В тому ж готелі, де ми жили з Земляком, чекаючи на квартири, мене якось провідав двоюрідний брат. Згадую про ці відвідини тому, що вони не минулись для мене безслідно: вилилися в повість зовсім несподівану.
Анатолій Базілевський — нещодавно доцент Одеського інституту інженерів водного транспорту, що його він і закінчив під час війни. В голодному сорок сьомому він приїжджав до мене в Луцьк — заготовляти картоплю для працівників інституту,— появився худющий, аж синій (з Освенці-ма і то виривалися кращі), розповідав, як вони там бідують, як він, уже кандидат наук, викладач, підробляє на прохарч для сім'ї. Тьотя Аня, дружина Віра, двійко дітей — всі в маленькій кімнаті аспірантського гуртожитку, кандидатську писав лише вночі, коли всі засинали, з головою накрившись ковдрою, щоб не заважать спати дітям... Підробляв на прохарч каблуками для жіночих черевиків: вони з того по суті й жили, аспірантська стипендія — сходити один раз на базар. Десь уже в п'ятдесятому році не витримав, завербувався на Далекий Схід, у Владивосток: викладачем у вище мореходне училище, там дали йому пристойну квартиру — жити та жити, але чорти не дрімали, і в Анатолія невдовзі закохалася на смерть місцева красуня, ще й викладачка того ж мореходного. Та якби ж тільки викладачка, а вона ж — дружина першого секретаря обкому партії, тут уже не до любові, тут уже ріж поли та тікай, але не таким був братеник, щоб не підняти кинуту йому отією красунею рукавичку. І розгорілась любов — на небі жарко стало; як тільки той секретар у відрядження: в Москву чи по області, так мій на любов щедрий братеник мигцем до нього на дачу, пробирається через спеціально пропиляний лаз — і в гарячі обійми коханої.
Та скільки вірьовочці не витись... Секретар згодом довідався, і світила б Анатолієві форма у смужечку і небо в клітинку, коли б він не схаменувся вчасно та й, розпрощавшись з красунею, не переїхав назад до Одеси.
А там за якийсь час — нова зірка в небі, теж викладачка того ж інституту, теж, як і перша, заміжня: невдовзі їх прозвали на кафедрі Ромео і Джульеттою. Дійшло до того, що Анатолій розлучився з Вірою та й перебрався до Києва зі своєю Джульеттою. В Києві на той час відкрили при Академії наук басейн, де випробовувалися моделі кораблів, аж до найсучасніших військових, завідувати басейном запросили академіка Павленка, який перед цим очолював кафедру в Одесі, де працював і Базілевський — мій братеник. Павленко і забрав його до Києва, де Анатолію виділили малюсіньку, як мишача нора, квартирку, та ще й на першому поверсі, вікнами на Брест-Литовський проспект — гуде, реве, все в кімнаті трясеться. І зарплатня — вдвічі менша доцентської.
Отут і не справдилася приказка, що з милим і в хліві рай. Джульетта пожила-пожила якийсь рік, та й чкурнула в Одесу, до старого свого чоловіка, котрий і квартиру мав людську, і набагато більшу зарплату. Для мого брата — справжня трагедія, а тут іще історія з доком.
Той плавучий док, найбільший у світі, спеціально споруджений німцями для того, щоб ремонтувати пошкоджені військові кораблі, аж до лінкорів включно, був захоплений нашими військами вже під кінець війни та й одтранспорто-ваний до Кронштадта. Гігантська сталева споруда, цілісіньке місто з цехами, складами і всім необхідним для автономного живлення цього міста. Док не вміщався в Кронштадтській бухті, і уряд уже десь в середині п'ятдесятих років вирішив перебазувати його в Чорне море, в порт Іллічівськ під Одесою.
Та легко сказати: перебазувати! Через океан, довкруж
Європи, крізь урагани, бурі і шторми, що здіймали хвилі з десятиповерховий будинок, і, граючись, ламали навпіл океанські лайнери... Док обов'язково розламається й потоне — зробили висновок ленінградські вчені. Треба розрізати навпіл і вже частинами переганяти під Одесу.
Сіли, підрахували оте "розрізати навпіл", а потім "зшивати" докупи, і вхопились за голову: понад п'ятсот мільйонів карбованців! І не "дерев'яними" — золотом. Ціле місто можна було звести за ці гроші.
Вирішили ще раз перевірити висновок ленінградських учених. Запропонували випробувати модель доку в басейні при Одеському інституті інженерів водного транспорту. "Тільки час змарнуєте,— заперечували ленінградці.— Океанських хвиль ця споруда не витримає".— "Все одно треба перевірити!" — наказали згори.
Випробовувати модель доручили щойно спеченому кандидатові наук Базілевському: кому цікаво зв'язуватися з безперспективною справою?
