«Повість про загублену душу» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Повість про загублену душу»

A- A+ A A1 A2 A3

Сином він міг пишатися. Військова кісточка, вихований у сім'ї військового, у військовому середовищі. Спершу на заставах, де єдиною людиною в цивільному була його мати, потім у загоні. Строгий не по літах чоловічок, який на традиційне запитання, ким він буде, відповідав: прикордонником. Уже в п'ять літ знав статут не гірше від будь-якого солдата, міг заввиграшки розібрати й зібрати автомат, від побудки аж до відбою товкся в казармі. Мадюдя замовив малому військову форму: чобітки, штанці-галіфе, гімнастерку, перепоясану портупеєю, військовий кашкет із кокардою, навіть маленьку кобуру з іграшковим пістолетиком, — син аж до училища іншого одягу не визнавав. Коли настав час, Мадюдя добився, щоб Білена прийняли до суворовського училища, хоч училище це було за тридев'ять земель, в республіканському центрі. Переконав Надю, надто ж і школа не під боком: інтернат у райцентрі, майже за сотню кілометрів. Надя пожурилася-пожурилася та й змушена була погодитись, адже коли вже синові світила доля військового, то вибирати між суворовським училищем і звичайною школою було б просто безглуздям. Сказала тільки, що буде щомісяця їздити в республіканський той центр, і дотримувалася слова. Хіба вже і! особливо суворі зими, коли перевали закидало такими снігами, що їх не могла пробити жодна техніка, не їздила до сина.

Вілен приїжджав на десятиденні канікули взимку і на два місяці плітку. І ніколи не забути Мадюді, як вони вперше зустрічали сина.

Стояли жорстокі морози, Надя дуже побивалась, аби Вілен не застудився. Боячись спізнитися, вони виїхали до райцентру, куди приходив автобус, замалим не опівночі, добре, що зупинилися в вагоні, а то замерзли б самі. Надя щопівгодини дзвонила на автобусну станцію, врешті не витримала, поїхала на годину раніше й і попотанцювала ж на крижаному вітриськові! Коли автобус врешті підкотив і з передніх та задніх дверей посипалися закушкані, вимучені далекою дорогою люди, вони металися од дверей до дверей, щоб перехопити Віденка.

І раптом за їхніми спинами пролунав дзвінкий голосок:

— Здравия желаю!

Обернулися — син!

Стоїть, сяє очима, трима біля скроні випрямлену згідно із статутом долоньку.

Мадюдя хотів ухопити малого, затулити од вітру (стояло ж у самій шинельці, ще й шапку-вушанку не опустило на вуха), та вчасно здогадався, чого зараз більше всього на світі чекає од нього синок. Виструнчився, козирнув серйозно у відповідь. Зате Надя, ламаючи всі субординації, кинулася до малого, обняла, пригорнуті, хоч він і видирався з її рук.

Загорнувши Білена замалим не з головою в зумисне прихопленого кожуха, повезли на заставу.

Привезли, розкушкали, відігрівали в натопленій кімнаті, вгощали всім, що було найсмачнішого, а він усе видирався з материнських обіймів, усе поривався надвір, до солдатів, до собак та коней, за якими, здається, занудьгував більше, аніж за батьками. І, поки не привели силоміць обідати, протовкся в казармі.

Закінчивши суворовське, Вілен не вагався й хвилини: тільки в прикордонне училище! Ще на довгі роки розлуки, ще далі од батька й матері, — лише короткі листи, в яких — жодної скарги, жодного натяку на злигодні чи труднощі, все "окей", все нормально. Щоразу син приїжджав усе дорослішим, і, впізнаючи в ньому себе, молодого, Микола Захарович ним потай гордився. Мріяв: син піде ще далі, ніж він; закінчивши на "відмінно" училище, подасть документи до академії. Досить того, що батькові довелося сьорбнути гіркого без академічної освіти: хай у тебе й сто зірок у голові — годі й думати про генеральські погони, отак майором чи підполковником і підеш у відставку. Син мовчки слухав, не заперечував, а коли за нього вже бралася й мати: "Вспомни, сколько мы отмучились на заставах" (Мадюдя служив уже в загоні, в райцентрі, та й то — Боже! — райцентр: великий, продутий всіма вітрами кишлак з єдиною — по коліна пилюки — вулицею)... коли Надія Іванівна бралася теж умовляти сина, відповідав:

— Сперва надо окончить отличником, а потом уже думать об академии.

Пізніше виявилось: лукавив синок, не казав батькам правди. Бо, хоч і закінчив на "відмінно" училище, навіть не думав посилати документи до академії, а подав рапорт, що хоче служить на заставі. "Иначе не мог, — написав у листі. — Не позволила совесть".

Попожурилася ж Надія Іванівна. Найбільше боялась, що син невдало одружиться. Скільки вона перебачила молодесеньких офіцериків, які прямо з порога училища поспішали до загсу. І то добре, як траплялася пристойна пара, а не якась вертихвістка. Обсіє дітьми, зав'яже світ, і — прощай, академіє! "Вот этого вы и не должны бояться, — сміявся Вілен. — Моя невеста еще в люльке лежит".

