Якось Василь пішов викинути недокурки (він весь час тримав цигарку в зубах, мружачи сині очища), мене ж цікавість підвела до столу, за яким він писав оту грандіозну новелу. На чистому аркуші був старанно виведений заголовок: "Київські дівчата", трохи нижче: "Новела" і ще нижче одна-однісінька фраза, що її Земляк породив протягом тижня: "Весною київські дівчата люблять ходити з нарцисами".— "Еге, і тебе повело на пишноти"! Оглянувся, чи не появився Василь, ухопив поспіхом ручку і дописав: "І з добрячими го-барями".
Згодом спустився до себе в номер і невдовзі — дзвінок од Земляка:
— Гад ти! Ти хоч усвідомлюєш, яку угробив новелу?
— То закресли та й пиши собі далі.
— Закресли, закресли! А хто це кляте слово закреслить у моїй голові?
— То не вдавайся до пишнот.
Василь почмихав, почмихав у рурку і закінчив традиційним:
— Зрештою, це не так уже й страшно. Пішли в кафе, вип'ємо кави.
Це вже вдруге я дозволив собі у спогадах вжити вульгарне слово.
— Тебе обов'язково поведе на непристойність,— дорікнула дружина.— Міг же замінити чимось іншим. Подумай, в якому світлі ти виставляєш київських дівчат.
— Та при чім тут київські дівчата! — вибухнув я.— Я спеціально вжив оте непристойне слово, щоб дошкульніше висміяти пишний "штиль", що у нього впав Вася. Спробуй викинь із солженіцинського "Одного дня Івана Денисовича" "Масліце-фуясліце" — зів'яне півповісті.
Не переконав:
— Не даремно тебе критикував за це Сивокінь...
— Сивокінь, Сивокінь! Усі розпусники в молодості на схилі літ у монахи записуються...
Земляк мені невдовзі й відплатив. Перед першим травнем приїхала до мене в гості дружина. Ну те, що Земляк та Дя-ченко вимазали мою подушку губною помадою, то Бог з ними: дружина не належить до ревнивих жінок. Ще у Львові я не раз одержував на день народження фотолистівки з голими дівками і такими написами, що коли б моя дружина була ревнивою, то на голові моїй не лишилося б жодної волосини. А вона тільки сміялася. То коли б усе обійшлося помадою, я про це і не згадував би, але цим чортам помади здалося замало.
Як завжди перед святковим парадом, цілісіньку ніч тренувалися солдати. Василь перестрів один такий рій, дав хлопцям "на каву" тридцять карбованців і попросив марширувати не на бульварі Шевченка, а в дворі готелю, де від найтихі-шого голосу гуло, як у бочці, і куди виходили вікна мого номера.
Серед ночі мене розбудила дружина:
— Тебе хтось гукає.
Схопився, прислухався: дружний тупіт чобіт і голосна команда:
— Ать-два!.. Ать-два!..
— От ідіоти, надумались де тренуватися! І враз дружнім хором:
— Дімаров, у строй!.. Дімаров!.. У строй!..
Дружина витирала сльози, давлячись сміхом, а я, сердитий, шукав щось поважче: пожбурити в клятих солдатів.
— Ать-два!.. Ать-два!..— ревіло у дворі.— Ногу!.. Ногу!.. І знов дружний хор, але тепер уже іншої:
— Дуся Дімарова, у строй!.. Дуся Дімарова, у строй!!! Тепер уже мені стало весело, а дружина сердито допитувалась:
— Вони що, ненормальні?!
З отакенними головами пішли вранці до Володі Радченка на святкове збіговисько псів.
— А ви чого не в строю? — зустрів нас Сашко Дяченко.
І під загальний сміх розповів, як Земляк позбувся тридцятки.
Та сміється по-справжньому той, хто сміється останній.
Земляк мешкав у номері, розташованому біля жіночого туалету. На дверях туалету висіла табличка з двума нулями, і я її рано-вранці, коли всі ще спали, зняв, та й поміняв місцями з тією, що на Василевому номері.
Перша жіночка вскочила, коли Василь сидів уже за письмовим столом, творячи вічне й нетлінне. Як завжди, в чалмі та халаті.
— Ой!.. 1 назад.
"Якась ненормальна!" — почесав Земляк свого класичного носа і знову схилився над рукописом.
Та не встиг донести перо до паперу, як влітає друга представниця жіночої статі:
— Ай!..
Вимелась з номера, мов зіткнулась з нечистою силою. "Що за чортівня?"
Нічого не розуміючи, Василь звівся з-за столу, почалапав до дверей. І тут ніс до носа зіткнувся з третьою дамою. Ця не ойкала і не айкала — напустилася на нього з порога:
— Што ви здесь дєлаєтє?! Как вам не стидно?!
— А ви, пробачте, за чим сюди завітали? — Василь з жінками розмовляв дуже ґречно, знайомлячись, завжди цілував їм руку.
