Братунь — іменинник. Тітка Наталя Ужвій прислала матерію на костюм. Габардин світло-кофейного кольору. Пошив, одягнув, пішов на іменини до дівчини, за якою тоді упадав. По дорозі стрівся із друзями.
— Костюм! Новий костюм! Треба обмити!
Затягли до "гадюшника", так напоїли, що він ледве тримавсь на ногах. Увалився до своєї пасії — штопором.
Усадили за стіл. Не встигли осушити чергової чарки, як Братунь кудись зник. Щезнув, як випарувався. Кинулися шукати — наткнулися в сусідній кімнаті. Спав мертвим сном, усівшись у крісло. На розкішний торт іменинниці. Перемазка із крему піднялася по самісінькі вуха...
А ось пригода, до якої був трохи причетний і я.
Братунь разом з прозаїком Віталієм Петльованим, відомим на весь Львів хохмачем, полетіли в Кривий Ріг — виступати перед читачами. Там Ростислав познайомився з молоденькою читачкою, кілька вечорів за нею упадав. Одного разу, під градусом, навіть запропонував руку і палке серце поета. Запропонував то й запропонував, чого з поетами не трапляється, тим більше, що дівчина не сприйняла те всерйоз, лише провела на літак і помахала на прощання рукою. Дівчину звали Люба.
Братунь про неї невдовзі й забув, зате запам'ятав оту Любу Петльований.
Якось зайшов до мене в кабінет, сів за друкарську машинку, наклацав великими літерами (точнісінько так, як на телеграфі) : "Згодна вийти заміж. Прилітаю неділю. Зустрічай. Цілую Люба". Наклеїв на телеграфний бланк, що приніс із собою, та й упросив свою двірничку однести її Братуневі.
Як на біду, Славка саме не було вдома. Двірничка й віддала телеграму батькам Братуня. Прийшов додому Братунь, мати лежить з мокрим рушником на лобі, батько гаса по кімнаті:
— Доволочився!.. Читай!..
Братунь за телеграму та до Петльованого: що робити?
— Нічого, брате, не поробиш. Обіцяв, зводив з розуму, тепер одружуйся... Коли вона, пак, прилітає?
— В неділю,— стогне Братунь.
— От у неділю й поїдемо зустрічати...
— Так у мене ж за душею й копійки немає! Може, позичиш?
Петльований не такий дурний — позичати. Та ще Братуневі, якого за носа водить. Узнає — нізащо не віддасть!
— Пішли до Дімарова. Попросимо під твою майбутню книжку аванс.
Я викликав головного бухгалтера Бурштейна, ледве вла-мав видати дві тисячі карбованців. Тисячу того ж дня й пропили: Братунь влаштував парубочий вечір прощальний. Батьки його, примирившись із неминучим, звільнили окрему кімнату, терміново обставили всім необхідним для молодят.
У неділю Братунь узяв таксі, заїхав за Петльованим.
— А букет? Хто ж зустрічає наречену без букета?
Заскочили на ринок, купили величезний букет.
Приїхали в аеропорт, побігли до літака, який щойно приземлився рейсом із Києва. Братунь за букетом і дороги не бачить.
Зупинились біля трапа, захекані,— всі зійшли, а Люби немає...
Під кінець робочого дня у мене появився Петльований. Сам. Без Братуня.
— Боюся й признаватися, що я його розіграв. Уб'є, як дізнається.
Братунь довго не розмовляв із Петльованим. Доки не відплатив йому тією ж монетою.
Віталій Петльований надрукував саме документальну повість у "Жовтні". Носився з нею, як з писанкою. Братунь і організував йому телеграму з Москви, начебто від Костянтина Симонова, редактора "Литературной газеты": "Прочел вашу повесть. Очень понравилась. Думаем печатать "Литературной газете". Телеграфируйте согласие. Симонов". Петльований одразу ж і вдарив телеграму: "Согласен печатание моей повести "Литературной газете". Виталий Петлеваный". I того ж дня одержав відповідь, уже від справжнього Симонова: "А мы и не собирались вас печатать. Симонов".
Попотер же долоні Братунь, розказуючи всім про ці телеграми!
Та годі про всі ці випадки. Бо читач ще подумає, що тогочасні львівські письменники тільки те й робили, що пили, гуляли та один одного розігрували. Проте ми всі були молодими і не пропускали нагоди посміятися, покепкувати один з одного, хоч іноді ці кпини заходили аж надто далеко. Робота ж наша була невидима людям. Кожен щоденно залазив у свою мушлю та й катувався над словом іноді підряд по багато годин. Я й досі з острахом сідаю до столу, де на мене, наче Голгофа, невідворотно чекає чистий аркуш паперу, що його я мушу змережити, мушу, що б там не сталося! Не пам'ятаю, коли не підхоплювався пізніше п'ятої, хіба що тоді, як захворію, та й тоді отой непочатий аркуш не давав спокою й хвилини.
Тож не дивно, що, вирвавшись з мушлі, ми підсвідомо шукали розрядки.
От не втримаюся, щоб не розповісти ще про один випадок. Сплив він мені на пам'ять під час недавньої розмови з Оленою Федотівною, вдовою Григорія Тютюнника, автора "Виру".
