«Повість про загублену душу» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Повість про загублену душу»

A- A+ A A1 A2 A3

Мадюді випала доля після школи потрапити до військового училища у великому місті, а ці селюки так і лишились волам хвости крутити. Той тракторист, той шофер, той їздовий, а той і зовсім коло вил — гній викидати з корівника. Хоч і перевдягся у святкове, а гноєм від нього тхне все одно. Отож Мадюді на них згори вниз тільки й дивитися. Не став ручкатись з кожним окремо, а недбало підкинув долоню до скроні:

— Честь имею!

Ну, його парубота одразу "честьімєю" й охрестила. Цим чортам тільки попадись на язик—довіку не одмиєшся. Навіть через рік, коли він знову появився в селі, казали: не Мадюдя, а "честьімєю" приїхав.

Одіспався, од'ївся Мадюдя за час канікул у матері так, що вже й мундир на ньому не сходиться. І ледь не женився.

Діло молоде, наїдне, після материних борщів, пиріжків та вареників серед ночі стало насинатись таке, аж місця собі не знаходив. А тут іще солов'ї — як показились. Серед літа, коли їм уже давно пора було замовкнути, заходились витьохкувати так, що й мертві в могилах заворушилися.

На додачу ще й мати. Ще дожидаючи сина в гості, стала приглядатися та примірятись до сільських дівчат: перебрала всіх до одної. Щоб і красива була, і вдачею лагідна, і похватна до роботи — собі невістку, а синові — жінку. Перебирала, перебирала та й зупинилась на "фершальці", яка недавно в селі й появилась: якщо вже ця синові не до пари, то якої ще шукати!

І то ж хитра: не сказала синові навпрошки, що ось я тебе зведу з гарною дівчиною, а попросила провести її до медпункту. Така, мовляв, слаба, що, гляди, ще й упаде по дорозі.

— Тільки хворму надінь!

Валя, "фершалка", молоденька, сіроока, весела, з важкою косою, перекинутою через плече аж на груди, що туго напинали біленький халатик, з повненькими ясними колінцями, на які чоловікам краще не дивитись... Валя зустріла їх такою усмішкою, що в Мадюді й голова пішла обертом.

Тож між ними й заварилося. Як вечір, так і наваксовує військові свої черевики Мадюдя і припасовує по півгодини перед люстречком кашкета — то так його вдягне, то так, то чуб на лоба напустить, то прибере.

— Я, мамашо, задержусь. Ложитесь спать без меня.

— Іди вже, сину, йди, бо спізнишся. — Та й перехрестить крадькома сина услід: ніщо, кажуть, так не оборонить, не збереже, як хрест материнський.

— Не бойтесь, ничого со мной не случится.

І до матері, й до односельців Мадюдя підкреслено звертався лише по-російському, хоч іноді й проскакували українські слова. Ну, та це діло наживне, ось іще один рік побуде в училищі — так освоїть бажаний "русский", так ним перейметься, що українська уже й слух йому різатиме. "Как-как вы сказали?" — зневажливо морщитиметься. Тож, заспокоївши матір, Мадюдя виходив надвір, назустріч вечірньому сонцю, що, чисте, ясне, якесь аж замріяне, обережно лягало на зелені верхів'я дерев, боячись їх поламати, і здавалося, що весь світ не зводить з того дива заворожених очей.

Повертався коли опівночі, а коли й під ранок. Ішов — губи припухлі обережно торкав: бісова Валя так цілувалася, що й земля під ногами гойдалась. Чи їх там, у медичному, цього спеціально навчають?

Під кінець домовились твердо: як тільки Мадюдя закінчить училище, так і поженяться.

Довго пам'ятав Валю Мадюдя. Снилася майже щоночі, щодня виглядав од неї листа, сам писав регулярно, та згодом образ Ва-лин став трохи тьмяніти, бо прихильна доля взяла та й звела його з Надею — не якоюсь там "фершалкою" з Богом забутого села, яка до ладу й говорити не вміє "на человеческом", а з міською інтелігентною дівчиною-росіяночкою: Мадюдя аж виріс од цього у власних очах. Тож Валі було написано листа: "Извини, дорогая, извини и забудь, что между нами было, ибо встретил я настоящего человека, свою, так сказать, судьбу..." Валя більше й не писала, а коли приїхав другого літа до матері, то дізнався, що його колишня любов перебралась в інше село.

З Надею ж розписався по закінченні училища. Не справляли бучного весілля: просто сходили до загсу, а звідти по чемодани (в Мадюді — один і в Наді — один, ото й усього нажитого ними добра) та й на вокзал, на Москву, до батьків молодої. Надя, щоправда, казала спершу їхати до нього в село, та Мадюдя її переконав, що краще почати з Москви, бо й поїзд же йде на Москву, а не на Київ. І вже в Москві доти відкладав поїздку на батьківщину, доти зволікав, поки не лишилося й часу їхати до матері.