Чим завершилася сцена з третьою дамою, Земляк не хотів розповідати. Чергова на поверхові, сміючись, розповідала, що ота розгнівана дамочка вимагала в неї викликати з божевільні гамівну бригаду:
— Там какой-то сумасшедший окупіровал наш туалет!.. За плечима Земляка, коли він перебрався до Києва, було
вже дві повісті: "Рідна сторона" і "Кам'яний брід", переклад останньої був невдовзі опублікований у московській "Роман-газете": для молодого письменника честь неабияка. А в шістдесятому виходив його роман "Гнівний Стратіон" і в друкарні стогоном стогнали, одержуючи авторські гранки, суціль помережані рукою Василя Земляка. Він переписував кожну фразу буквально наново, це була справді каторжна робота над словом, у видавництві жартували невесело, що сто разів поверни Землякові сторшку, майже заново набрану, і він її в сотий раз перепише. Йому вже наче світили романи "Лебедина зграя" та "Зелені млини" — неосяжний отой Вавілон, що могутньо ввірвався в літературу,— грозовим свіжим подихом, який очищає землю од скверни. І такою колоритною мовою, що в ній кожне слово пахне по-своєму.
Так само переписував він і ті рукописи, Що потрапляли йому на редагування.
Якось він взявся відредагувати роман Віталія Петльовано-го "Аміго". Петльований мав рідкісний дар співрозмовника, коли він появлявся у видавництві, то все зупинялося: кожен хотів послухати Петльованого, він поховав у собі блискучого артиста-імпровізатора, засівши писати книжки: всі до одної сіренькі й невиразні, таким був і роман "Аміго", що потрапив до рук Василя Земляка.
Земляк виправив, а точніше, наново написав першу фразу роману і цитував майже кожному стрічному оцю відредаговану фразу і місяць, і другий, і третій, аж доки нещасний Петльований викрав у нього рукопис з єдиною відредагованою фразою і вблагав Дяченка дати йому нормального редактора: Віталій зводив приватний будинок і по вуха був у боргах.
Майже всі твори свої Земляк перед тим, як видати окремою книжкою, публікував у журналі "Дніпро" і за кожну повість, а особливо за два останні романи доводилося вести жорстоку війну з цензурою, часто-густо з великими втратами: "вести вогонь по власних окопах",— за красномовним висловом Григора Тютюнника. Уже одне те, що роман "Вавілон" був видрукуваний під безликою назвою "Лебедина зграя",— уже одне це засвідчує, яких відчутних ударів завдавала письменникові невмолима ця установа.
Василь Земляк, повторюю, всі свої повісті та романи публікував у журналі "Дніпро". І коли цьому журналові справлявся черговий ювілей, він, смертельно вже хворий, знайшов у собі сили прийти на те зібрання. Невиліковна хвороба чорними тінями лягла на його колись таке вродливе обличчя, передчасна сивизна посікла пишне волосся. Він пильно слухав ювілейну доповідь тодішнього редактора "Дніпра" і, коли той закінчив, повернувся до мене й сказав:
— А нас, Толю, і не згадали...
І така смертельна туга пролунала у Василевому голосі, наче він уже прощався з життям.
А згодом ще одна зустріч з Василем Земляком. Остання.
Він лежав у домовині в конференц-залі Спілки письменників, і з того конференц-залу мені назустріч вийшов Павло Загребельний. Сказав з розпукою в голосі: (
— Іди, Толю, приміряйся...
Павло, як і всі ми, друзі Василя Земляка, хоронив разом із ним частку себе.
Повертатимусь до Василя Земляка ще не один раз. Він, ще живий, молодий, здоровий, красивий, улюбленець долі і жінок, ступає величною ходою слона хідниками Києва, мружить синющі очі, тож як тим жіночкам не обмирати, не мліти, не терпнути перед цим перелесником!
...Мружить синющі очі свої, закохані в усе живе й неживе, яке знайшло собі місце під Сонцем. "Толю, він теж людина!" — якось дорікнув мені, коли я заходивсь лаяти одного чоловічка. "Не можна бити отак навідмаш,— написав він у одній рецензії.— Навіть у найбільшого злодюги можна знайти теплу іскорку". Він в усьому бачив своєрідну красу,— навіть у найзанедбаніших завулках, що їх і бездомні коти оминали. Міг годинами стояти перед убогою якоюсь хатиною, в якій одцвіло не одне людське покоління, і здавалося: ось-ось підійде до неї, погладить почорнілу її стіну: "Нічого, матусю, нічого, як тобі зараз не важко, а життя все ж прекрасне". Не терпів будівельних майданчиків, особливо тих, де безжальними бульдозерами рівнялися з землею старенькі хати, викорчовувалися фруктові дерева,— руйнувалася якась частка того дивовижного світу, що він його носив у собі і непоспіхом виливав на папір.
Хтось сказав: "Справжній письменник, про що б він не писав, весь час пише про себе". Так писав і Василь Земляк: в кожній фразі його виданих творів, в кожному слові він відбивав свою особистість.
(Продовження на наступній сторінці)