— У цей час держи-дерево покривається квітами! — вигукнув жрець: він аж розхитувався в екстазі. — Прекрасними чорними квітами, найкрасивішими у всьому світі квітами! І тоді ми, жерці, з священним трепетом підступаємо до нього. Ми збираємо його колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута, ми несемо їх до храму й обвішуємо стіни. А потім виготовляємо з них стріли для воїнів храму... І в пору цвітіння, під час великого свята цвітіння ми піднесемо держидереву оцих-о істот, — показав жрець на Ван-Гена й Жорку. — Ви оддасте їх нам!
Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки, вхопила його за руку:
— Дідька лисого!
Жрець і без тлумача зрозумів, що відповіла тітка Павлина. На обличчі його з’явилося таке здивування, що я ледь не розсміявся. Потім він розуміюче усміхнувся:
— О, я здогадуюся, чому ви не хочете розлучитися з ним! — презирливий жест в бік Жорки.
Підняв догори руки, клацнув пальцями. Й одразу ж з низенького приміщення, що стояло недалеко од храму, появилася ще одна група жерців: кожен із них: вів на ланцюжкові істоту.
— Вибирайте... Беріть собі будь-якого....
— Скажіть йому, хай забирається під три; чорти! — вибухнула тітка Павлина. — Скажи: цьому йолопові, що нам не потрібні його роботи!
— Двох беріть!.. Трьох — замість одного вашого! — вигукнув жрець.
Я не знаю, чим би скінчився оцей торг, бо тітку Павлину вже аж тіпало від люті, аби не татко. Боючись, що тітка Павлина от-от накинеться на жерця, він виступив наперед і заговорив примирливо:
— Ми прилетіли з планети Земля вп’ятьох, п’ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон. Пішли! — Татко одвернувсь од жерця й пішов геть.
А ми рушили слідом. І тітка Павлина ще довго тримала Жорку за руку.
Прощаючись із нами, татко сказав:
— Бережіть Жорку. Хай не виходить сам на вулицю. Від цих фанатиків можна чекати всього.
— Хай тільки спробують — я їм і храм рознесу! — відповіла тітка Павлина.
Тепер вона ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Коли в неї щось не вдавалося, дерла списаний аркуш на шмаття, жбурляла під ноги. А в лабораторії била колби. Схопить ступку чи склянку — і в колбу! Як махоне — скло так і бризне! Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми.
Аж ось одного ранку із тітчиного кабінету долинув голосний спів. Тітка Павлина збуджено крокувала й співала, войовниче надимаючи щоки:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Побачила мене, весело вигукнула:
— Заходь! І поклич сюди Жорку!
Я одразу ж зрозумів: коли тітка Павлина скликає "публіку", значить, вона винайшла щось незвичайне. Збігав за Жоркою.
Тітка Павлина ухопила нас за руки, підтягнула до столу:
— Ось!
Ми стояли, трохи розчаровані: перед нами лежав лише аркуш паперу, списаний довжелезними формулами.
— Бачите?
— Бачимо...
В голосах наших тітці Павлині щось, мабуть, не сподобалося: вона пильно на нас глянула, дала легенького шалабана спершу мені, а потім Жорці:
— Ех, ви, гомо прімітівус!.. Це ж гени!.. Гени агресивності!.. Гайда!..
У лабораторію ввірвалась, мов вихор:
— Колби!.. Реторти!.. Розчин!.. Швидше, ви, йолопи!.. Термостат!.. Лазерні скальпелі!..
Оранги моталися як ошпарені, ми з Жоркою о дійшли подалі, щоб не потрапити під тітчину руку. Бо ще пожбурить колбою.
Я вже знаю. Вже пробував.
— Як ти думаєш, вийде що-небудь? — спитав мене Жорка тихенько.
— Вийде! В моєї тітки все вийде!
І в тітки Павлини таки вийшло. Тільки не в той день, а на четвертий. Уявляю, скільки вона колб перетовкла та наслала чортів на нещасних орангів.
Нас іще в перший день одіслала додому:
— Ідіть спати! Нічого вам тут робити.
— А ви? Уже ж пізно!
— Я ще півгодинки побуду, а потім прийду.
Оті "півгодинки" тривали цілісіньку ніч. І весь наступний день... І ще ніч та день. Тітка Павлина не виходила з лабораторії, поки й не скінчила. "І підмела за собою", — як любила казати вона.
Увесь цей час там і їла, й спала. Прихапцем, по півгодини.
Появилася вдома, аж хиталася од утоми.
— Ванну, найгарячішу!
Я уже знав, яку наливати, — суцільний окріп. Пальця і то страшно вмокнути. Жорка як спробував, так одразу ж і висмикнув:
— Ти що?
— А що?
— Зварити хочеш?
— Ану, кого тут хочуть зварити? — Зайшла тітка Павлина: була вже в халаті. Занурила руку, побовтала: — Додай, Вітю, ще гаряченької! А тепер — марш звідси, гененята зачухані!
