«Повість про загублену душу» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Повість про загублену душу»

A- A+ A A1 A2 A3

У спальні, слава Богу, не було жодної душі. Мадюдя похапцем одчинив тумбочку, став викладати принесене. Масло, сало, пиріжки, ковбаса, біла, як сонце, хлібина, що не черствіє тижнями, малосольні хрумкі огірочки, ще й закоркована кукурудзяною затичкою пляшка літрова — цю він сховав подалі...

Напакувавши повнісіньку тумбочку, Мадюдя скрутив тугіше ряднину, ще й загорнув у газету, щоб не мозолила очі, та й побіг одпрошуватись: провести матір додому.

Весь день пробув Мадюдя з матір'ю. Зводив її в їдальню, замовив дві одбивні, два салати, два компоти й два шматки торта, показав матері, як їх учать тримати виделку і ніж: виделку — у лівій, а ніж — у правій, і то не затискати, як вила, в кулаці, а отак, делікатно, на кінчиках пальців, бо з того, як ти тримаєш виделку й ножа, видно одразу, культурна ти людина чи ні. "Ось попробуйте й ви, це не так важко!" Та мати, сільська темнота, одразу й упустила виделку на землю. Зводив і в кіно: іще на дві години ближче до вечора, а потім просто прогулювалися вулицями, подалі од центру, щоб не наткнутися на якогось курсанта знайомого, — находилися так, що ніг під собою не чули, коли нарешті дійшли до вокзалу.

А тут уже й поїзд чекає на матір, і нижнє місце в плацкартному вагоні, й згадка, що матері їхати майже добу, а весь харч у нього в тумбочці. "Та нічого, сину, зі мною не станеться, чи мені вперше!" — оцього вже не міг допустити Мадюдя: вискочив на перон, підбіг до кіоску, купив три бутерброди з ковбасою. Ще й поклав кілька мідяків перед матір'ю на столику: "Оце вам, мамо, на чай". Мати на ті мідяки й не глянула — не зводить із сина очей. "Ти ж, сину, влітку приїдеш?" — "Приїду, мамо, приїду". (Востаннє називав її матір'ю, а вже влітку, коли таки приїхав, — тільки мамашею). "Гляди ж не забувай, бо для мене тільки й сонця, що ти".

Отак і провів Мадюдя матір, і вона більше не приїжджала до нього, бо важко захворіла: полола у ланці колгоспні буряки, коли над самісінькими головами пролетів літак, та якби ж просто пролетів та полякав — а то обсипав чимось ядучим та білим так, що тільки очі було й видно. Жінки до вечора одкашлювалися та лаялись, а згодом одну по одній усю ланку одвезли до районної лікарні. Переполоху було на всеньке село, приїжджав навіть прокурор, тільки прокурор як приїхав, так і поїхав, поївши у голови шашликів та посьорбавши юшки, а вся майже ланка, дванадцять жінок, "стала негожа", як писала синові мати, "ні до роботи в колгоспі, ні дома". Ткнули кожній у зуби по десять карбованців "пенції", пообіцяли з переляку й путівку до санаторію, а тоді все так і заглухло, лишилася тільки хвороба, яка поїдом їсть що вдень, що вночі: ні стояти, ні лежати. Краще було б, мабуть, померти, ніж отак мучитись, єдине, що тримає на світі, це те, що "ти, сину, скоро приїдеш до матері. Просинаюся — про це тільки й думаю, лягаю — то теж".

І Мадюдя таки поїхав до матері, коли настали літні канікули. Поздавав усе на п'ять, голова в нього варила дай Боже, "весь у батька", хвалилася не раз мати, а їй видніше, бо тата Мадюдя вже став забувати, батько загинув ще в сорок першому в липні, лишилася од нього тільки похоронка, ота похоронка ого як помогла, коли вступав до училища (написав же в отій проклятій графі, що перекривала всі дороги в житті, що таки був на окупованій території, і не бачити б Мадюді училища, та ще й прикордонного, куди просівали наче крізь сито, коли б тато не змив своєю кров'ю вину неповнолітнього сина). Мадюдя поїхав до матері, яка, у двадцять три роки лишившись удовою, сином тільки й жила, ним тільки й дихала, тому й заміж не вийшла, і ступив на поріг, з ніг до голови у військовому, вбраний, як то кажуть, з голочки, і весело гаркнув:

— Здравия желаю!

Мати як стояла, так і сіла.

— Щоб же ти був такий здоровий, як мене налякав! Думала, що якийсь москаль до хати ступив.

— Служба, мамашо, служба.

Були й сльози, і обійми, і нашвидкуруч зібране застілля, і сусіди, що забігали глянути на "службу", — все було як і годиться; а перед тим як ступити в двір, ще на підході до рідної хати, впізнав Мадюдя калину, що пишно росла під вікнами, сягаючи стріхи.

Колись ще малим (було тоді йому років зо три, не більше) пішов з матір'ю до лісу по хмиз та й наткнувся на молоденький кущик калини, що ріс у такій гущавині — звірові не продертись, не те що людині. "Ма, калина!" — закричав зраділо малий, бо й кілька ягідок-сережок червоніли на зеленій голівці. Мати здивувалася, як вона тут і виросла, не інакше якийсь птах посіяв зеренце, тільки не судилося тобі тут, бідолашній, і вижити: зачахнеш без простору й сонця. І так жаль стало малому цієї рослинки тендітної, так її жаль, що він ухопив матір за руку: "Ма, візьмемо її додому!" Доти просив, доти канючив, поки мати й погодилася. Сходили по лопату, викопали: "Бери тепер, синку, й неси", — і Миколка, обійнявши з усіх своїх сил кущик, поніс обережно додому, і здавалося здалеку, що не дитина той кущик несе — сама калина простує стежиною, тільки голі ноженята виблискують.

