— Прошу тебе, почитай. Новиченко про нього негативної думки.— Не побоявся сказать це Павлові. Одному з небагатьох людей, які насмілювалися завжди мати власну думку і відстоювати її до кінця. До того ж Загребельний вже заявив про себе як талановитий письменник з оригінальним баченням світу, його популярність зростала, наче на дріжджах, тож до його голосу не могли не прислухатись.
Павло зателефонував наступного ранку: прочитав роман протягом вечора. Я не був особливо тим подивований, про феноменальну працездатність цього чоловіка ходили легенди, в його голові вміщалися всі енциклопедії світу, і Василь Земляк якось йому сказав під час чергового з'їзду письменників:
— Коли б у мою голову вкласти хоч десяту долю того, що в твоїй, вона розлетілася б на скалки.
— Прекрасний роман,— сказав Загребельний.— Народний по-справжньому.
— Ти напишеш рецензію? — одразу ж упіймав його на слові.
— Спробую.
Рецензію від нього так і не діждався: саме з головою поринув у написання нового роману; але він зробив більше. Його призначили головним редактором "Літературної України" замість Хижняка. І невдовзі на сторінках нашого часопису поряд з іншими цікавими та оригінальними матеріалами стали з'являтися небачені досі мальовані рецензії, що про них варто сказати докладніше.
Винайшов їх (більш точного слова я не можу придумати) молодий критик Анатолій Шевченко, який нині очолює чи не найпрогресивнішу на Україні "Народну газету". (Назву цій газеті, яка замишлялась як орган Руху, придумав той же Павло Загребельний.) Це були, власне, й не рецензії, а літературні фейлетони, в яких дотепно висміювалася сірятина, не лишаючи од неї місця живого, а коли додати до цього ще й дуже смішні ілюстрації, то авторам бездарних книжок можна було не позаздрити. Мальовані рецензії користувалися величезним успіхом, я сам, пам'ятаю, розгортав свіжий номер газети, насамперед шукаючи дошкульні й уїдливі витвори Анатолія Шевченка, а об'єкти того сміху невдовзі зчинили справжній галас, аж до заяв у цека (пригадую, як на якихось зборах Василь Козаченко кричав, що ці рецензії ображають гідність письменника) і невдовзі поступила команда "прекратіть безобразіє!". Щоправда, Анатолій Шевченко ще встиг написати найуїдливішу — про бездарну повість Хиж-няка, що, коли мені не зраджує пам'ять, була присвячена побудові Асуанської греблі в Єгипті. Хижняк з'їздив на декілька тижнів туристом в Єгипет, поколупав, розповідали, навіть пальцем стінку Асуанської греблі, на мигах порозмовляв з єгиптянами і, повернувшись додому, невдовзі спік повість. Тоді дуже модно було серед письменників їздити в закордонні турне, а повернувшись, радувати читача подорожніми нотатками, а то й повістями, поемами, навіть романами. Якось я прочитав у стіннівці Спілки письменників таку епіграму: "Дурне поїхало в турне. Вернулося таке ж дурне". Не можу не пригадати зовсім уже анекдотичний випадок, що стався з тим же Антоном Федоровичем Хижняком, коли він побував уже не в Єгипті — в Ірані. Він придбав там кілька блоків імпортних лез для гоління, бо наші не годилися ні к бісу, нашими тільки дрова рубати, та й, привізши додому, переконався, що вони нічим не кращі од наших. Кляв капіталістів проклятих, поки хтось розтлумачив знавцеві близькосхідного побуту, що ці леза зовсім не імпортні, а наші, бо мають марку "НЕВА". Антон Федорович, коли купував, прочитав це слово по-латині, то й вийшло не "Нева", а "Геба".
Довго ж пізніше ткалося бідолашному Толі Шевченкові — авторові отого фейлетону. Коли в крісло секретаря цека по ідеології сів Маланчук, одружений на дочці Хижняка. Доки й сидів у тому кріслі всесильний секретар цека з обличчям-сокирою, мстив молодому критикові за свого тестя. Шевченко не міг надрукуватися в жодному органові, що видавався в
Україні, а в нашому видавництві за вказівкою Маланчука була пущена під ніж уже набрана й до друку підписана талановита книжка оповідань Шевченка про його земляків — гірників Кривбасу.
Блискуче писав критичні рецензії, в тім числі й мальовані, і молодий Іван Дзюба. І коли Павло Загребельний якось йому пораїв спробувати написати щось позитивне, той з викликом кинув:
— А назовіть хоч один сучасний роман, який заслуговує на позитивну оцінку.
— Назову "Вир" Тютюнника. Попросіть сигнальний примірник у Дімарова.
Дзюба прочитав роман Григорія Тютюнника, і "Вир" справив на нього таке враження, що він написав на кілька підвалів блискучу аналітичну рецензію. Рідкісний випадок, коли поцінувач роману виявився не менш талановитим, ніж його автор: годі було відшукати хоч одне словечко "славить", "оспівує", що ними грішила тогочасна критична братія,— велася серйозна розмова про неординарний твір, який мав стати по праву визначною подією в обскубаній нашій літературі.
