, вулички чисті, акуратними плитами вимощені, ще й липи вздовж тротуарів, мов на параді. Затишно, чисто, наче в храмі. Вміли ж прокляті пани будуватись! Пам'ятаю, як я був вражений ще на Волині, побувавши в райцентрах. Жодної халупи обдертої! Навіть найскромніший будиночок світиться так, наче його щойно вимили, витерли та проти сонця й виставили. Європа! До якої ми злізлися із своїх райцентрів зачуханих учити, як жити на світі. Навіть тоді отакі крамольні думки приходили в голову. Я не ділився з ними ні з ким, намагався! пошвидше їх спекатись. З дитинства звик жити, оглядаючись.
До отакого будинку двоповерхового і завів мене Дереч. Вестибюль — хоч конем грай, поліровані двері в кімнати, на кухню, в туалет і у ванну, сходи з перилами горіховими — вже на другий поверх, а там теж кімнати, ванна, туалет та ще й кухня, обладнана в одній з кімнат. І балкони — прямо в сад. А в напівпідвалі — гараж, пральня, приміщення для зберігання овочів, фруктів — голова йде обертом! І все це було збудовано для однієї сім'ї, яка щезла під час окупації.
Вже пізніш я довідався, що то був навіть не професор — учитель початкових класів. Це ж яку треба було мати зарплату, щоб на отакий будинок стягнутися!
Тепер у цій Професорській колонії професурою й не пахло. Всі особняки захопили відставники: од майорів аж до генералів, які щільно обсіли міста України. ("Осадники",— мимоволі спливало на думку оце слово ще з часів панської Польщі.) Вихідці із Смоленщини, Московщини, Псковщини та інших регіонів неосяжної Росії, вони навіть не думали повертатись додому — осідали на Україні. їх охоче приймало місцеве начальство, надаючи поза всякою чергою квартири, будинки, щедро нарізаючи землю під забудову — команда на це, либонь, поступила з самої Москви, без команди з Москви ніхто в той час не смів і дихнути.
Будинок, до якого ми зайшли з Деречем, теж займали два у відставці полковники: внизу Франц Адамович Станис з дружиною Євдокією Арсентіївною та внуками, в трьох кімнатах, на другому поверсі — сестра дружини, Антоні на Ар-сентіївна, вчителька, в двох кімнатах, а ще дві кімнати та кухню займав полковник, що побудувався в іншому місці, до якого ми, власне, й прийшли. Він в першу чергу поцікавився, "кем я работаю", яку зарплату отримую. Потім, коли Де-реч пішов, прямо запитав мене:
(Продовження на наступній сторінці)