Принесли, посадили, поливали, щоб прийнялася, щовечора, і стала калина рости наввипередки з Миколкою, і цвіла пишно щовесни, а всю осінь, до першого снігу, червоніла яскравими кетягами, і ті кетяги, вже зрізані, аж до весни висіли в коморі на стінах.

Схвильований, Мадюдя не пішов одразу до хати — звернув до калини. Побачив новеньку огорожу довкола куща: під калиною завжди бабрались кури, особливо у спеку, шукаючи прохолоди, вибехкували глибокі ями, тож мати, виглядаючи сина, й захистила калину од птаства, та так уже любовно переплела ті лозини, що огорожа аж ясніла під сонцем...

На Мадюдю так і війнуло далеким дитинством, йому аж сльози набігли на очі — оглянувся, чи ніхто його не бачить: вулиця була порожня, вимерла од літньої спеки...

Прокинувся вранці рівно о сьомій. Лежав, чекаючи звичного "Подйо-ом!", що пружиною викине з ліжка, та команда все не лунала, тоді він подумав, що сьогодні ж вихідний, коли їх будять на юдину пізніше, і повернувся був на бік, щоб доспати оцю годину нею до останньої хвилини, аж тут ворухнулася думка, що й ліжко якесь незвичне: м'яке та широке, і ковдра якась не така. Мадюдя розклепив повіки і побачив себе не в казармі, а в кімнаті, і таким затишком війнуло на нього, що аж усміхнувся. Усміхнувся, зібгався в солодкий клубок, ще й очі міцно заплющив: знову заснути — не на відміряну строго годину, а досхочу, але тут до нього долинув якийсь звук: хтось наче шкрібся знадвору в стіну, шарудів, наче миша, і той звук заважав йому знову заснути. Мадюдя ще трохи полежав, зарившись головою в подушку, але звук добиравсь і сюди, шкріб над самісіньким вухом. Він з прикрістю відкинув подушку, натягнув штани, вийшов надвір. І одразу ж побачив матір. Ні, спершу не матір, а стіну. Ще вчора руда та обшарпана, стіна святково біліла навпроти ранкового сонця — хата наче вдягла празникову сорочку, наче взулася в червону, старанно підведену призьбу і стояла посеред зеленого двору така весела й ошатна, що

Мадюдя мимоволі замилувався нею. І мати була тут же; вся заляпана крейдою, в одній руці тримала відро, а в другій — щітку.

— Мамашо, вы што? — не так спитав, як дорікнув матері Мадюдя: учора ж скаржилась, що вже й рук не має сил звести.

Мати обернулась до нього, і на її змученому, аж жовтому, обличчі наче ще одне сонце зійшло.

— Та оце білю хату. Бо стидно й перед Богом, і перед людьми. Син приїхав, а хата як у старців.

— Вы ж больны!

— Е-е, сину, ти приїхав — де й хвороба поділася!

Потім вони снідали: давно Мадюдя не ласував такими пухкими та білими варениками. Мати все підкладала та підкладала: не встигне Мадюдя спорожнити тарілку, а вона знову повна. Та й вареники ж! Що вареник, то підсвинок.

Наївся Мадюдя так, що ледь од столу одвалився.

— Та ти ж, мабуть, і не наївся вволю, — журилася мати.

— Вот так! — провів попід горлом Мадюдя. Його зморив сон, і він попросився в матері:

— Я еще часик сосну.

Проспав майже до вечора. А коли прокинувся та коли пообідали (мати в борщ зарізала спершу одну курку, а потім і другу; здалося, що перша буде не такою наваристою), коли мати переповіла синові останні новини в селі: хто женився, хто виїхав, хто помер, а хто з ким і посварився, — то попросила несміливо:

— Ходімо, сину, до клубу. Там сьогодні кіно привезли. Мадюдя й усміхнувся про себе: мати зроду-віку не ходила в

кіно, "хай ходить той, кому робити нічого", — казала щоразу, а це, бач, потягло і її. Не так, мабуть, у кіно, як похвалитися сином.

— Ти ж тільки хворму надінь! — Начеб він оце узяв та й нап'яв на себе цивільне!

Простували селом. Мати в біленькій празниковій хустині, яка ще більше відтіняла її жовте обличчя, її губи знекровлені, закуті в зморшки. Мадюдя ж високий, стрункий — кров з молоком, весь у військовому, здавався якимось аж чужаком на оцій сільській вулиці. І люди, які йшли назустріч, спершу й не впізнавали його і приглядалися пильно, а тоді вже вітались, на що Мадюдя козиряв і коротко кидав: "Честь имею!" — це в їхньому училищі, серед курсантів, вважалося найвищим шиком — отак привітатись.

Сказав оте "честь имею" й до парубків, які товпились коло клубу. Це були в основному його однокашники, разом і до школи ходили, тільки

(Продовження на наступній сторінці)