Я тоді вже був головним редактором видавництва. Якось попросив принести папку, в якій ми зберігали друковані відгуки на видавничу продукцію: щось мені потрібно було терміново знайти. Став перебирати та й наткнувся на рецензію Петра Інгульського "Так у житті не буває".
Такого циніка, як Інгульський, треба було пошукати. Він не вірив ні в що і ні в кого, хоч прикривав оцю невіру свою високопатріотичними фразами. Міг писати з будь-яких позицій за принципом: чого зволите. Я не мав сумніву, що, коли б переміг Гітлер, він служив би і Гітлерові, потай глузуючи з нього. Для цієї людини не було нічого святого.
Інгульський працював відповідальним секретарем журналу "Жовтень", редакція якого була розташована поруч з моїм кабінетом через тоненьку перегородку. І як ті нещасні жіночки, що сиділи з ним разом, його і витримували? Прийшовши на роботу, він міг говорити найнепристойніші слова. А появившись в Ірпені в Будинку творчості письменників, поцікавився в сестри-хазяйки: "А де у вас тут цех мінетчиць? Я без цього цеху не зможу творчо працювати".
І ось переді мною стаття цього Інгульського. Лайливий відгук на збірку оповідань Григорія Тютюнника "Зорані межі". На першу книжку, яку я редагував у Львові.
Я її буквально "вилизував", оцю першу збірочку, хоча, якщо сказати по правді, то "вилизувати" її не було особливої потреби. Соковите й образне тютюнниківське письмо, яке так розквітло у "Вирі", уже тут пробивалося майже на кожній сторінці. Ось зайшов до контори герой одного з оповідань, став навпроти вікна і в кімнаті одразу ж потемнішало. І досить. І все. Непотрібно описувати, який він був широкоплечий та дужий. Та ще й он якого зросту.
Нині, перечитуючи цю збірочку оповідань Григорія Тютюнника, я не відчуваю такого вже беззастережного захоплення, як відчував тоді, редагуючи. Є й схематичні образи, особливо позитивних героїв (а хто з нас тоді цим не грішив?), і відступи од правди (зображувалося ж колгоспне життя, а
спробуй у ті часи сказати всю правду про нього!), відчувається й ота самоцензура незрима, що ласкавою петелькою душила нам горло: цього не можна, того не пиши, це все одно не надрукують. Але не за це таврував Інгульський Тютюнника, а за ті іскорки правди, які спалахували майже на кожній сторінці. Так у житті не буває! Не буває, і квит!
Ну й тіпали ж нещасного Тютюнника в Кам'янці Бузькій, де він на той час учителював! Замалим з роботи не витурили. Бо чим глибше в провінцію, тим густіша реакція.
Та й мені на горіхи дісталося. Мені взагалі не везло з першими книжками: переїхав набагато пізніше до Києва, відредагував у "Радянському письменнику" книжечку нарисів Ан-тоненка-Давидовича — громи й блискавиці з самого цека.
Тож якось я зателефонував до Олени Федотівни, стали згадувати про львівське життя, і вона мені розповіла принагідно, як у неї зібралися львівські літератори, коли Тютюнникові присудили вже посмертно Шевченківську премію за роман "Вир". І хто перший звівся за тим застіллям, що його приготувала Олена Федотівна, хто найвище чарку підняв? Інгульський! З надривом, із сльозою в голосі став говорити про те, що він іще в першій книжечці "незабутнього нашого Гриця" вгледів великого письменника.
І от я сиджу в своєму кабінеті у Львові і, плюючись по-думки, перечитую заново рецензію Інгульського.
Аж тут заходить Одудько. Тиміш Романович. Редактор "Львовской правды". Підполковник у відставці: під час війни редагував фронтову газету. Красень, та ще й поет; було од чого мліти жіночим серцям...
— Над чим зажурились?
— Та от... Перечитую рецензію Інгульського. Ви тільки послухайте, що цей паразит написав!..
Одудько уважно мене вислухав, розділив моє обурення. Та ось його погляд упав на телефонний довідник, що лежав на столі, й очі його загорілися:
— Хочете, ми його зараз провчимо?
Узяв довідник, розкрив, став водити пальцем по сторінці, де були видрукувані номери домашніх телефонів. Підсунув до себе апарат, зняв рурку. Набрав номер.
— Пане, моє шанування! З вами говорять із бюро ритуальних послуг. Ви не могли б постукати в двері у квартирі (називає номер квартири)?.. Скажіть, що гроб для них готовий. Нехай передзвонять по номеру (називає службовий номер телефону Інгульського), запитають Інгульського... Так... Записали?.. Дякую, пане!
2 А. Дімаров
33
Кладе рурку, знову водить пальцем у довідникові. Зателефонував десь чи не в десяток квартир. Посидів ще трохи та й звівся:
— Піду гляну, що там робить Інгульський, Розповідали потім, що Інгульський розтрощив телефон:
жбурнув на підлогу.
Щоб більше не повертатись до цієї теми, принагідно розповім ще про один випадок, зв'язаний з тим же Одудьком.
(Продовження на наступній сторінці)