Більше року ганяв Анатолій ту модель у басейні, імітуючи найлютіші шторми і найвищі хвилі. Більше року сидів над розрахунками і кресленнями, доки дійшов до протилежного висновку: док витримає будь-який шторм. Велетенська, в кілька квадратних кілометрів, площа гаситиме хвилі так же, як крижане поле в Льодовитому океані.
І тут почалося найважче: боротьба зі страхувальниками та маловірними. Крім того, була зачеплена амбіція ленінградців: вони стіною стали проти молодого вченого. Відрядження до Ленінграда й Москви, наради й перенаради: "Та хто ж він такий, що насмілився взяти під сумнів висновок всесвітньовідомих учених? Якийсь кандидат наук, та ще й з Одеси!" І, нарешті, в найвищій інстанції грізне запитання: "Ви можете поручитися власною головою, що док дійде не-ушкодженим?" — "Зможу!" — відповів Базілевський. "Оті, будь вони тричі неладні, наради так мене вимотали, що вже ніщо не лякало",— розповідав він мені. "А ви ще раз подумайте!" — "Зможу! Головою ручаюсь!" — "Гаразд, так і запишемо: всю відповідальність за експедицію покладаємо на кас. Ви її і очолите".
Не хочу тут розповідати про саму експедицію. Через океан, що немов знавіснів; про буксири, що обліпили той док, наче мурахи; про троси з найміцнішої сталі, що обривалися гнили-ми нитками. "Мені щоразу здавалося, що разом з тросами рвуться й мої сухожилля".
— А коли б док розламався? Коли б затонув?
5 Л. Дімаров
129
— Коли б затонув, то й я пішов би разом на дно. Жити після того не було жодного сенсу.
І нарешті док в Іллічівську. Безпрецедентний в історії всіх флотів випадок: досі, коли переганяли доки через океан, їх обов'язково розрізали навпіл.
А потім почалася комедія. Причетних до цієї унікальної експедиції висунули на Ленінську премію, був опублікований список цих причетних, в список потрапили й ленінградські академіки, які до кінця захищали свій варіант: розрізати док навпіл, і дирекція Одеського інституту, що пальцем об палець не вдарила, аби стати на захист свого кандидата наук під час тих баталій, а список очолив перший секретар Одеського обкому партії, який вперше побачив док уже в порту, вже на місці (виступив по шпаргалці на мітингові)... Наліпились, як оси на соти з медом, забули тільки вписать Базілев-ського...
— Мені вже й та Ленінська премія непотрібна,— гірко сказав Анатолій.— Але як подумаю, хто оті медалі носитиме — не можу заснути. Де в них совість?
— У кого ти питаєш совість?! Ці товаришочки давно її витруїли: вона їм лише заважала... Залиш мені цю газету.
— Писатимеш? — запитав Анатолій з надією.
— Куди? В центральні газети? Хто мене надрукує?.. Я ж не Гончар... Спробую загітувати кореспондента "Известий", я нещодавно редагував його книжечку нарисів.
— Думаєш, візьметься? Там же секретар обкому?!
— Начхати йому на секретаря! І отих академіків. Ти не знаєш журналістської братії.
Вислухавши Анатолія, кореспондент загорівся: писатиму! І згодом передав велику статтю до "Известий". Там прочитали, схвалили, заслали в набір, але уже у верстці стаття була знята цензурою. "Критикувати самого секретаря обкому? Ніззя!" Головний рипнувся був у цека, там на нього ледь не тупотіли ногами. І статтю, як висловлюються журналісти, "викинули до редакційного кошика".
Кореспондент, розповідаючи, матюкався, як боцман, Анатолій же махнув безнадійно рукою:
— Хай вони всі погорять з отими медалями!
А я втратив спокій. Історія з доком застряла в мені, як колючка, я носив її в собі і не міг її спекатись, доки зрозумів, що коли не напишу повісті — спокою не матиму.
Взяв у видавництві десятиденну відпустку, поїхав у порт Іллічівськ і застиг перед велетенською сталевою громадою, що саме проковтнула, мов іграшку, океанський лайнер, який
став на ремонт. Всі дні на докові отому й прожив, не раз видираючись на десятиповерхову верхотуру, де часто стояв Базілевський, стежачи тривожно за тросами, що єднали буксир з доком: не витримають, пообриваються, і — кінець. Розлючені хвилі підхоплять сталеву громаду та й пожбурять на скелі, що неподалік виступали з піни. Люди внизу снували, як працьовиті комахи, сотні механізмів скреготали, гули й вищали,— док наче обмацував старанно лайнер перед тим, як заходитися його ремонтувати.
А вечорами за обов'язковою чаркою — безкінечні розмови з людьми, які пливли разом з Базілевським.
Побував і в інституті, в басейні, де брат випробував модель,— збрехав начальству, що хочу написати нарис про інститут, а то б не пустили. Тим більше не пустили б, коли б дізналися, що Базілевський — мій брат.
Переповнений враженнями, повернувся до Києва.
"Писати! Писати!"
Не один тиждень мучив Анатолія, до найменшої дрібниці докопуючись.
(Продовження на наступній сторінці)