— Бедная девочка! — поспівчувала Надія Іванівна, хоч не зрозуміла, мабуть, хто такі шваби й совіти. Та все підкладала невістці то однієї, то іншої страви. — Ешь, Оксаночка, ешь. Вишь, какая ты худенькая! — А потім візьми й розкажи кумедний випадок, що стався з її знайомою. Випадково включила "местное" радіо, а там саме передавали виступ якогось зоотехніка. Послухала, і брови на лоба полізли. Ледь діждалася чоловіка:
— Ты не знаешь, что такое "куркины сучки"?
Довелося ж пополамати чоловікові голову, поки розшолопав, що то йшла мова про курей-несучок.
— Куркины сучки! Хо-хо! — витирав веселі сльози Микола Захарович. Після кількох келишків коньяку на нього зійшов благодушний той настрій, коли все довкола набуло рожевих барв.
Сміявся і син. Невістка ж якось усміхнулася вимушено, поцікавилась:
— А скільки літ вона тутай живе?
— В Києве? — уточнила Надія Іванівна.
— На Україні.
— Лет сорок, не меньше. Правда, Коля?
— І за сорок літ не могла вивчити української мови?
— А зачем ее изучать? — здивувалася щиро Надія Іванівна. — Я вот пятый год здесь живу и прекрасно обхожусь русским.
— Хоча б з поваги до того народу, чий хліб вона їсть! В Англії, гляди, за місяць опанувала б англійську!
— Ну, в Англию я пока не собираюсь! — прийнявши той докір на свою адресу, образилась Надія Іванівна. — Мне и здесь хорошо.
Невістка й замовкла. І вже не усміхалась так мило. Якась наче тінь набігла на її красиве обличчя, похолоднішали очі. "Девка с характером!" — подумав Микола Захарович. І вже на кухні, допомагаючи дружині перемивати посуд (молодята пішли прогулятись), зауважив:
— Вот и нашел сын хохлушку.
— Нет, это не хохлушка! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Это похуже. Это прямая бандеровка! Хлебнем мы еще горя с этой невесткой. Человеческий язык ей не нравится!
Мадюдя хотів заперечити, що ніяка вона не бандерівка, та не посмів. З гіркого досвіду знав: під гарячу руку дружини краще не підлазити. Натомість сказав, підіграючи дружині:
— Бедный Вилен!
— Не бедный, а глупый! — Тарілка так і вищала під пальцями Надії Іванівни. — Искал-искал да и нашел!
— Ну, может, она не такая уже и плохая, — зважився заступитися за невістку Мадюдя.
— Защищай-защищай! Она тебе еще покажет! I як у воду дивилась.
В понеділок син мав явитися в штаб. Мадюдя, який узяв тижневу відпустку, був вільний, то й зголосився походити з Оксаною по магазинах, дещо купити. Краще, звісно, коли б із невісткою пішла дружина, але Надія Іванівна раптом захворіла. Не те що серйозно захворіла: розболілася голова, видно, на переміну погоди. Це в неї й раніше було, хоч Мадюдя й підозрював у душі, що дружина просто не хоче йти з невісткою. Після тієї розмови злощасної поміж ними заліг холодок. Оксана, звертаючись до свекрухи, не називала її, як годилося б, матір'ю, а по імені та по батькові. Надія ж Іванівна, коли лишалася з чоловіком наодинці, не казала "Оксана" чи навіть "невестка", а — "она". Наче та позбулася вже й імені. Тож Микола Захарович і поїхав із невісткою в центр: спершу трамваєм, а потім у метро.
Повернувшись, не втримався, щоб не розповісти дружині. Хоч потім і кусав себе за язик: нащо підлив масла у вогонь?
— Нахлебался стыда с нашей невесточкой! Сели, понимаешь, в трамвай, а она на весь вагон своим западенским. Люди на нас оглядываются, как на дикарей, мне хоть сквозь землю проваливайся, а ей как с гуся вода! Бесплатный спектакль!.. Спустились в метро — то же самое. Ну, а в универмаге, с продавцами — можешь представить!
— Представляю! — усміхнулась недобре Надія Іванівна.
Вона мов аж була задоволена з того, що дісталося й Миколі Захаровичу.
Вілен з Оксаною недовго й погостювали: зібралися в Крим. Оксана ніколи не бачила моря, то Вілен дістав путівки у санаторій військовий. Лікуватися їм, щоправда, було ні від чого, не ті ще роки, але попляжитись, покупатися в морі не заважало й здоровим.
Провівши молодят, пізно вночі верталися з вокзалу. їхали спорожнілими вулицями, повз будинки з осліплими вікнами, обезлюділі сквери та парки, і в обох гостро входило почуття самотини. А вдома, вже роздягаючись, Надія Іванівна сумно сказала:
— Вот и потеряли мы сына. Пришел чужой человек и отобрал. У голосі її бриніли неприховані сльози. І Микола Захарович не
знав, що їй відповісти.
