Міг би згадувати й згадувати про ремісників од пера, творіння яких забирали майже весь редакційний мій час, але годі поки що про них. Хоча, правду сказати, копирсання в графоманському чтиві не минулось для мене безслідно. Чманіючи над бездарними повістями й романами, як же я радів кожному зблиску таланту, кожній свіжонаписаній книзі. Коли серед "тисячі тонн словесної руди", за висловом Маяковського, раптом заграє живими гранями прозорий, як джерельна водиця, кришталь. Першою такою книжечкою була повість Олександра Сизоненка "В батьківському краю",— як же легко й приємно було її редагувати! А потім — ще одна несподівана радість: "Перо жар-птиці" Віктора Міняйла. Невідомого досі початкуючого автора з Білої Церкви, проза якого іскрилася таким тонким гумором, що хотілося кожну фразу читати й перечитувати.
— Де ви в біса такий і взялися? — запитав я його, коли він вперше появився у видавництві. Отакий собі сільський дядечко, по-сільському і вбраний (здається, навіть у юхтових чоботях) — од нього так і війнуло безмежним полем, з краю в край залитим пшеницею, той пшеничний поблиск був і в його очах, і акуратних, по-парубоцькому закручених вусиках, в такі вусики тільки всміхатись лукаво, пишучи оті іскрометні рядки.
Геодезист-розвідувач, завідуючий торфорозробкою, інженер-землевпорядник, економіст автобази і на тобі — "Перо жар-птиці"! Рідкісний в літературі гумористичний талант.
З легким серцем підписав я до набору цей рукопис, пообіцявши щасливому авторові, що за два-три місяці він триматиме в руках сигнальний примірник. Не мав жодного сумніву, що так воно й буде, адже один з тогочасних секретарів цека партії проголосив у своїй доповіді, що "нам нужны Щедрины и гоголи", так ось вам і Щедрін, і Гоголь в одній особі! Наївний, я не звернув особливої уваги на в'їдливий віршик, опублікований в тогочасному "Крокодилі", автор якого твердив, що нам таки потрібні щедріни й гоголі, "но такіє гоголі, чтобы нас не трогалі". А пильна цензура, яка завжди знала, що і до чого, одразу ж унюхала в повістинах Міняйла крамолу ("З кого автор сміється? З радянської людини сміється?") та й заходилася безжально общипувати пір'я, чи то пак перо тричі нещасної птиці.
— Пошлю в цека! — гарячкував Міняйло, до живого допечений безглуздими зауваженнями цензора.
— Оцього якраз і не треба робити,— застеріг я його.— Там будуть відфутболювати рукопис один одному, доки й ваші вуса посивіють. Хочеш похоронити якусь справу — звернися в цека.
Книжка, добряче обрубана (здається, довелося похапцем вводити кількох позитивних героїв — своєрідну кістку собакам) , врешті-решт побачила світ, а Міняйло клявся й божився, що хай йому пальці рубають — більше не матиме з гумором справи.
Та минуло два роки, і на стіл видавництва лягла нова збірка гумористичних повістей та оповідань під загальною назвою "Блакитна мрія".
— Це вже невиліковне,— махнув безнадійно рукою Міняйло, коли я нагадав йому про клятву не мати більше справи з гумором.
Ми з ним швидко здружилися. Листувалися, передзвоню-валися, стрічалися, коли він наїжджав до Києва. Навіть коли я вже не працював у видавництві, він надсилав мені свої рукописи для ознайомлення. Там, у Білій Церкві, він почував себе особливо самотньо, оте усамітнення болісно ранило його душу й серце. Тим більше, що літературна критика довгий час не помічала його творів, його ім'я, не появлялося навіть на сторінках "Літературної газети", а тим більше — в звітних доповідях спілчанського начальства, загублене в сакраментальному "та інші".
А він з кожним роком писав усе вагоміше й вагоміше. "Людське ім'я", "Посланець до живих", "Кров мого сина" і, нарешті, вже на початку сімдесятих, "Зорі й оселедці" — книга, подібної до якої ще не було в нашій літературі. Буквально проковтнувши її, я не витримав і поніс рукопис Павлові Загребельному:
— Прочитай! Подібного ти ще не читав.
І тут сталося те, чого я досі ніяк не можу збагнути. За гребельний, щирий поцінувач кожної талановитої книжки, який грудьми ставав на захист авторів, що мали Божу іскру, повернув мені рукопис із словами, що твір йому не сподобався.