Мадюдя, може, й повіз би молоденьку дружину в рідне село, та якби ж їхній куток не називався Висранцями. Як подумає, що Надя дізнається, що це й чоловік її висранець... У селі ж не приховаєш нічого, рано чи пізно, а їм таки пролунає услід, коли простуватимуть попідручки вулицею: "Куме, а хто то пішов?" — "А ви й не пізнали? Та то ж висранець Микола Мадюдя!" Та голоси ж, голоси: на одному кінці села скаже, а на другому виляски йдуть!

Так і не побувала Надя в чоловіковому селі, не побачила свекрухи. Мати, спасибі їй, невдовзі й померла, і Мадюдю перестала мучити совість. Злітав на похорон (Надя вже була в тяжі), замовив у районному комбінаті пам'ятник, ще й напис лишив: "Анна Николаевна Мадюдя. Помним, скорбим. Сын, невестка". Продав за півціни хату та за тиждень і повернувся.

І більше в село ні ногою. Обірвав за собою з корінням.

2

Син народився за три роки до смерті генералісимуса Сталіна. Коли єдиний на заставі репродуктор захлинатиметься од тужли-ішх мелодій, а гори довкола здаватимуться особливо мовчазними й скорботними. Мадюдя ходитиме як ніколи розгублений; смерть л юдини, яка була для нього вища за самого Господа Бога, обвалить увесь світ, він боятиметься й думати, що ж тепер буде — не тільки І ним, а з усією країною. Це все одно що серед білого дня раптом ігасло б сонце і в небі замість живодайного вічного світила моторошно зачорніло бездонне провалля.

Сина він ждав, як не ждав, мабуть, жоден батько на світі. Саме сина, а не дочку. І не тільки тому, що син носитиме його прізвище і продовжить його рід, а й ще з однієї потаємної причини, про яку не смів зізнатись нікому. Навіть власній дружині.

Якось Мадюдя прочитав у газеті про жінку з далекого сибірського села, яка народила сина й назвала його Йосипом — на честь великого вождя всіх народів. І, щаслива та горда, послала в Кремль телеграму.

За якийсь час надійшла відповідь від самого товариша Сталіна. Великий вождь дякував жінці, бажав своєму тезкові здоров'я і посилав йому "на зубок" ні багато ні мало — сто тисяч карбованців!

Отоді й загорівся Мадюдя назвати свого майбутнього первістка теж Йосипом. Був не настільки наївний, щоб надіятися на сто тисяч карбованців. Знав, яка злива телеграм проллється на голову товариша Сталіна після тієї замітки: всі жінки віднині намагатимуться родити тільки Йосипів.

Та й не сто тисяч спокусили Мадюдю, хоч такі гроші, звичайно, ніколи не завадили б. Особливо молодому лейтенантові, який нещодавно почав звивати сімейне кубельце. Йому подумалось інше: що майбутнє тієї дитини тепер забезпечене. Бути тезком Великої Людини — самого цього досить, щоб перед тобою запобігливо одчиняли всі двері, хоч би в які лиш постукав. Іще подумав Мадюдя, що не тільки перед дитиною — перед її батьками простеляться всі на світі дороги.

Він теж збирався дати телеграму. Блискавку. Генералісимусові Сталіну. Од лейтенанта Мадюді. Щасливого батька новонародженого Йосипа. Але не одразу на пошту повіз би, а до вищого начальства в загін. Хай прочитають — порадять, як краще написати той текст. Знав наперед: такий факт не лишиться поза увагою не тільки начальства загону, а й округу, і може так статися, що про вчинок патріота й вірного сина товариша Сталіна повідомить не якась там газетка районна, а сама "Красная звезда". Вище мрії Мадюді вже не сягали, для успішної військової кар'єри досить було й цього.

Та Надя, дізнавшись, як хоче назвати первістка чоловік, запротестувала. Коли вона ще вчилась у школі, поруч із нею сидів теж Йосип — справжнісінький дебіл та ще й хуліган. Скільки вона натерпілась од нього! Скільки сліз пролила, роздивляючись зошити, залиті чорнилом! Ні-ні, нехай будь-хто, тільки не Йосип! їй здавалося, що й син, коли його так назвуть, виросте хуліганом і нездарою.

Записали сина Віленом — на честь Володимира Ілліча Леніна. І, як пізніше виявилось, не прогадали. Бо з часом почалося таке, що, коли б син мав ім'я Йосип, довелося б міняти на інше. Особливо після XX з'їзду, отієї закритої промови Хрущова, що її потім читали по всіх парторганізаціях. Мадюдя повернувся з загону, де відбулися збори, оглушений: весь світ перевернувся догори дном. Бог, якому його привчали молитися з дитинства, вірити так, як батькам не вірять, — виявився зовсім не Богом.

Кому ж тепер вірити? До кого йти? Мадюдя довго не міг знайти місця, і єдине втішало його — це те, що він назвав свого первістка Віленом. Та ще й записав у загсі сина не українцем, а росіянином: "русским". Щоб за ним у майбутньому не було й тіні людини другого сорту.

(Продовження на наступній сторінці)