А Григорій Тютюнник в той час трудився над другою книгою "Виру" і коли приїхав у Київ та ми пішли на схили Дніпра, поділився зі мною закінченням третьої частини трилогії: Тимко, повернувшись додому з війни інвалідом (без руки, без ноги), не застав нікого з рідних живими. Всіх вигубила проклята війна, навіть Орисю забрала, уцілів лише його батько, а точніше — вітчим, з яким він ворогував всеньке життя. І от двоє чужих один одному людей, непотрібних нікому в світі, живуть в одній хаті, не знаючи до ладу, навіщо вони й живуть.
— Пиши, Грицю, пиши! — вражений цим епізодом, умовляв я його. А він глухо мовив:
— Як Бог дасть іще кілька років, то — напишу...
Не дав. Поскупився. Невдовзі мене покликав Сашко Дя-ченко і приголомшив звісткою: помер Тютюнник. Я другого ж дня виїхав до Львова, і в дорозі мене мучила думка: встиг Гриць закінчити другу книгу чи не встиг і чому доля буває такою жорстокою — обірвала життя, потрібне всій Україні. Прямо з вокзалу пішов на квартиру Тютюнника (він встиг перебратись до Львова) і Олена Федотівна, його Богом дана дружина, провела мене в осиротілий кабінет: тільки великий портрет, обв'язаний чорною стрічкою, зустрів мене пильним поглядом Гриця... "Добридень, Грицю! Ось як довелося стрітись з тобою..." А Олена Федотівна підвела мене до письмового столу, показала на товсту папку із рукописом, з болем промовила:
— Це вам, Анатолію Андрійовичу... Хотів одіслать, та не встиг.
"Вир". Друга книга. Дописана до останнього речення.
Позапланово видали ми ту другу книгу, прилучивши до неї й першу, і невдовзі роман "Вир" був висунутий на Шевченківську премію: видавництвом "Радянський письменник", "Літературною Україною", президією Спілки письменників України. Не подала свого голосу лише Львівська організація Спілки письменників, наче не знала й не відала, що є на світі такий роман. Натомість там розгорнулась активна акція по висуненню іншої кандидатури на звання лауреата Шевченківської премії: гідного учня Галана, автора памфлетів, спрямованих проти буржуазних націоналістів та Ватикану, редактора журналу "Жовтень", ще й депутата Верховної Ради СРСР Юрія Мельничука. "Далеко піде цей чубатий товариш. Далеко",— сказав якось про нього Григорій Тютюнник. Розповідала мені потім Олена Федотівна, дружина Тютюнника, що майже в усі райони області були послані працівники журналу, та й не тільки журналу, організовувати читацькі конференції за творами цього чубатого класика з обов'язковими листами читачів на ім'я Комітету по Шевченківських преміях.
Не спрацювало. Шевченківську премію було присуджено "Виру".
Крім редагування чужих рукописів, я писав роман "Ідол". Ця назва сама собою прийшла до мене; чомусь мені найважче давалися назви майбутніх творів, я перебирав десятки варіантів і ніяк не міг знайти вдалий. Пам'ятаю: пізніше, коли задумав великий роман, то ніяк не міг підібрати назву, вже й не менше ста сторінок написав, а назви не було, хоч криком кричи, так і поніс першу частину нехрещеного роману до журналу "Дніпро": хлопці, ставлю десять пляшок коньяку, якщо придумаєте назву, та навіть хлопці не запропонували нічого кращого, ніж заяложене "Шляхами життя", а вже коли видавав ту частину окремою книгою, то позичив у Шевченка: "1 будуть люди". ("І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі".)
Так усі три частини і вийшли під цією назвою, а коли я якось вертався літньої ночі додому, та глянув на всіяне зорями небо, та побачив Чумацький Шлях, що прослався сріблястою стрічкою з краю в край, то мене так і обварило: Господи, та ось же вона, оця назва! Чи я усі роки, поки працював над романом, жодного разу не глянув на небо, чи мене таки й справді обмарило? "Чумацький Шлях"... "Чумацький Шлях"... Мені здавалося, що я й роман писав би по-іншому (глибше, розлогіше), коли б оця назва ясніла на ньому.
Та вже було пізно. Книга вже видана і не буду її перехрещувати. Хай уже живе з Шевченковим "І будуть люди".
У Тараса ж Григоровича слово в слово списане і закінчення повістини "Син капітана". Списав, щоправда, не я, а Новиченко Леонід Миколайович, який редагував цю повість.
У мене повість закінчувалася тим, що головний герой, втративши друзів-розвідників, іде серед ночі степом, несучи немовля. І здається йому, що він іде не сам,— розвідники, що загинули, захищаючи немовля, знову йдуть поруч.
"Вони йдуть у тісному строю, готові знову померти і знову устати, захищаючи щойно розквітле життя".
Леонід Миколайович відредагував цю фразу отак:
(Продовження на наступній сторінці)