Замкнулася, полізла у ванну. Заухкала так, що аж луна по кімнатах пішла. А згодом залунала знайома мелодія:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Вийшла, червона наче рак. Гаряче повітря так і струмувало довкола неї.
— А тепер будемо спати. Двадцять чотири години. І не будити, навіть якщо всі на світі фюрери під дверима зберуться!
Впала на ліжко й одразу ж заснула. І проспала всі двадцять чотири години. Хвилина в хвилину.
Прокинувшись, покликала нас в кабінет.
— Зараз я вам щось покажу.
Пішла до холодильника, вмонтованого у стіну, дістала невелику пробірку.
— Ось.
В пробірці був якийсь сріблястий порошок і більше нічого.
— Це — гени? — спитав обережно Жорка.
— Детонатор... Детонатор для генів... Досить додати один лише міліграм у розчин, що ним живлять істот, які розвиваються в інкубаторах, і майбутній агресор готовий! — Очі тітчині заблищали по-молодому й збуджено. — Їм захотілося агресора — я дала їм агресора! Такого агресора, що вони ще завиють! — Тітка розсміялася, помилувалася пробіркою, обережно понесла до холодильника.
* * *
Того дня до лабораторії набилося повно орангів. Це були якісь високі чини, всі в коричневій уніформі, із золотими бляхами на грудях. Прибув навіть сам Нг — йому поштиво поступалися місцем попереду.
Всі столи були прибрані, тітка Павлина стояла посередині, сувора й поважна. Заходячи до лабораторії, наказала мені й Жорці:
— Стійте у дверях! І ні кроку далі!
Ми, хоч нічого й не зрозуміли, послухалися. Залізли лише на стіл, щоб краще бачити.
Ось тітка подала коротку команду, — і кілька асистентів побігли в інше приміщення, де стояв інкубатор. В залі настала напружена тиша, навіть Нг замовк — тільки шию витягнув, намагаючись роздивитися, що там за дверима.
Асистенти появилися знову: волокли величезні ноші, на яких лежало щось кругле, закутане в біле.
Коли ноші опустили, тітка обережно зняла покривало.
По залу прокотився вражений гомін. Налазячи один на одного, присутні намагалися підійти якомога ближче до нош. А там, у великій скляній кулі, з безліччю трубочок сиділа згорблена істота. Руками обплела ноги, голова лежала на колінах.
— Знімайте! — наказала тітка Павлина.
Асистенти одгвинтили скляну кришку.
Істота кілька хвилин сиділа непорушно, і нам із Жоркою вже почало здаватися, що вона нежива. Та ось вона заворушилася, підвела голову, розплющила очі. Далі почала повільно зводитися. Вибралась із скляної кулі.
Це була справжня гора, сплетена з м’язів. На голову вища од найбільшого оранга, з широчезними плечима, з руками-колодами й ногами-стовпами, вона стояла поруч із кулею й нічого, здавалося, не бачила: очі її були порожні й безтямні, а морда з низьким лобом і могутньою нижньою щелепою кам’яна та непорушна. Вона ще спала, і водночас од її постаті віяло такою могутньою, такою дикою силою, що всі оранги аж позадкували од неї.
— Колосально!.. Надзвичайно!.. — прокотився захоплений гомін.
Той гомін наче пробудив істоту од сну: вона блимнула раз, блимнула вдруге, і очі її загорілися люттю. Істота заревіла...
Досі я думав, що у світі немає реву дужчого за рикання лева чи пораненого тигра. Але зараз лев’яче рикання прозвучало б комариним дзижчанням: оглушені, ми із Жоркою ледь не попадали зі столу, а оранги одсахнулись ще далі. Істота ж, не зводячи з них налитих кров’ю очей, ревла й ревла, хижо простягнувши довжелезні руки з гострими пазурами, кинулася прямо на натовп.
Усе враз змішалося, переплуталося. Величезний клубок із коричневих уніформ покотився залом, і з того клубка раз у раз вилітали пошматовані, роздерті навпіл тіла. Падаючи, давлячи один одного, оранги кинулися до дверей, а вслід за ними й істота, розмахуючи своїми лапищами. Вона їх хапала, гризла, душила, одривала їм руки й голови.
Як ми із Жоркою вціліли в отій кривавій катавасії, я й досі не збагну. Коли оранги промчали мимо, а за ними й ота жахлива істота, коли її дикий рев став потроху згасати, ми все ще стояли, прикипівши до столу.
Трохи отямившись, я одразу ж подумав про тітку Павлину.
А вона стояла біля вікна і пильно дивилася надвір, потім з жалем сказала:
— Все!.. Вони його вбили...
Повернулася до нас.
— Злякалися?
— Злякалися, — схлипнули ми.
— Він вас не зачепив би.
Потім рушила до виходу, втомлено зронила :
— Злазьте, хлоп’ята, робити тут більше нічого.
У дворі ми побачили оту істоту: непорушну, пропалену наскрізь.
(Продовження на наступній сторінці)