Навколо юрмилася похмура сторожа.
Не встигли ми вийти за колючу огорожу, як нас зупинили гінці з палацу.
— Оранг Третій наказує негайно з’явитися в палац!
Тітка Павлина спокійно кивнула головою: наче передбачала цей виклик. Як була в білому халаті, сіла в ноші, сказала лам:
— Біжіть, хлоп’ята, до себе!
А в мене серце стислося од тривоги.
* * *
Тітка Павлина повернулася аж увечері. Чого ми із Жоркою за цей час тільки не передумали!
Коли нарешті грюкнули двері й затупотіло по сходах, ми спершу подумали, що то вже за нами. Завмерли, навіть дихнути боялися.
— Хайль! — заревло внизу.
— Забирайтеся геть, полиште мене у спокої!..
Тітка Павлина! Ми так до дверей і кинулися. А вона нам:
— А чого це ви сидите в темряві?
Клацнула вимикачем, кімнату залило світло.
Ми, розігнавшись було назустріч тітці, так і завмерли: на грудях у тітки висіла величезна бляха.
— Не впізнали? — засміялася тітка, потішена. — Із щирого золота, не яка-небудь! Така є лише у їхнього фюрера!
Ми не розуміли нічого. А тітка підійшла до великого люстра, помилувалася на себе.
— Обов’язково прихоплю на землю.
Зняла бляху, поклала на стіл. Сіла в крісло, заклала руки за голову, закинула ногу на ногу.
— Х-ху, втомилася!.. Ну, а ви тут, мабуть, тітку вже й поховали? А тітка жива й здорова. Ще й одержала найвищу відзнаку — із рук самого фюрера! Побачили б ви, яка була морда у Ранга. Адже навіть у нього лише позолочена!
І тітка засміялася. А ми, звісно, до неї: розкажіть, як там було!..
І тітка Павлина, подражнившись ще трохи, стала розповідати...
Оранг Третій спершу був дуже розгніваний. Весь аж пінився. Ота істота мало того, що вбила зо три десятки орангів, вона одкрутила голову самому Нг. Той же стояв попереду, от вона з нього й почала. Про побоїще в лабораторії перший довідався Анг, він і кинувся одразу ж до фюрера. Зрозуміло, звинуватив у всьому тітку Павлину. Вона наче підстроїла все те навмисно.
Фюрер і сказився:
— У в’язницю!.. На шибеницю!..
Тітка Павлина не подала навіть виду, що злякалася. А коли Оранг Третій трохи переказився, вона й заговорила.
Кого їй наказано було сконструювати? Агресора?.. Істоту, яка з першого кроку вбивала б і нищила, яку ніщо не могло б зупинити... Виконала вона це замовлення чи не виконала?..
— Але ж твоя проклята істота потрощила моїх слуг! — заволав той. — Вона так і на мене могла руку підняти! — Це його, мабуть, найбільше розлютило. — Агресор повинен убивати наших ворогів, а не нас!
— Він це і робитиме, — пообіцяла тітка. — Адже це перший дослідний екземпляр. Головне, що я створила для вас ідеального агресора. Тепер треба ще трохи покопатися в генах, щоб спрямувати його в потрібному напрямі.
Спокій тітки потроху вплинув на фюрера. Він утишився, уже з цікавістю слухав тітку. А тут іще несподівано тітку Павлину підтримав Ранг: він не забув, як Нг тріснув його по тім’ю маслаком. Тож сказав, що той, убитий, сам в усьому і винен. Навіщо було пертися наперед? Не міг хіба заховатися за свиту?..
Оранг Третій уже обм’якнув. Бачачи це, поспішили заговорити й інші: навіть Анг, який на тітку перший же й доніс. А зараз аж розпинався, вихвалюючи тітку Павлину і її геніальний винахід.
Оранг Третій зовсім розтанув. Зашморгав носом, пустив кілька сльозин із очей. І, знявши із себе золоту бляху, урочисто перевісив тітці Павлині на шию.
— Ви б побачили, як усі одразу кинулися мене вітати! —всміхнулася тітка Павлина. — Анг мені руки облизував і аж пританцьовував. А Ранг не знаю, як те й пережив: дивився на бляху такими очима, що проковтнув би, аби можна було!..
— А татко?
— Татко потім підійшов. "Це добре, — шепнув. — Вона ще нам стане в пригоді"... Так-то, хлоп’ята мої хороші...
— І що ж ви думаєте робити далі?
— Далі? — позіхнула тітка Павлина. — Думаю лягти та виспатись.
Так я тітці й повірив! Я знаю, що у неї вже є щось на думці, але вона, хитра, нам поки що нічого казати не хоче. Ну, не хоче — не треба. Я теж їй нічого не скажу про нашу розмову із Жоркою. Ще вдень, коли ми чекали на тітку, ми тоді теж дещо надумали. Правда, посперечалися, навіть поштовхалися трохи, але що то за суперечка бодай без легенької бійки!
Розпочав Жорка. Коли ми сиділи й журилися за тіткою, він раптом спитав:
— Віть’ю, мензурка у холодильнику?
— Яка ще мензурка?
— Ота, із генами агресивності.