Та це ще не біда, не сподобався, то й не сподобався, на всі смаки важко догодити, адже і Толстой не визнавав Шекспіра як драматурга, але ж Павло на той час був секретарем Спілки письменників та ще й головою комітету по Шевченківських преміях і до його голосу пильно прислухалася наша флюгерна критика, яка завжди дивилася "в корінь", тож і продовжувала оминати своєю увагою творчість Міняйла.
Якось під час розмови з молодим на той час і до біса талановитим Григорієм Штонем, який не тільки зовні, а й своїм вибуховим характером нагадував Григора Тютюнника, я поцікавився:
— Ви читали Міняйла? Письменника з Білої Церкви?
— Чув, але не читав.
— А ви візьміть, почитайте!
— А він що, чогось вартий? — так запитати міг тільки Штонь.
— Думаю, що вартий.
За деякий час дзвінок од Штоня:
— Слухайте, та це ж до біса цікавий письменник!
— Отож. А ви в своєму Інституті літератури гав ловите. Так Віктор Міняйло знайшов свого популяризатора й критика...
Та це сталося набагато пізніше, а поки що я живу в готелі "Україна", що на бульварі Тараса Шевченка (будинок, в якому маю одержати квартиру, ще зводиться), та раз на місяць їжджу до Львова — провідувати своїх. Син мій, блідий та худенький, ходить до школи, дружина ж ніяк не дочекається, коли ми нарешті вивеземо його зі Львова, бо йому дуже шкодить надмірна львівська вологість. Вона, захистивши кандидатську, продовжує героїчно штурмувати науку, на обличчі мамусиному появляється щоразу більше зморщечок. Сім'ї нашої добавилось: демобілізувавшись з армії, приїхав з дружиною й сином брат мій — Сергій. Спробував навчатися в політехнічному інституті, але зрізався на історії партії ("Нехай її коні учать, у них голови великі") та й, махнувши на науку рукою, влаштувався на автобусний завод: руки мав золоті, ще й неабиякий хист винахідника. Одразу ж винайшов автомат, який штампував деталі, що над ними трудився добрий десяток робітників, але начальник цеху ублагав його забути про цей винахід, не позбавляти робітників можливості заробити зайву копійку. Згодом його перевели в конструкторське бюро і не один інженер на його винаходах захистив дисертацію, а моя дружина не раз дорікала йому, що не здобуває вищу освіту, а він одмаху-вався безтурботно:
— Нехай захищаються — мені не жалко. Головне — прилад працює як часики!
Йому дали повну волю: жодного завдання, жодного плану і, не прикутий восьмигодинним ланцюгом до верстата, він день і ніч креслив та вимальовував, морочачи голову над новим винаходом.
Любив розповідати кумедні випадки, що частенько траплялися на заводі:
— Ось послухай, який цирк був сьогодні... Один з таких "цирків" мені врізався в пам'ять.
Маляр, який працював на заводі, попросив знайомого, що їхав у Польщу, привезти пробки до пугача — подарунок малолітньому синові. Той і привіз цілу пачку гримучої суміші, якою запросто можна було висадити двері. Засунувши ту пачку в задню кишеню штанів, маляр перехилився над бочкою — розмішувати фарбу. А в цей час чорти піднесли його кума:
— Здоров, куме!
Та й лусь ногою по віддутій кишені.
Шарахнуло так, що всі аж попригиналися. Маляр пірнув головою у фарбу (тільки пошматована штанина витикалася з бочки), а кума знайшли аж у підвалі: забився в куток, притримуючи одірвану підошву...
В армії брат служив під Новосибірськом у льотній школі і там весь час щось винаходив: не міг дивитися навіть на простий гвіздок, щоб не спробувати його вдосконалити. Його невдовзі рекомендували на навчання у Московську віськово-інжснерну академію, він уже готувався їхати складати екзамени, але, на свою біду, посварився з дружиною, і вона згарячу накатала скаргу — листа командуванню. В той час це було наче пошесть: не вгодив чимось чоловік жінці — одразу ж заяву в партком або в профспілку. Або й лист у газету. Виверталася брудна білизна на весь всесоюзний загал, та й як було не вивертати, коли і в кінофільмах, і в п'ссах передові радянські жінки вирішували свої сімейні справи тільки в трудових колективах, тільки в парткомах-профкомах.
Лист той подіяв одразу: брата навіть не допустили до екзаменів.
— Як ти можеш з нею після цього й жити? — запитав я в нього.
— Жалко дитини.
Брат дуже любив свого малолітнього сина, якого назвав на мою честь Анатолієм. А в мене серце щеміло за нього: отак поламати майбутнє!..
(Продовження на наступній сторінці)