— Не вигляне... А по вулицях патрулі вештаються...
Ну, дворами, то й дворами. Тут і справді не так помітно; дерева повсюди і тіні під ними. Ми й перебігали — од дерева до дерева. А то й перелазили через муровані стіни. Отак і місто скінчилося. Зачаїлися під останнім будинком, а попереду — поле і фабрика. Велетенський куб, обнесений колючим дротом.
— Он дерево, бачиш?! — гаряче шепоче Жорка на вухо.
— Де?
— Та он!.. Правіше дивися!..
І справді, росте над самісінькою загорожею — як його оранги досі не зрубали. Височезне, кроною майже до стін фабрики дістає.
— Залізеш?
— Залізу!.. Давай мензурку. Я піду, а ти тут почекай.
Еге, це щоб я товариша кинув! Ні, так у нас, Жоро, не вийде! Якщо й чекатиму, то лише під деревом.
Жорка не став сперечатися:
— Полізли?
— Полізли.
Опустилися на лікті, поповзли. В небі жодної хмарки, і видно навкруг — не треба й прожектора. А на зораному полі хоча б тобі бур’янина!
— Це вони спеціально зробили, щоб ніхто підкрастися не зміг, — шепоче Жорка засапано.
Перепочили трохи — і знову вперед. Ріллі, здавалося, кінця-краю не буде...
Х-ху, нарешті добралися! Лягли під деревом, геть знесилені. Добре, що тут хоч тіні трохи є, не так помітно, як на отій клятій, ріллі.
— Віть’ю, давай! — сказав Жорка, одсапавшись.
Узяв мензурку, затис у зубах.
— Жоро, ти ж гляди, обережніше! — Мені вже страшно за нього.
Уже й не радий, що погодився. Лежали б зараз у ліжках і лиха не знали.
Жорка лише головою кивнув. Далі примірився, ухопився за гілляку і зник одразу ж у гущавині.
Помітив його вже аж під фабрикою. Чорна постать на фоні сірої стіни застигла й не зворухнеться.
"Давай же, давай!" У мене аж кулаки стиснулися од хвилювання. А світло довкола, а тиша — така моторошна, що потилиця терпне.
Жорка рушив нарешті. Дійшов до рогу і знову прикипів до стіни.
"Ну чого ж ти!.. Давай!.."
А він обернувся в мій бік, ще й рукою махнув: все, мовляв, гаразд. І лише тоді повернув за ріг.
Я лежав і поворухнутися боявся. Прислухався...
Не чути нічого... Ну, Жорка, ну, молодчага!..
І тільки порадів отак — вибухнув крик. Пронизав тишу, різонув ножем. Крик, тупіт і стогін. Я так і схопився, так і метнувся до дроту. А там уже горлали оранги, мабуть, охорона, потім завила сирена. Все довкола спалахнуло од світла прожекторів, сліпучі снопи стали обмацувати ріллю, і вона ніби заворушилася, загорбилася,
Я впав додолу, притиснувся до ріллі, а у вуха бив Жорчин крик:
— Тікай, Віть’ю, тікай!
Його кудись волокли, бо голос дедалі слабшав і слабшав. Ось він зовсім затих, і я лишився сам. Лежав і не ворушився, бо прожектори шастали й шастали, а повсюди металася наполохана сторожа. Кілька разів оранги пробігали повз мене — так близько, що я міг би ухопити котрогось за ноги, але, на щастя, мене ніхто не помітив.
Згодом сирена замовкла, погасли прожектори.
Я полежав ще трохи й поповз геть од фабрики.
Скільки повз, не пам’ятаю. Обличчя моє було мокре од сліз, а в вухах бринів відчайдушний Жорчин крик: "Тікай, Віть’ю, тікай!" Він і в найнебезпечнішу хвилину думав про мене.
Доповз до крайнього будинку, звівся, пішов не дворами, а вулицею: все мені було тепер байдужісінько. Зустрів би оце патрулів — не став би й ховатися.
Не зустрів — добрався благополучно додому.
* * *
Коли я розповів про все тітці, вона аж за голову вхопилася.
— Що ви накоїли!.. Ти хоч розумієш, що ви накоїли?!
Давно не бачив її такою розгніваною.
— Хіба ж ми думали...
— Хоча б зі мною порадились!
Тітка Павлина вже зодягалася.
— Сиди й нікуди не рипайся!
Дверима грюкнула так, що аж будинок здригнувся.
Надворі вже світало. Я важко зітхнув. Що там із Жоркою? І треба ж було мені його послухатися! Наче відчував — так не хотілося з ліжка вилазити.
Ходив з кімнати в кімнату — місця собі не знаходив. Ех, якби оце був махольот! Полетів би до фабрики, ухопив би Жорку — хай стріляють услід! Або щоб цілий загін отаких агресивних істот. Що їх сконструювала тітка Павлина. Я із ними всю оту фабрику дощенту розніс би, а Жорку таки врятував би...
Тільки де я його візьму, той загін?..
Повернулася тітка. Разом із татком. Бігала, виявляється, по нього.
— Ось він, вояка!