З
Хоч Мадюдя й плекав надію на те, що час візьме своє і примирить дружину з невісткою, однак з роками ворожа відстань між ними ставала все більшою. На їхні листи відповідав лише Вілен, Оксана протягом цих років не озвалася жодним словом. "Мы вас поделили, — незграбно виправдовувався син. — Я отвечаю вам, Оксана — своим родственникам". Окрім батьків, які давно вже померли, родичів у неї було, мабуть, стільки, що не вистачало часу приїхати до Києва разом з Віленом. Навіть коли народився онук, і вони нетерпляче ждали їх уже втрьох, і Надія Іванівна готова була простити невістці її бандерівську мову, навіть тоді до них у відпустку приїхав лише Вілен. Виправдовувався тим, що Оксана недобре себе почуває, що лікарі не радять вирушати їй з немовлям у далеку дорогу.
Далека дорога! Ніч переночувати — і в Києві. Ні, не далека дорога стала причиною, а затятий характер невістоньки, її небажання бачити свекруху й свекра, особливо, мабуть, свекруху.
— Как же вы его хоть назвали? — спитала ображено Надія Іванівна.
— Нормально, — зам'явся Вілен. Був уже капітаном, змужнів, роздався в плечах, мужчина — кров з молоком, хіба така могла бути йому до пари! — Нормально назвали.
— А все же? Или это воєнная тайна?
— Тарасом. — І одразу ж додав, немов виправдовуючись: — Там это очень распространенное имя.
— Господи, там!.. Она, небось, настояла?
— Почему... Мы вдвоем...
— Вдвоем! — фиркнула Надія Іванівна. — Вы бы его еще Ахмедом назвали!.. Хоть ты скажи что-нибудь! — це вже до Миколи Захаровича, який стояв з таким видом, наче це він назвав онука Тарасом. — Хоть русским его записали? — знов до Білена.
— А какое это имеет значение? — ухилився од прямої відповіді син. І весь оцей час, поки був у батьків, ставився з підкресленою увагою до матері: відчував, мабуть, свою перед нею провину.
Вілен приїжджав до них у кожну відпустку, невістка — жодного разу. Та вони не дуже й ждали її, а от онука... Вілен надсилав і привозив їм фото з власноручними написами: "Нам уже годик". "Нам уже два". Три... Чотири... "Мы идем в первый класс", — Вілен, уже майор, веде маленького чоловічка у шкільній формі, що однією вчепився у татову руку, а в другій тримає букет. "Да, это не суворовское", — зітхнув розчаровано Микола Захарович: мав розмову з сином, цікавився, куди віддадуть онука, доріжка, здається, вторована, чим поганий фах прикордонника, та Вілен ухилився од прямої відповіді: "Мы еще над этим не думали".
— Мы! — сказала, лишившись наодинці з чоловіком, Надія Іванівна. — Она все там решает! Кто бы мог подумать, что наш сын окажется такой тряпкой! Мог бы хоть раз привезти внука.
За онуком вона дуже побивалася, збирала всі його фото, завела навіть альбом у розкішній оправі, вклеювала, обводила кожне фото віньєтками, вимальовувала, як вишивала, — ніколи не думав Микола Захарович, що в дружини проклюнеться ще й талант художниці.
Кілька разів збиралася сама поїхати до онука: "Поеду!" І раз таки з'їздила. Та краще була б і не їхала: за два дні повернулася в сльозах:
— Больше ноги моей там не будет!
Микола Захарович довго допитувався, поки довідався: посварилася на смерть із невісткою. Просила Оксану віддати на літо онука (другий рік уже хлопцеві), а та не згоджувалася. Спершу не хотіла казати чому, та врешті прямо сказала: "Я не хочу, щоб його зрусифікували".
— Так и сказала? — не повірив почутому Микола Захарович.
— Так и сказала!
— Дура!.. А Вилен?
— Вилен!.. Вилен на все ее глазами только и смотрит... Уехала как оплеванная... Ноги моей там больше не будет!
Не один раз побував у невістки та сина в гостях і Микола Захарович: коли випадало службове відрядження на Закарпаття. Одного разу (онукові йшов уже сьомий рочок) завів мову про суворовське. Син наче й не заперечував, сам же колись там навчався, невістка ж і чуть не хотіла:
— Я хочу, щоб мій син виріс свідомим українцем. А не перевертнем.
Микола Захарович хоч і проковтнув мовчки "перевертня", але не простив цього Оксані довіку. Залишившись наодинці з Віленом, прямо сказав:
— Она страшный человек. Законченная националистка. Вілен насупився так, наче не Оксану — його обізвали націоналістом.
— Отец, а тебе не кажется, что ты неправ?
— Вот-вот, она и тебя уже перевоспитала! Вспомни, кто ты. Ты русский, русский! Твоя мать чистокровная россиянка. Гордиться надо такой матерью.
-А ты?
— Ну, я... Ты ведь знаешь, кем я был до знакомства с твоей матерью? Деревенским парнем, хохлом неотесанным...
— А разве это так плохо?
— Что плохо?
— Происходить из деревни!
— Мне было плохо... Тебе, к сожалению, этого не понять.
(Продовження на наступній сторінці)