— Ну, в холодильнику, — буркнув я неохоче. — Ти що, хочеш ковтнути?
Жорка нічого не відповів: сидів, про щось думав. І при цьому похитувався. Я вже давно помітив оцю його звичку: що напруженіше замислюється, то дужче хитається.
— Віть’ю, а що, як узяти оту мензурку й висипати в розчин? Яким годують майбутніх істот. Агресори із них виростуть?
— Та, мабуть... Ти ж чув, що тітка Павлина казала!
— Схожі на отого, що сьогодні?
— А то ж ще які!
— І вони почнуть одразу вбивати орангів?
— Звісно, почнуть. Тітка Павлина так їх сконструювала... — Жорка знову задумався — захитався ще дужче.
— Віть’ю, а отієї мензурки на багатьох вистачило б? — запитав трохи згодом.
— Та на всю їхню фабрику!
Я уявив, як з інкубатора вирвалася б замість отих тихих покірних істот добра тисяча агресорів. Що б вона накоїла! Аж розсміявся.
— Віть’ю, ти чого?
— Так... Просто уявив, що було б, аби й справді всипати отой порошок.
І тут Жорка мене приголомшив:
— Віть’ю, давай всиплемо! Я на нього аж витріщився:
— Ти що, здурів? Там же сторожа! А кругом — дріт колючий! І миша туди не пролізе!..
— Я пролізу, Віть’ю! — ухопив мене за руку, благає: — Я запам’ятав оте дерево.
— Яке дерево?
— Воно росте біля фабрики. Над огорожею. Мені перебратися через дріт по гілках — раз плюнути. Ти ж знаєш, як я по деревах лажу!
— Знаю. Бачив не раз. Перелітає з гілки на гілку, мов птах.
— Ну, перелізеш... А далі?
— А далі проберусь на фабрику. І всиплю з мензурки в куб із фізіологічним розчином. Там же охорони немає — варта лише зовні!
Що нема, то нема. Я сам бачив, коли ми ходили на фабрику.
— А ти знайдеш той куб?
— Знайду! Він на другому поверсі. Як іти коридором, то другі двері праворуч.
Ну й пам’ять у Жорки! Я нізащо не запам’ятав би.
Поговорили ще. Про те, як було б здорово, аби й справді вдалося насипати. Тисяча агресорів одразу — та вони не те що оту фабрику рознесуть, а й усе їхнє місто! Хай би оранги на власній шкурі відчули, що таке агресія. Хай би попробували! Враз, мабуть, забули б про панування над світом...
Вища раса! Куди ж пак!
Жорка так запалився, що хоч зразу біжи за мензуркою. Та я його остудив:
— Ти що? Нам зараз і кроку ступити не дадуть. Треба чекати, поки тітка Павлина повернеться.
— А як не повернеться?
— Повернеться! — аж закричав я на Жорку. — Чуєш, повернеться!
Жорка й образився. Надувся, на мене й не гляне. Ну, і не дивися, коли ти такий! Коли тобі тітки Павлини не жалко. Бач, ще нічого не відомо, а він уже: не повернеться...
А потім прийшла тітка Павлина. І згадав я про розмову із Жоркою лише тоді, як тітка Павлина пішла спати. Тому й вирішив поговорити з нею про це вже уранці.
Ліг і одразу ж заснув.
* * *
Прокинувся од того, що хтось мене торсав.
— Віть’ю... Віть’ю...
Схопився — якась темна мана. Аж серце зайшлося.
— Віть’ю, це я... Жорка.
А хай тобі, отак налякав!
— Ти чого? — спитав сердито: спати хотілося, аж очі злипалися.
— Віть’ю, ходімо.
— Куди?
— По мензурку.
Тут я одразу все й пригадав: усю нашу вчорашню розмову.
— Ти що?!
А Жорка одне:
— Ходімо, Віть’ю, ходімо!
— А може, хай іншого разу?
— Не можна іншого — треба зараз!
Я ще трохи почухмарив чуприну: так не хотілося з постелі вилазити. І потім: хто його зна, чи вдасться до тієї фабрики благополучно добратися. Ану ж наскочимо на патруль! Що ми тоді?..
— Ти, може, Віть’ю, боїшся?
— Я боюсь?.. Я?!
Скочив із ліжка, сорочку — р-раз! — штани — р-раз!
— Пішли!.. Тільки не пищати, як попадемося!
— Я не пищатиму, Віть’ю!
Прокралися до тітчиного кабінету, намацали у темряві холодильник. У мене була ще надія, що тітка замкнула його на ключ і тоді нам, хоч-не-хоч, доведеться повертатись в постелі...
Не замкнула! Ще й ключ стирчить у замку! Ну, й роззява ж, тітка Павлина!..
Взяв мензурку, зачинив холодильник.
Спустилися по сходах, вийшли на вулицю. Постояли, прислухаючись. Тиша, ніде й не шелесне. Будинки стоять, мов понімілі, а небо аж переливається сріблом. Жодної тіні, в разі чого ніде буде й сховатися.
— Вулицею не можна, — Жорка до мене. — Підемо дворами.
— А як хто прокинеться та вигляне?
(Продовження на наступній сторінці)