Татко теж сердитий на мене. Наче я сам винен в усьому.
— Погано, дуже погано! — сказав татко похмуро.
— Ти думаєш, його вбили? — тітка тривожно.
— Ні... Я боюсь іншого...
Чого "іншого", татко так і не сказав.
— Сходжу в палац, спробую про все дізнатися. Іще: залишу у вас Ван-Гена. Коли б він тепер чогось не накоїв.
— Він про Жору вже знає?
Татко кивнув головою. Зітхнув, з докором глянув на мене:
— Як же ти так?.. Не міг його зупинити... Ех ти!
Мені оцей докір — у саме серце! Хоч я Жорку й зупиняв. Але хто мені зараз повірить?
Он і Ван-Ген не повірить нізащо. Сидить, вкляклий, — не поворухнеться.
— Ван-Гене, ходімо снідати, — тітка до нього.
Мовчки піднявся, сів до столу.
— Ван-Гене, виделку ж візьміть!
— Узяв.
— Їжте ж, Ван-Гене!
— Ага, я їм... Їм...
І тиць-тиць виделкою поза тарілкою. Ожив лишень, коли татко вернувся.
— Я, на жаль, не помилився, — сказав татко пригнічено. — Жора вже в клітці.
— В клітці?! — охнула тітка Павлина.
— В отій, що на плантації... Де росте держи-дерево... — Таткові, мабуть, зараз дуже важко говорити: Ван-Ген уп’явся у нього поглядом.
— Жерці? — тихо запитала тітка Павлина.
— Вони...
Тут і я пригадав, як ми були в храмі і як старший жрець приставав, щоб оддали йому Жорку. Жертвою для держи-дерева.
В мене аж мороз поза шкірою пішов.
Тітка Павлина вхопила золоту бляху, стяла гарячково надівати.
— Ти куди?
— До Оранга! Я йому скажу!.. Я наконструюю!.. Я ультиматум поставлю!..
— Не треба, — татко натомлено. — Я із ним вже розмовляв.
— Ну, й що?.. Що він сказав?! — закричала тітка Павлина.
— Тут навіть він безсилий, — відповів глухо татко.
— Не вірю! — вигукнула різко тітка Павлина.
— На жаль, так воно й є. З тієї клітки дорога одна... Ніхто не має права випустити з неї на волю. Навіть Оранг. Той проклятий жрець знав, що робив, коли так швидко замкнув Жору до клітки...
Ван-Ген, що був напружений мов струна, раптом пішов до дверей.
Татко наздогнав його, обхопив за плечі.
— Куди ви, Ван-Гене?
— Пустіть! — запручався Ван-Ген, погляд у нього був зовсім безтямний. — Я піду!
— Куди ви підете?
— До сина... У клітку...
Підбігла тітка, стала вмовляти його, а він усе поривався до дверей.
— Ван-Гене, милий, хороший, заспокойтеся, ми щось придумаємо...
— Що ви придумаєте?! — вигукнув болісно Ван-Ген. — Що?! Пустіть, я хочу померти з сином!..
І затрусився в німому плачі...
А я забився в куток. Відчував себе таким винним, таким...
"Я теж піду в оту клітку, — думав похмуро. — Сяду з Жоркою поруч, хай нас разом і кидають..."
— Що ж, — сказав потім татко, — пожурилися, і годі. Треба діяти! Павлино, я знову піду в палац, а ти пильнуй за Ван-Геном.
* * *
Татко повернувся аж надвечір.
— Все так само... Але я дещо надумав. — Обличчя у татка вольове й рішуче, він дуже схожий зараз на тітку Павлину. — Ми будемо Жору визволяти. Силою... Ще подивимося, чия візьме!
У тітки Павлини очі одразу так і загорілися : їй їсти не дай, аби тільки з кимось повоювати! Навіть Ван-Ген — і той ожив. Підійшов до татка, жадібно слухає. Ну, а про мене й говорити нема чого! Та я за Жорку у вогонь і у воду!..
— Ви знаєте, що незабаром свято цвітіння держи-дерева?
Знаємо. Будь воно прокляте, оте їхнє свято!
— А що цьому передує, ви знаєте? Ні, цього ми не знаємо.
— Я сам про це довідався лише сьогодні... В переддень свята влаштовується бучний бенкет. По всій країні. Всі оранги обжираються і впиваються до нестями...
— І сторожа?
— Сторожа навряд... Хоча, мабуть, не втримається од спокуси сьорбнути і собі цього пекельного трунку. Та на це не будемо покладати надії. Для сторожі я прихопив дещо інше...
Тут татко підійшов до столу, обережно дістав з-під поли якийсь довгий пакунок.
— Що це?
— Зараз побачите.
Став розгортати — так обережно, наче там було повно гадюк.
— На жаль, мені не вдалося дістати більш ефективної зброї. Та я думаю, що обійдемось і цією...
— Стріли! — вигукнули ми.
— Так, стріли... Обережно, тут смертельна отрута!
Ми й самі вже це бачили: на кінці кожної стріли була гостра колючка. Із держи-дерева.
— Але ж у нас луків немає!
(Продовження на наступній сторінці)