Отож лишалося покластися хіба що на розважливу синову голову.

Вілен поїхав служити за тридев'ять земель од Паміру — на далекі Карпати. Зустріли цю звістку з полегшенням: все ж там будуть людські умови, Європа ж, а не оцей Богом забутий закуток Азії. Та якби ж не було так далеко! Надія Іванівна не могла й уявити собі, як вона житиме за тисячі кілометрів од єдиного сина. Досі спокійна й урівноважена, взялася за чоловіка: що хочеш роби, а ми повинні бути поруч із Віленом!

Отут і згадав Микола Захарович про виразку шлунка та хронічний бронхіт, нажиті за роки бездоганної служби на Курилах та на Памірі. Подумав, та й став писати рапорт за рапортом, та й дописався б, мабуть, до того, що розгніване начальство без зайвих на гань виперло б його "на гражданку" з мізерною пенсією та без будь-якого притулку. Були такі випадки, були, коли хоч у двірники подавайся, щоб мати такий-сякий дах над головою. Та доля ще опікувалась Мадюдею, і на один з його рапортів лягла доброзичлива резолюція: "Откомандировать в Москву, в распоряжение штаба", а там уже й зовсім фантастично поталанило — зустрів свого однокашника: спали ліжко до ліжка всі роки, проведені в прикордонному училищі.

— Мадюдя?

— Так точно, товарищ генерал!

— Ну зачем же так официально!

Високо, високо злетів однокашник, генеральські погони були паче влиті в пошитий з голочки мундир, випещене обличчя не відало ні курильських вітрів, ні памірських морозів.

— Хочется к сыну поближе?

— Так точно, товарищ генерал! — І обережно додав: — Кажись,

заслужил.

— Заслужил, заслужил, — поклав пухку руку, що не знала іншої іброї, крім самописки, на рапорт Мадюді. — Киев подойдет? — примружився лукаво. — По глазам вижу, что подойдет... Ну, ставь, братец, бутылку... Или постой: отужинаем в моей берлоге.

"Берлога" була в центрі Москви, на проспекті Калініна. Щось середнє між храмом і Кремлівським палацом. Видно було: люди тут не просто живуть, а посідають одне з привілейованих місць у нищому світі. Мадюді від люстр, від бра кришталевих і в очах зарябіло.

Хазяїн провів гостя одразу до свого кабінету, від підлоги до стелі обшитого дубом; стіл, крісла, стільці й диван могли правити за музейні експонати, а з портрета на стіні строго дивився генерал-полковник із зіркою Героя на кітелі.

— Бывший муж моей Дашеньки, — поштиво сказав генерал. — Погиб в пятьдесят седьмом. При исполнении...

Впливла до кабінету й "Дашенька" — на добрий десяток літ старша від чоловіка, подала напахчену заморськими парфумами руку. Микола Захарович — знай наших! — приклацнув закаблуками, поштиво приклався губами до того пахучого дива.

— Вот, Дашенька, мой старый товарищ, — запобігливо сказав генерал. — Вместе, так сказать, пуд соли едали. Ты там прикажи, будь добра, соорудить нам закусочку. Отметить событие.

Дашенька як впливла, так і випливла, а Мадюдя став з острахом ждати, коли його покличуть до столу. Уявляв цілий набір різноманітних ножів та виделок (бачив не раз у кінофільмах), боявся оскандалитись. Та в їдальню, слава Богу, не запросили: широко відчинилися двері, й Дашенька вкотила щось подібне до столика на коліщатах, вщерть заставлене тарілочками з мініатюрними бутербродами з баликом та ікрою, з маслинами й нарізаними тонко лимонами. А посередині — графинчик з коричневою рідиною грамів на двісті, не більше, і два пузаті келишки. Генерал узяв побожно графинчик, накапав спершу собі, а тоді вже Мадюді, погрів келишок у долонях, понюхав з видимою насолодою:

— Армянский! Такой и в Кремле не каждый день подают... А помнишь твой самогон?.. Да, брат... — І тим "да, брат" було сказано все. Що ось він, генерал, досяг однієї з вершин, які Мадюді й не світять. — Ну, за твою службу! В стольном граде Киеве. Да не тяни. Собирайся, пока я не передумал.

Микола Захарович і не "тянул": повернувшись, одразу став збиратись в далеку дорогу. Спершу машиною — до Душанбе, а там — літаком до Борисполя. В Борисполі взяли таксі; як переїжджали Дніпро, в Мадюді співало всередині майже за Гоголем: "Чуден Днепр. Не всякая птица перелетит..." А він, бач, перелетів, щоб осісти у цьому красені-місті, в новому, збудованому щойно будинкові, у виділеній міськрадою двокімнатній квартирі (на двох могли дати й однокімнатну, але він уже був підполковником. Та ще справило враження те, що прислали не будь-звідки — з самої Москви).

(Продовження на наступній сторінці)